Воєнко

(Із записної книжки)

І

Почував себе незвичайно: як перед першим причастям. Навколо гомін віковічних лісів, а просто вузенька заболочена дорога. Йду собі і, слухаючи того гомону, згадую вчорашнє... Хвилинами чую, як по шкірі проходять дрижаки, волосся на голові ворушиться, на руках виступають смуги... Настирливі думки проклятого Великого Міста то налітають, то відлітають, як спасівчані мухи... Змагаючись з ними, уважніше починаю слухати шепоту соснових віт і придивляюся, як грають на дубовім листі узорні плями вечірньою сонця... І не знаю, через що саме згадавсь мені Печерський монастир і звуколірний спів чернечого хору—"Світе тихий, святої слави..." Враз зупинився і зловив себе на дивовижній лайці: "У-у-у, чрезвичайка проклята!.."

Серце якось чудно забилося й затихло. Ноги стали важкі й непорушні, наче ті вулики, що висять на деревах, прив'язані там дбайливою рукою поліщука. "А поліщуки дуже дбайливі... — блиснула в моїй голові несподівана думка. — Дбайливі, але темні... Дуже темні..."

Йти несила. Звертаю з дороги й лягаю на зеленім моху під старим кремезним гілчатим дубом. З хвилину лежу непорушний, як придорожній камінь, пильно дивлюсь на клаптик синього неба й чогось наче чекаю. —Ах, так! Оті чудні слова поета:

На одвічно вічній і святій блакиті

Став Христос над світом у селянській свиті!..

—Дурниця! Ніякої блакиті немає! І Христа також немає! Є одна червона революція і чрезвичайка, еге!..

Схоплююсь на ноги. Думаю: невже це я сказав?!. Звичайно, я, бо навколо один тільки ліс і гомін урочистий, як... як... "Світе тихий, святої слави..." — розлягається луною по лісі. У скронях застукали маленькі молоточки. Щоб переконати себе в тім, що не божеволію, виймаю з кишені записну книжку й починаю читати. Нічого особливого. Читаю зовсім добре, а також розумію написане:

"10 червня, 1920 р., Київ. — Міст на Дніпрі зірвано. Свята Софія обстріляна з важких гармат. Музей розбито. Університет горить. Командантура евакуюється. Військо втікає. Червоні за Дніпром. Іду на своє рідне Полісся".

ї ось уже цілих дві неділі йду і їду, а Полісся все ще попереду. Всією душею прямую до нього, а воно все ще далеке й недосяжне. Ціла низка гарячих днів і холодних ночей загубилась в моїх митарствах, але я вперто йду вперед, бо прагну спокою. Якого-небудь, але спокою...

Часами голодний, часами безпритульний, я не падаю духом і не трачу віри в те, що в затишних закутках борів, серед барвистих луків досить ще тихого спокою і досить ще чуття, якого вже давно немає там, де по цілих днях гримають гармати, а в темні й душні літні ночі розпачливо б'ються об небо пломінні крила "червоних півнів"...

Стомлене сонце сідало на спочивок. Високі й стрункі стовбури соснини засвітилися червоним блиском, наче велетенські свічки в якомусь величному храмі. Дивився на них і несвідомо шептав: "Тут навіть молитися можна... Цікаво..."

Знічев'я коло мене щось зашелестіло й почувся чийсь голос:

—Добрий вечір, товаришу!

Озирнувшись, побачив перед собою в потертім френчі захисного кольору й синіх штанах "галіфе", чорнявого, з голеним і таким нервовим лицем, високого панка.

— Добрий вечір! — відповів я йому, як крізь сон, все ще не можучи визволитися від того чудного настрою, який опанував мною під час моєї самотньої мандрівки.

— Куди йдете? — спитався він мене.

— Ще й сам не знаю, — по щирості признався я. — Просто сюди, на Полісся...

Він якось чудно всміхнувся і співчуваючо хитнув головою:

— Ви, певно, з якогось великого міста?

— З Києва...

Панок змірив мене поглядом своїх карих, трошки злотих очей і промовив:

— Може б ви зі мною були, га?

