Листи з концтаборів

Петро Ротач

"НЕ ЗАБУВАЙТЕ МЕНЕ..."

Листи Клима Поліщука до доньки і

дружини з концтаборів

О, далекі! Як вам це збагнути,

Що я сонце проклинати мушу?..

К. Поліщук Казахстан, 1932р.

Не варто дивуватися, що ім'я письменника Клима Поліщука тепер маловідоме, майже невідоме: він одна з численних жертв сталінської машини терору, тієї жорстокої коси, що підтяла цвіт української інтелігенції 20-30-х років. Причому — одна з перших жертв.

Пізньої осені 1925 р. К. Поліщук із дружиною Галиною Орлівною і донькою Лесею повернувся з еміграції в Україну, а через чотири роки був звинувачений в контрреволюційних діях і пущений по "Дантовому колу". Спершу — холодна "купіль" Півночі, потім спекотний Казахстан, і, нарешті, Соловки. Коли на початку літа 1936 р. туди привезли київських "терористів" М. Зерова, А. Лебедя, П. Филиповича та ін., Поліщук вже мав на своєму рахунку семирічний в'язничий стаж, із них один рік — соловецький. А знищили всіх разом напередодні звільнення Поліщука, коли він весь був у настрої майбутньої творчої роботи на волі, і це сталося в карельському Сандормосі. Чогось страшнішого не можна й уявити!

Досі чи не єдиним бібліографічним джерелом про Клима Лавріновича Поліщука залишається довідник А. Лейтеса і М. Яшека "Десять років української літератури (1917—1927)", т. 1, виданий 1928 р., тобто напередодні вилучення письменника з літератури. Що було з ним потім — про це мовчали радянські енциклопедії пізнішого часу. Та на це запитання дають відповідь листи К. Поліщука з неволі, писані в 1930—1937 рр. до малолітньої доньки та на той час уже колишньої дружини, письменниці Орлівни. Частину з них ми публікуємо тут як документи жорстокої сталінської епохи (загалом їх збереглося понад сімдесят).

В одному з таборових листів Клим Лаврінович дав собі таку характеристику: "Я завжди був ідеалістом, любив, страждав, боровся і досягав. Ні царська в'язниця, ні німецькі арешти під час гетьманщини не зробили з мене жорсткосердого еґоїста. Таким я є і тепер..." Так, епістолярія цього письменника свідчить про моральну стійкість частини ув'язненої української інтелігенції, до якої він належав. Ця риса проявилася в незламності духу ("ні, я духом кріпкий"), у непохитності віри, що "все стане на своє місце", у тому, що за найжорстокіших умов концтабору (куди вже гірше, як на Соловках!) ці люди не зреклися ні рідної мови (Поліщук писав листи виключно українською), ні свого таланту. Звичайно, Поліщукові, як і його товаришам по неволі (в один час із ним сиділи В. Підмогильний, Л. Курбас, М. Куліш, Г. Епік та ін.), не просто було перебрати злигодні, витримувати ностальгію (зізнавався ж: "Туга й печаль не знають ніякої межі"). Але й за цих нелюдських умов письменник знаходив у собі силу морально підтримувати інших. Він писав Орлівні: "Головне—не падати духом".

Слід зауважити, що ще до свого арешту К. Поліщук зрозумів згубну суть політики Сталіна та його поплічників. Особливо гнітила безперспективність національної політики. Незадовго до арешту, 1 серпня 1929 р., у листі до Орлівни Поліщук хвалиться, що був у Києві, оглядав старожитності міста і виїхав додому "з душею, насиченою подвійною тугою за дійсним. Маємо все і не знаємо нічого. Ніде так не відчув цього, як у Києві..." Взагалі Клим Поліщук завжди відзначався глибокою свідомістю, тверезим поглядом на дійсність, почуттям національної гідності. За найтяжчих умов він понад усе ставив "любов до краю, любов до народу свого, любов до його страдницьких ран". Це писано в 1929 р. А в 1932 р., вже з неволі, уточнює: "Обов'язок перед краєм, народом і його культурою я так же відчуваю, як і обов'язок перед рідними дітьми".

М. Г. Жулинський охарактеризував Клима Поліщука як "талант трагічної долі"[*]. Справді, від ранніх років його життя встеляли одні терни. І можна дивуватись, як навіть в умовах табору письменник намагається творити, пам'ятаючи про обов'язок перед народом. Як і його товариші по неволі, він міг повторювати, мабуть, і повторював не раз, відомі слова Т. Г. Шевченка: "Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини".<...>

Листи К. Л. Поліщука мають велику цінність не тільки для його біографії, але й для глибшого розуміння суспільно-політичної ситуації того часу. Через настрої і думки автора листів відчуваємо моторошний подих 30-х років. Духовна боротьба викликає співчуття і повагу. Таборова неволя не зламала творчого духу Поліщука. Незважаючи ні на що, він використовує всяку можливість для творчої праці. У перші роки він пересилає написане на ім'я дочки, інші рукописи возить з собою, аж доки весь його архів не відібрали і не знищили на Соловках. Про це знищення згадував В. Мисик: "Улітку 1937 р. почалось нове "підсилення режиму". Багатьох в'язнів перемістили з табору до новозбудова— ної тюрми, а перед тим зробили генеральний трус, повідбирали всі книги й папери..."[†] Як видно з листів, у Поліщука зберігався рукопис збірки оповідань "Казки лісів далеких", яку він розпочав ще в 1930 р. Розпочинав також писати спогади про пережите, зустрічі з письменниками, тощо. Усе це було відібрано й, очевидно, загинуло.

