Трагедія закоханих Івана та Марічки (за повістю М. Коцюбинського "Тіні забутих предків") (2 варіант)

Повість "Тіні забутих предків" є справжньою перлиною української класичної літератури. Одночасно цей твір є і своєрідною даниною новим течіям європейської літератури, естетикою яких так цікавився письменник. У повісті Коцюбинський намагався втілити естетичну концепцію краси людського буття, вписаного в життя природне, наповнене насолодою мистецтва й чистого почуття. Історія кохання Івана та Марічки, головних героїв повісті, виходить за рамки "образка" гуцульського побуту, набуваючи загальнолюдського звучання, глибокого значення для кожної людини.

М. Коцюбинський зовсім не ідеалізує природне життя своїх героїв, хоч і протиставляє його способу життя таких людей, як Палагна і Юра, цілком занурених у побутові інтереси, бажання збагачення. Однак письменник не ставить собі за мету і викриття якогось соціального стану. Мені здається, що такі реалії і завдання загалом неактуальні для його твору, оскільки він намагається перш за все розкрити глибоку специфіку людської душі, переживання представника народу, мислення якого проникнуте міфологізацією світосприйняття, занурене у світ прадавній, естетизований і оживлений.

Із самого початку повісті автор підкреслює незвичайність свого головного героя, його відокремленість і відмінність від оточуючих: "...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня". Іван весь час прагнув втекти з хати та мандрувати десь лісами, хотів самоти, щоб вивчати світ навколо, видобувати із себе мелодію. Природу сприймав як живу істоту, міг зустріти серед лісу то чугайстра, то нявок, русалок, бачив щезника: "Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна". Життя Івана круто міняється з того моменту, як він "побачив стрічу двох ворожих родів". Саме тоді зустрів він Марічку і перестав бути самотній: "Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала: "Ні чьо... В мене є другі... май ліпші". Марічка з першого ж моменту знайомства з Іваном виявляє якесь відвічне жіноче святе всепрощення, через яке Іван очищується, робиться добрішим, щедрішим. Мов чиста вода, омиває вона своєю добротою його самотню душу, перетворює її. Івана й Марічку єднає ще й пісня, роблячи їх ще ближчими, зрозумілішими одне одному. Іван грає на флоярі, Марічка співає — ось вона, ідилія поєднання душ через пісню й мелодію. Можемо порівняти цей елемент сюжету також з роллю пісні у "Лісовій пісні" Лесі Українки.

Але для розвитку стосунків Івана та Марічки важливу ролі відіграє й те тло, на якому вони існують, оскільки саме обставини колись об'єднали їх, вони ж їх і роз'єднали. Однією з центральних сюжетних ліній повісті "Тіні забутих предків" є відтворення проблеми поступової руйнації та намагання збереження роду, родової свідомості. Ця проблема розглядається письменником у загальнолюдському контексті, оскільки передвічна свідомість родової людини, вписана в контекст націокультури, протистоїть цивілізації як силі механізовано-руйнівній. У повісті проблема яскраво відтворена через ворожнечу двох родів: Палійчуків, до якого належав Іван, і Гутекюків, з якого походила Марічка. До речі, матеріали досліджень свідчать, що цей сюжет взятий письменником з реального життя — протистояння двох гуцульських родів.

Важко не помітити також, що мотив поєднання закоханих всупереч бажанню ворогуючих родин є своєрідним світовим мандрівним літературним мотивом. Саме тому ми можемо співставити фабулу повісті з фабулою "Ромео і Джульєтти" Шекспіра. Так само юні закохані зустрічаються таємно від батьків, так само смерть не дала їм поєднатися. І так само ми ставимо собі питання: чи могли закохані бути разом, чи їхнє чисте кохання не варто було зводити до побутового рівня? Ці питання залишимо на розсуд кожного з читачів...

Іван мусив покинути кохану, і розлука їхня була важкою: "Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля..." Та не судилося бути разом Іванові та Марічці. 1 чи випадково це для сюжету повісті? Іван ніби серцем відчув трагедію, яка сталася з коханою, бо почув раптом в лісі її голос, і кликав той голос його до страшної безодні, немоз дівчина хотіла забрати його із собою. І після смерті її не вмерло кохання, не роз'єдналися їхні серця. Марічка гине серед повені за день до повернення Івана, немов доля не дає їм щастя. Вода в цьому випадку відіграє роль страшної роз'єднуючої стихії, тому Іван і тікає від неї: "Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі в крутіж: "На, жери і мене!". Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки". І хлопець з Жалю одружується з нелюбою йому Палагною. Це зовсім чужий, скажімо, для "Ромео і Джульєтти" хід, але такий, що вже обіграний дещо інакше в "Лісовій пісні". Здається, що Іван продовжує жити після смерті коханої, але він помирає серцем, не живе, а просто животіє, кохання не торкається більше його серця, бо в ньому є тільки Марічка: "Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка — чого ж ще більше?".

По-справжньому "оживає" Іван, як це не дивно, тільки після своєї смерті, коли загинув у лісі через Марічку-нявку, що прийшла за ним, бо не могла залишити самого на цьому світі: "Він вже забув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих одкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив часами ґрунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його наглить дорогий голос..." Недарма похорон Івана переростає в якесь веселе гуляння із жартами і реготами. Нема чого плакати: Іван тепер став щасливий.

Зображуючи трагічне кохання Івана й Марічки, що є символами природної чистоти людської душі, письменник поступово переводить його в простір нереальний, міфологічний, ніби виводячи за межі конкретного простору й часу, конкретної життєвої ситуації. Так, кохані мають бути разом, в цьому житті чи в іншому, бо кохання, якщо воно справжнє, незнищенне.