— А де то?

— Отут в селі, при волосному Ревкомі.

— При Ревкомі! — скрикнув я здивовано.—Так червоні вже й тут є?

— Давно вже! — сказав панок. — Прийшли й пішли далі. Певно, вже вони за Берестям...

—Хто ж ви такий? — спитався я його.

— Петро Коцюбенко!—сказав він, простягаючи мені руку. — Колишній студент-правник і соціаліст-революціонер...

— Ви тутешній?

— Ні, я також прийшов.

— Що ж ви тут робите?

—Раніш учителював, а тепер керую справами Ревкому.

—Хто ж ви по положенню?

—Писар і заступник голови Ревкому.

— Ах, так! — сказав я. — Тоді ви почуваєте себе на певнім місці?

— А ви як? — всміхнувся він до мене. — Певно, контрреволюціонер!..

— Який там контрреволюціонер! В 1906 році власноручно підпалював панські скирти,—несподівано для самого себе сказав я йому.

Він нахмурив суворо брови й пильно подивився мені в очі.

— Ви брешете! — сказав він черев хвилину. — Ви ніколи й ніде нічого не палили і не будете палити...

—Як можете знати?—заперечив я, бажаючи переконати його в своїй революційності.

— Видно пана по холявах! — зареготався він і несподівано сказав: — Ходім!

Повернувся до мене спиною і майже бігом кинувся на дорогу. Я стояв на свому місці, не знаючи сам, що робити. Як поведінка, так і розмова цього дивного панка, здавалася мені не тільки чудною, але й непевною. "Хто його знає, що він за чоловік?!" — думав я про себе в той час, як він уже став на дорозі і нетерпляче кричав:

— Ну, ви, приблудний інтелігент, довго ще там будете думати! Чи хочете, щоб я вас ще просив?

Сміючись, вийняв з кишені свого френча маузера й показав:

— Бачите оцю штучку?!.

— Божевільний якийсь, напевне!—подумав я про себе і сказав голосно: — Бачите, я дуже давно не був у лісі!.. Знаєте, я дуже люблю ліс!..

—Гм...—заговорив панок.—Ліс дуже гарна штука, але його скоро не буде!..

— Чому?

—Товариші селяни знищать.

—Як так?..

—Дуже просто! Вирубають його та й годі...

— Ви думаєте?

— Гм, напевне знаю!

Розмовляючи так з ним, я вийшов на дорогу і став поруч нього. Він стояв і, дивлячись замислено на освітлені сонячними променями стрункі стовбури високих сосон, сумно говорив:

—Пропаде ліс, звичайно, пропаде! Рубають, аж тріщить, кажуть, що пролетарські закони проводять у життя...

— Хто каже? — спитався я.

— Селяни!.. Хто ж інший?.. — гірко відповів він. — Оце приходив подивитися, чи багато вже знищили...

— То ж ліс, здається, ще цілий, — сказав я.

Лице його болючо зворушилося.

— Цілий?!. Ви, товаришу, ще не бачили нічого... Ще не бачили, як гине краса... Я сам, знаєте, соціаліст-революціонер і стою за соціалізацію, але це щось незрозуміле...

—А ви ж, кажете, керуєте справами Ревкому, так чому не забороните?

—Не можу, товаришу! Не можу, бо так хоче сам голова Ревкому!..

— Хто він?

— Ви його побачите!

Поклав маузера в кишеню, здійняв свого студентського кашкета і цілком несподівано заспівав: "Світе тихий, святої слави..."

Серце забилося, а в голові виринула якась неясна, але настирлива думка.

—То ви співали в лісі півгодини тому?—спитався я його.

Він перестав співати і здивовано звернувся до мене:

— Я вас хотів спитати про це саме!

—Дивно! — сказав я.

— Гм, дуже навіть, — промовив він. — Ходім!