Зламавши Поліщука фізично (скарги на різні хвороби часто трапляються в листах), концтабір, проте, не подолав його людську гідність, духовні сили — про це свідчать хоч би ось ці слова: "Я знаю добре свої духовні сили і вірю в них, що вони не зрадять". Він і Орлівну закликав не піддаватися зневірі й працювати творчо. "Ні, поки живеш, твори. Не вір тим, що кажуть: нащо писати? Вони могильники і перший із них Ю. (тобто Юрезан— ський. — П. Р.), що попровадив манівцями..."

Постає питання: у час тривалої відірваності від життя чи знав Поліщук та його друзі по неволі, що насправді діється в країні? Так, знав, і це видно з листів. Різними шляхами доходили в табори невеселі чутки з волі, не випадково Поліщук вигукує одного разу: "Бодай його не чути!" Політичні процеси 30-х років у Києві він цілком реально вважає за "сліпе й тупе нищення" національних кадрів. У такі моменти приходило каяття через те, що дався на приманку й не послухався внутрішнього голосу, котрий застерігав ще у Львові проти необачного кроку (тобто повернення на Батьківщину). Наприкінці 1934р. пише Орлівні: "...Не ми одні в такому стані. Та й там не краще (підкреслення наше.—Автор). І ті, що пишуть, не варті того, щоб їм завидувати. Вони ж такі бідні!". Тепер ми знаємо, які це справедливі слова стосовно П. Тичини, М. Рильського та інших письменників, що не потрапили до в'язниць.

Як і інші в'язні, К. Поліщук писав заяви на перегляд своєї справи. Але нічого не змінювалось. У1932 р. він надсилає листа М. Горькому, просить допомогти відновити справедливість. Відповідь не приходить. Тепер ми знаємо, що до Горького безрезультатно зверталося тоді багато письменників-в'язнів. І Поліщук врешті-врешт зрозумів, що "є дієвою жертвою великого історичного лихоліття".

Листи Поліщука—правдиві свідки глибоких душевних страждань. У Казахстані "плавився мозок" від спеки, здавало серце, робився "сам не свій". Із таким здоров'ям його повезли на Соловки. "Кожен день стає роком", хвалиться в 1936 р. Працював він на загальних роботах, а коли посилали вночі сторожувати, то це вважав за щастя, бо міг кілька годин не варитися в "барачному бруді". "Вода, мочарі, болото, вічна сирість"—ось умови праці, які підточували його останні сили. Як свідчив С. Підгайний, якому вдалося вирватися з Соловків, Поліщука розстрілювали "цілком хворого".

Останній соловецький лист, виявлений в архіві Г. Орлівни, датований 18 березня 1937 р. Він тривожний, Поліщук просить допомоги — йому зле: здоров'я "дуже і дуже підгуляло". Нема лише скарги на духовний стан. Навпаки: "Ні, духом я кріпкий". Лист дихає передчуттям чогось недоброго. Тому-то, мабуть, не випадково пролунало в цей час моторошне "Не забувайте мене!"

І — мовби обірвалася струна. І це в той час, коли йому до кінця строку, визначеного сталінськими "правниками", лишались місяці. У згаданому листі міркував: "Може й менше року лишається, десь восени або в кінці року". Восени таки й сталось, лиш не те, чого чекав... О, фатальний місяць листопад! У ньому він народився, у листопаді повернувся з еміграції, у листопаді заарештували, у листопаді й життя позбавили. З листопада 1937 року в Карелії, у Сандормосі...

...Улітку 1968 року я, дружина і син пробралися на Соловки подивитись місця неволі наших співвітчизників. Соловецький рибалка, везучи нас моторним човном на Заяцькі острови, згадував, як ночами в 37-му році чулися постріли на кладовищі і як з моря долинали крики людей, що потопають... Отже, то не вигадки, що в'язнів топили в Білому морі! Тепер відомо, що масове очищення табору почалося на початку літа того року і що в'язнів розстрілювали на горі Сєкірній[‡].

Ми були й там, і нам розповідали не про страту невинних жертв, а про те, як на гору підіймався М. Горький. Невже він, прозірливий письменник-гуманіст, не відав, що ходив по калюжах крові? Невже ніхто не шепнув йому про це? Одним із тих, за кого Горький не заступився, був Клим Поліщук, який просив Ор— лівну прислати твори класика на Соловки. Тепер знаємо, що відстрілювали українську культурну еліту і на Соловках, і в Карелії...

Залишається сказати кілька слів про тих, кому адресувалися листи.

Леся (Олександра) Климівна Поліщук закінчила в казахстанському селищі Мартук середню школу (там учителювала її мати). Напевно, вона робила спроби писати твори, бо намагалася вступити до літінституту ім. Горького. Вищу освіту дівчина здобула на філфаці Алма-Атинського університету, після чого викладала словесність в одному з казахських вузів. Вийшла заміж і народила двох доньок, які мешкають в Казахстані. У1971 році під час невдалої операції її життя обірвалось.

Галина Орлівна на поч. 50-х рр. захворіла на рак, у Ленінграді їй зробили операцію. Восени 1954 р. хвороба відновилась, Галина Іванівна приїхала до Києва, і в березні 1955 р. померла. Похована вона у с. Голоби на Ковельщині, на батьківщині її чоловіка Якова Возного.

Навіть із цих небагатьох листів (їх збереглося понад сімдесят) постає перед нами образ незламного духом письменника— патріота, людини чесної, стійкої в своїх переконаннях, безкомпромісної, у той же час—безмежно трагічної.