(З хроніки одного села)
І
Тільки настала весна, як зразу ж і клопоти повстали. Скрізь і всюди тільки й мови:
— Біда!.. Чим-то сіяти та орати?!.
І ніхто нічого не міг сказати. Без усяких розмов знали всі, що нема чим не тільки що сіяти та орати, але й себе прогодувати...
Замислено дивилися на чорні руїни панського двору й мовчки думали про себе:
—Таке багатство було!..
І з усього того тільки один журавель коло криниці цілий зостався, а все інше ще позаторік поділили між собою. Гадали, що тим поліпшать свої господарства злиденні, а воно сталося так, що й свого добра збулися...
Вдень ходили собі над річку дивитися, "як ломиться крига", а вечором, потай один від одного, скрадалися поза клунями й викопували щось з того, що ще восени заховали в землю... Так жили день у день і не могли відрізнити свята від буденного дня, бо всі нічого вже не думали робити.
— Роби не роби, все даремне... — казали молодші.
Старі журно хитали головами.
— Чи ж ми вам не казали, що так буде?..
І наче розвагою були похорони... Особливо тоді, коли вмирав хтось із статечних господарів, за яким було чим справити поминки... Те, що було ним закопане поза клунею, діставалося й ділилося між людьми, як колись панське багатство...
Нарікали на те, що мало вмирали. А торік, як селом сипняк качав, навіть липові хрести в коловоротах повиставляли, щоб "помірок минув"... Старі люде радили зробити так, а молодші, хоч і не вірили, але хотіли ще трохи пожити і послухалися їх...
Кожної неділі ходили до церкви. Ходили не для того, щоб молитися, а щоб послухати, "як новий піп казання каже"... Новий піп щойно прибув сюди десь аж із Києва і "вмів добре говорити", і те, то він говорив, було таким потішаючим для всіх, що якби не це, то хто знає, як-то воно й жилося б?..
Між собою тихцем розмовляли:
— Казав піп, що є в світі якась пані Гантанта, що всьому нашому горю могла б зарадити, та тільки чомусь не хоче!..
—А може вона яка родичка нашого пана і гнівається на нас, що ми його багатством розпорядилися?..
І так, сумніваючись, хотіли на щось надіятися і ніхто не допускав до голови таких думок, щоб так було завжди...
— Щось воно проте мусить статися! — говорив навіть сам голова "Комнезаможа", який ще не так давно допомагав збирати "продподаток".—Хіба ж можливо, щоб такий безпорядок був?..
Бувші господарі слухали й зітхали, а бувші наймити ніяково всміхалися і в гурті старалися триматись осторонь.
—Хто знає,—думали про себе,—може та Гантанта і справді щось може?..
II
Якось приїздив комісар "Райпродкому". Вилаяв за щось голову "Комнезаможа" і поїхав собі. Думали, що з "продподатком" справа, але воно зовсім не те...
В неділю замість того, щоб сказати щось таке, що дало б надію "на зміну", піп виголосив:
— Кожний з нас має свій гріх і кожний по-свойому мусить спокутувати його! Не за що інше, як тільки за ці гріхи скарав нас Господь Милосердний жорстоким голодом, аби ми оброзумили— ся й покаялися. Мало цього, хоче Бог ще й випробування нашого серця! Треба віддати Богові боже, а цісареві цісареве... Присилає нам наша влада голодних дітей з Московщини... По одній дитині на кожну хату... Прийміть же їх до себе й поділіться з ними останнім, як то подобає справжньому християнинові!..
Забулися навіть, що в церкві. Захвилювалися й загомоніли, як розворушений вулик:
— А хто буде з нами ділитися?!
Не слухали, заки буде сказано "амінь", і стали один за одним тиснутися з церкви, наче їм там загрожувала смертельна небезпека. Висипали всі на цвинтар і тут стали щось кричати, когось лаяти, комусь погрожувати і ніяк не могли зрозуміти, що сталося з ними...
— Сам голодний, що собаку з'їв би, а тут ще ділися чортзна з ким! — кричали молодші.
— Так, так! — притакували за ними старі. — Божим духом живемо...
І раптом затихли всі, аж роти пороззявляли. Дорогою повз церкву, як череда овець з пастухом, лементуючи й галасуючи, сунувся величезний гурт дітей з озброєним міліціонером.
— Здравствуйте, товаріщі!—крикнув до господарів міліціонер. —А скажіте, ґдє здесь Комбед помещается.
А господарі, задивившись на дітей, аж позавмирали. Ніхто пари з вуст не випустить.
— Ґдє комбед?! — крикнув міліціонер знову.
— Га? Що? — почулося спантеличене. — "Комнезамож", може?..
І всі заразом показували в бік будинку, де колись була сільська управа, але ніхто з них не хотів вийти з цвинтаря, щоб хоч одно слово промовити до дітей. Діти ж сміливо розглядалися навколо себе, штовхали одне одного, сміялися між собою і були зовсім байдужі до того, як саме дивляться на них незнайомі їм "опікуни"...
— Ну, марш! — сказав міліціонер до дітей і подався з ними далі.
Голосне зітхання вирвалося з господарських грудей і вже ніхто з них не лаявся і не погрожував, а тихо й мовчки стали розходитися по своїх голодних хатах. І коли тільки переступали через поріг, зараз же казали:
— Зачиняйте двері добре і не пускайте нікого!..
Ill
Вечором, як смеркалося, голова "Комнезаможа" ходив з дітьми від хати до хати й кричав під дверима:
— Беріть собі гостя в хату!..
— Що то за гість, коли він непрошений?!
