Зображення гуцульського побуту в повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків"

Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" є справжньою живою картиною гуцульського побуту, причому картиною, яка змальована ніби не стороннім споглядачем, а людиною, що переживає всі події селянського життя серцем.

"Тіні забутих предків" займають центральне місце у творчості М. Коцюбинського. Щоб написати повість, він кілька разів виїжджав у село Криворівню в Карпатах з видатним українським фольклористом Володимиром Гнатюком, ретельно вивчав життя і побут гуцулів. Мабуть, тому письменник і назвав свій твір "Тіні забутих предків", зробивши образ "тіні" символом контакту з колишніми поколіннями, оскільки однією з підвалин культури нашого народу є не лише відчуття причетності до рідної історії, а й неперервний зв'язок між поколіннями.

Гуцульський побут у повісті зображений не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ опоетизованої природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно. Уже з перших рядків перед читачем відкривається глибина міфологічного сприйняття світу людиною, зануреною у природне середовище: "Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі". У світі, де народився Іван, можливе уявлення про те, що дитину може обміняти бісиця, що навколо живуть такі істоти, як щезник, чугайстир, нявки, русалки: "Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду".

Кожен момент гуцульського побуту в повісті опоетизований. Згадаймо, наприклад, як ходив Іван коло своєї худібки, з якою теплотою описано це автором: "Тепер мав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не на те гуцул жиє на світі, — саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались". Такі звичайні турботи навколо худоби зображені тут з такою лагідністю, що розумієш: худоба для гуцула є сенсом його буденності, є його турботою.

А ось як змальовані переживання Святого вечора: "На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошару, щоб одігнати звіра і відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі.

Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя..." Цей поетичний малюнок найважливішого для християнина вечора серед року являє собою дивну суміш язичницьких та християнських вірувань, показуючи нам, що в реальному житті гуцула так само змішалися християнська віра і традиційні вірування предків у різноманітних міфологічних істот. Так, вшановуючи народження Ісуса Христа, Іван звертається до злих сил, запрошуючи їх на вечерю, кличучи "всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів", кличучи бурю. І це зовсім не відповідає духові християнського свята, але відображує поєднання в свідомості звичайного українця язичницьких вірувань з християнськими.

Але таким поєднанням позначене не тільки Різдво. У будь-яке свято ніби разом панують у світі Бог та різні духи, оживлені представники природи. Та й сам Бог для гуцула — це ніби добрий знайомий, який турбується про його життя: "На Маланки до маржини у загороду приходив сам Бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари".

Усе життя гуцула — це вшанування сил природи і Бога, які живуть поряд, не виключаючи один одного. Тому життя це органічне, й душа людини не роздирається протиріччями, не спотворюється боротьбою із самою собою. Людина вірить не тільки у природу, але й у себе саму, у свій вплив на цей світ, свою роль у ньому. Так, слід тільки сповнити певні обряди, і життя буде таким, якого ти прагнеш. А якщо захочеш, то чаклунством можна подолати все, як, наприклад, Юра, який затримує хмари. Життя стає для людини безкінечним колом, що не має ні початку, ні кінця. Це життя не має своїм завершенням смерть, бо це тільки перехід на інший рівень, в інший вимір. І у зв'язку з цим дуже показовим є обряд похорону, яким завершується повість: "Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітючого смутку, бо од порога починався вже рух Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий голос, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму." Життя завжди триває, і в цьому наскрізь міфологічному світі немає уявлення про його перервність.