Мої враження від повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" (2 варіант)

Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.

Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.

З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.

Я думаю, письменник намагався через кохання головних героїв розкрити своє розуміння ідеального кохання, того почуття, яке може пережити тільки духовно багата людина, почуття, над яким не владні ні час, ні люди.

Але героям довелося зазнати страждання в розлуці, випробувавши своє почуття. Здавалося б, сила їхнього кохання переборола відстань. Іван не забув Марічку, а дівчина не зрадила коханого. Та в житті судилося інакше, бо загинула Марічка, забрала її холодна вода, вкравши у коханого, позбавивши його життя сенсу. І з того часу втратив Іван себе: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!" Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село".

Навіть одружившись з Палагною, Іван тримав у своєму серці тільки кохання до Марічки. З дружиною жив мирно, спокійно, але без любові. Та Марічка не покинула його, відшукала серед живих, забрала із собою, щоб поєднатися там, в іншому світі, тьмяному, потойбічному, бо кохання ніколи не вмирає. В образі нявки з'явилася Іванові кохана, і він пішов за нею, нічого не лякаючись і не вагаючись. Через такий символічний елемент автор доводить, що справжнє кохання незнищенне.

Але мені здасться, що тема кохання не єдина в повісті. Не менш важливою є тут тема духовної краси. Адже Івана та Марічку поєднала не просто взаємна симпатія. Вони обидва мали високі душі, впевнені розуміння й відчуття прекрасного, обидва любили музику, обидва були творцями, разом складаючи пісні. І життя їхнє було багатшим, ніж життя тієї ж Палагни, цілком зануреної у дрібні клопоти та мізерні радощі мізерного життя.

Повість "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського багато про що змушує задуматися читача. Адже в ній піднімаються такі проблеми, як проблема збереження культури предків, проблема духовності та справжнього кохання. Я вважаю, що це основоположні цінності життя, ті підвалини, на яких воно тримається.

Нехай наше життя вже досить далеке від того природного існування, яке вів Іван, і в ньому вже немає місця ні для чугайстра, ні для щезника, ні для нявок, і ніхто з нас у них вже не вірить, однак суть зовсім не в цьому. Чи вміємо ми берегти культуру своїх предків? Чи продовжуємо ми нести у віки нашу пісню, слово наше прекрасне? Чи не даємо буденним турботам відібрати у нас найголовніші почуття, здрібнити їх? Ось про що варто було б замислитися. Нам необхідно навчитися берегти красу навколо себе і всередині себе, навчитися бачити прекрасне, створювати прекрасне, перетворювати наше буденне життя на прекрасну казку, де немає місця злу, зате є місце справжньому коханню, поезії почуттів, пісні як вираженню наших почуттів, слову як засобу творення духовності.