II

Волосний Ревком знаходився в помешканні ліквідованої Волосної Управи, де колись була жидівська корчма. У великій, вимазаній білою глиною кімнаті містилася канцелярія Ревкому і відбувалися засідання. В передньому кутку висів образ невідомого святого в архієрейських ризах, голова якого була заліплена аркушем синьої бібули з намальованою червоним олівцем шестикутною звіздою. Коло образа стояв великий сосновий стіл з пляшками, а коло нього декілька обшитих зеленим оксамитом делікатних стільчиків, на яких валялися якісь папери й часописи. На стінах, починаючи від образа і аж до самого порога, висіли барвисто розмальовані плакати з революційними гаслами: "Війна палацам і спокій хатинам", "Немилосердно борітеся з вошею, бо вона гірша сотні буржуїв" і "Світовий пожар в крові, Господи, благослови!"... Дарма, що вже вечоріло і в хаті стояла невиразна сутінь, все ж таки було видно, що цегляна підлога дуже засмічена недокурками й курячим пір'ям.

—Сьогодня реквізиція курей була. Насмітили трохи...—сказав до мене Коцюбенко, йдучи до стола.

Я мовчки роздивлявся по хаті і вдихав у себе задушливе повітря Ревкому, яке чаділо махоркою, цибулею і чимсь таким кислим, чого вже ніяк не можна було розібрати.

— Ну й пахне тут у вас! — сказав я.

—Хіба?—здивувався Коцюбенко.

Я відчинив вікно і став коло нього. Разом зі свіжим повітрям в хату вкотилося широкими хвилями настирливе квакання жаб на болотах і незвичайно сумний спів якоїсь лісової пташки. Згадав соловієві пісні в київських садах на Печерську і щось болючо стиснуло за горло. "Не скоро, мабуть, доведеться чути їх знов..." — подумав я про себе і спитався вголос:

— Тут у вас соловії не співають?

—Які там соловії на службі в народу?—засміявся Коцюбенко. —Тут навіть жаб нема коли слухати.

— Ви переконано працюєте?

—Як би там не працював, але працюю! Яке в чортового батька може бути переконання там, де йде сама огидлива боротьба за шматок насущного?..

—А я думав, що ви з переконання...—почав було говорити я, як він мене перебив:

— Були часи, що працював і з переконання. Як була Центральна Рада, то ночей не досипляв. З села в село кидався і скрізь галасував. Товариші селяне! Тепер, мовляв, революція і свобода, а через те всі панські землі стали загальним добром. Досі ми з кацапами жили в одній царській державі, а через те кацапи полізуть до нашого чорноземчику, бо на Московщині нічого їм робити з тими пісками та болотами. Отже, нічого нам лізти в спілку з кацапами, а треба зробити Самостійну Україну і забрати собі всю свою земельку...

— Чи не коміки?! — несподівано вирвалося з моїх уст.

Коцюбенко спалахнув і аж на ноги схопився:

— А ви що таке?! Інтелігент! Анемія ходяча! Неміч бліда!

Признатися по правді, я оторопів трохи, але зачеплене за живе самолюбство само заговорило, як того вимагали обставини і "мода".

—Я людина цілком вільна і по своїх переконаннях справжній анархіст-індивідуаліст... Ніколи ні до якої політичної партії не належав, але завжди був за Революцію...

Коцюбенко тільки руками розвів.

—Як бачу, то ми обоє рябоє і нічого нам сперечатися! Я теж такий анархіст, як і ви, тільки з тією різницею, що ви втікаєте від того, що хитріше й сильніше за вас, а я, навпаки,—йду до нього і згоджуюсь з ним...

— Але ж ви самі казали, що являєтесь цілком безвладними проти того, що діється тут,—сказав я.

— Так, я сказав! — зморщився він. — Але селянство є сила самого чорнозему і її треба поважати...

— А мені здається, що не всяка сила заслуговує на це, тим більше — сила селянська, яка, по суті, є цілком сліпа...

—Сліпа, але для таких анархістів, як от ми, вона дуже корисна.

— Не розумію!

Коцюбенко підійшов до мене і плеснув мене по плечу:

— Дуже просто, товаришу! Я був там, звідки тепер вигнали вас.