Фольклорні джерела повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" (9 варіант)

Фольклорні джерела повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" (ІІ варіант)

У тому чарівному краї, де смуток смерекових лісів спускається з високих гір до бурхливого Черемоша, творилися справжні дива. Там жили добрі лісовики, блукали веселі чугайстри, водили танок мавки, грілися біля води русалки, ховався по скелях щезник. "Ввесь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна". Казка не завжди мала щасливий кінець. Бо вона тісно перепліталася з людським життям, де радість і горе, любов і смерть, добро і зло завжди були поруч. Зачарований тим загадковим, поетичним світом, Михайло Коцюбинський яскраво відтворив його у своїй повісті "Тіні забутих предків".

Письменник знайомить нас із народним світоглядом Гуцульщини, з віруваннями і звичаями цього мальовничого краю. Твір має глибоке фольклорне коріння, що живить творчу уяву митця. Повість випромінює світло народної фантазії, до якої завжди були чутливі українці. Фольклорні образи беруть участь у подіях, впливають на життя людей. У дусі кращих традицій зображено чисте, глибоке кохання, яке буває один раз у житті. Іван і Марічка мають споріднені, незглибимі душі, які нестримно тягнуться одна до одної, бо тільки в єдності знаходять свою гармонію. Тужливий голос трембіти супроводжує їхнє кохання від народження до фатального фіналу. Це почуття з самого початку приречене на трагедію, бо воно більше і сильніше за життя. Пісні так і ллються із серця Марічки. Іван же виспівує душу грою на флоярі, бо самих тільки слів замало, щоб виразити красу і силу кохання. "Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба — співанком. Вона знала їх безліч. Звідки вони з'являлись — не могла б розказати". То були коломийки — улюблений поетичний жанр гуцулів, що засвідчив обдарованість і духовну красу цього народу. Іван і Марічка кохаються на лоні одухотвореної природи, злившись із нею в єдине ціле. І таїнство природи, і таїнство любові сприймаються в нерозривній єдності. Але природа вічна, а в людському житті все має свій початок і кінець. І чарівний навколишній світ сповнений не лише добрих духів, а й злих сил, які шкодять людині, забирають у неї найдорожче. Іван і Марічка довірили природі свою таємницю, а вона безжалісно винесла жорстокий вирок їхньому коханню, наславши лиху повінь, яка забрала дівчину в інший світ, де похмурими примарами блукають тіні предків. А може, той світ кращий за цей? Та всеодно там немає милого... І з тої миті життя втрачає для Івана будь-який сенс. Він ще тримається за нього, навіть одружується і знаходить розраду в господарстві, але то вже не життя, а його жалюгідна подоба. Повсякденні клопоти про худобу замінюють Іванові пісні і кохання. Тому не дивно, що він стає легкою здобиччю нечистої сили. Людина, яка зреклася духовного життя, перетворюєть ся на іграшку в руках жорстокої долі. Письменник широко використовує повір'я й образи української народної демонології. Мабуть, не випадково Іван не може розминутися з демонськими істотами: одна його сусідка — відьма, що постійно шкодить худобі, інший сусід — злий чаклун, який зваблює Палагну, а Івана позбавляє здоров'я, волі, інтересу до життя і врешті зводить його зі світу. Здається, нещасний чоловік з готовністю йде назустріч смерті, бо вона являється йому в дорогому образі далекої коханої. У глибині душі Іван усвідомлює, що то не Марічка, а нявка водить його лісом. За народними повір'ями, мавками ставали нехрещені діти або молоді утоплениці. Та Іван забуває про обережність. Він такий щасливий чути любий голос Марічки, відчувати тепло її тіла, бачити миле обличчя, що не боїться вже нічого: "Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар — все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість і радість знову водили його по сих безлюдних водах..." Іван навіть рятує мавку від чугайстра, пускаючись із ним у такий шалений танець, який може бути тільки передсмерт ним... Голос Марічки зводить його до безодні, де закінчується мученицьке життя на цьому світі, щоб продовжитися в іншому, де вже не буде розлуки з коханою, де їхні душі поєднаються навічно...

У дусі фольклорної традиції Коцюбинський майстерно поєднує реальні картини з народними вигадками. Героям повісті не судилося щастя, проте їхнє кохання невмируще і сильніше за смерть. Тому в трагічній розв'язці твору звучить оптимістична нота. Письменник не тільки вводить читача в поетичний, таємничий світ вірувань наших предків, а й спонукає до філософських роздумів про любов і ненависть, окриленість і бездуховність, добро і зло, прекрасне і нікчемне в людині. Цей твір глибоко національний, сповнений яскравого народного колориту, високої поезії почуттів, яка єднає сучасних українців з їхніми далекими, незабутніми предками.