Отаманша Соколовська

(Із записної книжки)

I

Люблю осінній шум золотих гаїв і смуток зчорнілих стерень, над якими дзвінко курличуть журавлі. Тоді так хочеться бути самотою, щоб чути голос своєї душі, щоб забутися за все на світі. Інколи, було, вийдеш за село, зайдеш до злотолистого гаю, візьмеш на долоню пожовклого кленового листочка й тихо відчуваєш його прекрасну смерть... Тоді мимоволі згадуються давно минулі зелені весни, розгортаються шпальти життя, а там — що не літера, так болюче почування... І якби так ті всі почування перетворити в дорогоцінне каміння, то ними можна було б оздобити всі межі й обміжки рідних піль...

Що не рік, так смутнішає зір, що не осінь—глибшає туга за минулим і зростає зневіра в людей. Стиснувши в грудях серце, ждеш і прагнеш нових з'явищ Революції, наче в них може бути втіха якась... Революція, як і коханка, не може дати того, чого так настирливо просить душа... Збагнути всі примхи Революції й задовольнити її вимоги зможе лише той, хто зробив з себе машину будучини й знищив у собі всяку людяність. Щодо мене, то я втікаю з крикливих базарів могутньої крамоли, бо відчуваю в собі свої власні духово-життєві потреби...

Як перехожий старець, із патерицею в руках і молитвою на устах, спотикаючись, бреду безмежними просторами своїх і чужих піль і не можу знайти того, чого шукаю. Часами сам собі дивуюся, як так могло статися, що я, будучи запеклим революціонером, що сліпо потурав вимогам пролетарського шлунка, зробився покірним рабом абстрактних думок та інтимних поривань душі?..

Почалося з того, що я затужив за женщиною. Тоді була третя осінь Революції, і я вже встиг виснажитися й стомитися в боротьбі за шлункові інтереси. Після гомінких віч мені страшно забажалося польового простору і спокою. В повітрі починали снуватися білі нитки бабиного літа, що нагадало мені про дарма втрачену молодість і про те, що мені ще й досі не було відоме справжнє кохання...

В моїй уяві повставали забуті образи й постаті знайомих мені женщин, але, на жаль, то все були партійні товаришки, здебільшого сухорляві, кострубаті, стрижені, холодні й черстві, як вівсяний хліб, жінки. В партії вони сиділи для того, аби лиш було кому підносити вгору руки під час голосування партійної резолюції або перепроваджувати ув'язненим товаришам різні "передачі".

Цілком природно, моя фантазія сягала далі стрижених товаришок, а тому в моїй уяві повстала граціозна постать гнучко— станної, злотокосої, синьоокої панни Марійки, доньки одного волинського дідича.

Познайомився я з нею в перший рік Великої Війни, будучи учителем в сільській школі, яка утримувалась коштом її батька. Одного разу, як тільки випав перший сніг, вона приїхала до школи такими елегантними маленькими саночками, бажаючи побачити моє навчання. Ще й досі в моїх вухах бринить її наївне:

—Разве на малороссійском язике можно говорить?..

— А чому ж ні, панно? — відповів я їй.

—Да ведь этот язык запрещается законом!..

—Не законом, а адміністративними сатрапами...

Вона якось чудно всміхнулась і зникла в дверях.

Таке було наше знайомство.

Згодом вона читала українські "поетичні хутуризи" й різні "червоненькі книжечки", за які, властиво, мені пришилося розпрощатися зі школою. Ті книжечки випадково попали до рук її батька, а він негайно випровадив мене "на всі чотири сторони" з застереженням, щоб я "не смів і показуватися в селі"...

Блукаючи на шляхах безрадісного життя, якийсь час я намагався "тримати зв'язок" через листування, але скоро мене забрано на фронт "боронити віру, царя і вітчину", і на тім перервалися всякі зв'язки. Мандруючи в довгій, сірій жовнірській шинелі по всім фронті, я скрізь сіяв смуту й незадовольнення, маючи в серці ясну надію на недалекий вибух Революції. Коли Революція вибухнула раніш, ніж я сподівався, то моя душа сховалася в низці незрозумілих почувань і змагань, які так владно охопили мою істоту і які заставили мене забутися не тільки за панну Марійку, але й за самого себе.

Довший час я почував себе частиною гомінких юрб, над якими гордо має червоний прапор, але сталося так, що я прокинувся і знайшов себе таким, як був колись. Пригадую, що це сталося в часи сонячної тоскноти в третю осінь Революції, коли переді мною виринула постать забутої панни Марії.

Тоді одного дня я нарушив майже всі пакти партійної дисципліни й вирушив шукати панну Марійку або подібну їй. Мені чомусь здавалося, що досить буде знайти щось подібне до неї, як знайдеться те все, чого просить знесилена душа...

Вже вечоріло, коли я опинився за Великим Містом, де я жив тоді. Проминувши останню міську рогатку і останнього вартового жовніра пануючої реакційної армії, я вийшов на поле і зупинився, щоб передихнути трохи. Озирнувшись назад себе, я побачив туманні контури криш і рівні лінії стін різнобарвних кам'яниць, серед яких пережив я стільки надійно-радісного і сумно-безпорадного. Дивлячись холодним оком на рідне мені місто, я починав бачити всю гидотність і нікчемність його штучно-експансивного життя, і мені хотілося припасти чолом до свіжої борозни і просити:

— Земле рідна, прости мені мою зраду!..

Було вже цілком темно, як я підходив до першого села за містом. Це село було мені досить знайоме подіями другої осені Революції. Тут головним чином базувалися ті селянські сили, які викинули з Великого Міста владу самозваного гетьмана.

Навколо села старі й нові могили, в яких лежать революціонери і контрреволюціонери, що полягли тут в імення своїх істин. Деякі з тих могил нагадали мені про недавні діла минулого, такого багатого своїми переживаннями... Он могила з часів Центральної Ради, там могила з часів гетьмана, ось могила, ще свіжа, чорна, без хреста стоїть... Від могил віє жахом і цілком зрозуміло, що сам чорнозем прагне помсти й боротьби.

Коли я підходив до коловорота, на сході заяснілося небо і став сходити великий пикатий місяць. Йдучи селом, я бачив при місячнім світлі одні вбогі руїни з колишнього багатого села. Наче страшний ураган пролетів над селянськими хатами і знищив все, що тільки міг знищити. Як видно, то тут жорстоко розправлялися ті, кому волею долі судилося стати панами життя. Чорні, обсмалені комини струнко витягалися до неба і мовчазно промовляли про велику кривду.

Пройшовши майже все село, я не чув ніде живого голосу. Десь неначе все село вимерло або в тюрмах опинилося. І яка ж була моя радість, коли до мене підійшов якийсь старенький дідусь і промовив:

—Добрив'чір!

Відповідаючи на привіт, я запитався:

— Що сталось тут, що так пусто скрізь?..

— Війна... — сказав дідусь, розтягаючи слова. — Нарід з ворогами змагається...

— А де ж люди? — знов спитався я.

— Скрізь і всюди... Щось начебто знакомите... начебто десь стрівалися... начебто... гм... начебто... —говорив він сам до себе, пильно придивляючись до мене.

— Може й стрівалися, — сказав я. — Ви тут були тоді, як гетьмана скидали?..

—Ах, так це ви?! — радісно скрикнув дідок і кинувся цілувати мене.

Я впізнав його. Це був церковний сторож церкви цього села Семен Заноза. Він один з тих, що перші висловлювали своє неза— довольнення гетьманськими порядками і не тільки послали в повстанці своїх власних синів, але чужих "присоглашали". Пригадую, що тоді, як настав час повстати, він за власні копійки накупив свічок і обліпив ними всіх святих у церкві, щоб вони допомогли "селянському військові панське звоювати"... Хоч тоді святі і вволили його волю, але, разом з тим, взяли за це добру плату. Два сини, яких він послав до "селянського війська", полягли в першім бою коло свого рідного села, де тепер стоїть братська могила...

— Як же ж вам жиється тепер, діду Семене? — спитався я його.

Він зітхнув і промовив:

—Ніяк... Воюю помаленьку...

— Ще й досі!?

— Еге!..

— Як же ж ви воюєте?

— Звичайно... Як і всі...

—Цікаво...

— Нічого цікавого... Скучно... Остогидло вже, але мусиш...

Ходім краще до мене, бо тут незручно стояти так довго... Сюди мають наїхати білі...

— Вам звідки відомо?

— Хіба вам не все одно?.. Ходім!..

Ми звернули з дороги в якесь запущене подвір'я і, навпрошки через город и, подалися на другий бік села, де в місячнім сяйві біліла маленька церковця. Коло церкви була Семенова хата, куди ми і зайшли. Подвір'я коло хати і тік коло клуні були спустошені, але хата виглядала цілком порядно.

— В хаті не будемо сидіти, а підем до комори... — сказав він до мене в сінях, запалюючи сірника.

В коморі цілком пусто. Під одною стіною стояло дві порожніх бодні і розбита скриня з якимсь лахміттям, а зараз же коло порога лежало дві рушниці і мішок з чимсь твердим і круглим.

Він нахилився над розбитою скринею, витяг звідти недогарок воскової свічки і, засвітивши, приліпив його на прузі одної бодні.

— Посидьте трохи, я зараз вернуся, — сказав він, йдучи до дверей.

Через півгодини він повернувся з куском сала й мискою солоних огірків.

— Прошу вечеряти! — промовив він, ставлячи принесене на розбите віко скрині. — Чим маю, тим приймаю.

Повернувся до порога, взяв мішок і, вийнявши з нього буханець хліба, став краяти тонесенькі скибочки.

— По-панському... — якось криво всміхнувся він. — Вибачайте...

Під час вечері він говорив:

— Скоро рік, як воюю... Вже друга осінь... Був у Зеленого, був у Сатани, був у Волинця, був у Струка. І в Ангела, а це вже при Марусі Соколовській притулився...

— Що за Маруся Соколовська?—спитався я, зачеплений за болюче місце своїх спогадів.

—Донька дідича Соколовського. Вона раніш в "Селянській Спілці" була, а тепер отаманом стала. Здорово воює, дарма що панна!..

В моїй уяві встала струнка постать синьоокої панни, тієї самої, яку знав колись і якою марив останні дні свого пробування у Великім Місті.

—Де ж вона тепер? — спитавсь я.

— В Малім Половецькім, коло Фастова,—сказав він. — Що вам цікаво знати?..

— Так... я хотів би й собі до неї...

— Добре! — згодився дід Семен. — В такім разі ви ляжте відпочиньте, а я піду по справах. Якби так сюди прийшли два козаки, то скажіть їм зачекати на мене, бо ми підемо всі разом.

Коли він пішов, то я зараз же простелив своє пальто і поклався спати.

Однаково спати мені не прийшлося, бо не встиг ще й стулити очей, як хтось потряс мене за плече. Розкривши очі, я побачив коло себе двох звичайних парубків в чорних свитах і сірих шапках, а між ними був і дід Семен.

— Вставайте! Підем! В селі вже білі господарюють...