—Та що там ще балакати?—сердився голова. — Відчиняйте, коли не хочете мати лиха!..
Двері повільно відчинялися, і голова зразу ж впихав у них "гостя".
—Беріть, коли наказують!—говорив голосно і слідом за цим вже тихше додавав:—Якось-то буде!
Майже до самісінького ранку гавкали на селі собаки, яких дражнив голова "Комнезаможа", і майже до самісінького ранку то тут, то там повільно скрипіли двері і чулося:
— Ми не просили!..
Перед сходом сонця зостався ще один тільки хлопчик і голова взяв його до себе. Йшов додому понад рікою і, слухаючи розбурханого гомону весняних хвиль, думав:
— І який же я був дурень, коли згодився на це прокляте головування!.. Бийся тут сам один, як риба об лід, а як прийде ота пані Гантанта, то своя ж громада повісить на першій гілляці. Треба буде примиритися якось...
Глянув на хлопчика, що йшов поруч нього, і стало чогось начебто соромно.
— Звідки ти, хлопчику?—спитався хлопчика.
— Чаво? — повернувся він до нього.
Тоді він пригадав, що хлоп'я не тутешнє, і, намагаючись говорити по-московському, запитався вдруге:
— Одкудава ти, мальчонка?
— Із самой Маскви! — жваво відповіло хлоп'я.
—Што ж там тєпєрічка, бальшой голод?—питався він далі.
—Да, порядочний!—простягнуло хлоп'я, шморгаючи носом.
— А еті дєті, што прішлі сюда, очінь голодовалі?
— Ну, зачем же ім голодать?—бундючливо заявило хлоп'я. — Дєті рабочіх нє галадают!..
— А для чіво же іх тагда к нам пріслалі? — аж зупинився голова "Комнезаможа". — Коли їм там було що їсти, так чого ж тоді вони сюда прийшли?..
Хлопчик нерозуміючо моргав очами і так же нерозуміючо говорив:
— Сказалі нам, шо сдєсь в хахлов всево много і...
—Ціхо!—з несподіваною злістю в голосі крикнув голова. — Тільки й знаєте, що лізете до нас, як сарана яка!..
Хлопчик злякано затих, і так він привів його до хати.
— Боже мій, Боже! — заголосила жінка. — Ось своїй рідній дитині нема чого дати, а ти ще заволок усяких стягаєш до хати!..
— Мовчи, жінко! — гукнув кін. — Не лементуй так! Завтра його в нас не буде!
—А куди ж ти його дінеш? То ж у всіх хатах повно! — голосила жінка. — Як нечисті якої!..
—То вже моє діло!—твердо сказав він.—А ти нагодуй його, чим маєш, і поклади спати!..
Жінка, плачучи й зітхаючи, стала поратися коло печі, а він ліг на лаву і став думати. Думав і дивувався, що кожна думка кінчалася одним і тим самим:
— Біда, та й годі!..
IV
...Як завжди, так і тепер повиходили над ріку і стали розмовляти:
— Гей! — каже один господар. — Наїхали до нас гості, що годі тепер куска хліба спожити... Що то буде з цього всього?..
— Нічого! — відповідає другий. — Загинемо, як руді миші...
—Та якось-то воно буде!—вмішався в розмову голова "Комнезаможа".—От, чув я, що Гантанта намовляє німців, щоби вони знову прийшли до нас та свої порядки встановили...
— Справді?! — гукнуло в один голос кільканадцять господарів і враз навколо непоказного голови "Комнезаможа" стовпилася ціла юрба цікавих.
— Чи справді, чи ні—добре ще не знаю, але чув, що так має бути...—говорив голова.
— А що ж тоді з нами буде? — питався хтось із старих.
—Хто його знає?..—сказав на те голова "Комнезаможа". — Я тепер про себе потерпаю, ви ж знаєте, чим я був колись і чим став тепер...
— А так, так!..—закивали головами. — Нелегко воно отак з панського наймита та самому паном стати...
—Та я ж не пан, а товариш! — заперечив голова.
—А хіба не все одно, який там чорт їздить по нашій спині?— загули сміливо й роздратовано. — Тож, що хотів, те й робив з нами, як продподаток отой збирали!..
— Був наказ такий...—оправдувався голова.
—Ну, а тепер нове нещастя насадив на нашу голову!—крикнув хтось обурено.
—А хто ж вам перешкоджає збутися його?—хитро закинув голова.
—Як то так збутися?!—здивувалися. — То ж їх не заберуть від нас, хоч би ми ґвалт кричали?..
— І не треба, щоб забирали!—сказав голова. — Посадіть їх усіх разом на кригу і хай собі пливають на здоров'я!
—А як, на загибель?—суворо спитався якийсь старий дід.
— І хай собі!.. Яке вам до того діло?..
Очі всіх цікаво звернулися в бік річки, наче перший раз бачили її.
—Як же це так?—почувся голос того ж діда.—А потім що буде?..
— Нічого... Скажу, що самі... пливати захотіли, а наглядача в нас немає... — тихо заговорив голова. — Але глядіть, якби так справді була ота Гантанта, то ви вже тоді вступіться за мене!..
— Та що вже там і говорити?! — згідливо відповідали. — Коли б тільки вона прийшла...
Потім глянули один одному в вічі і все зрозуміли. Наче змовилися, відразу подалися по домах і, через годину, вернулися з московськими дітьми.
Прийшов мельник з довгим гаком і зачепив ним одну велику кригу. Всі охоче помогли йому притягти її до берега.
—Сідайте!—каже до дітей мельник.—Будемо плавати!..
Діти мовчки тиснулися одне до другого і з жахом дивилися на розбурхану ріку.
— Ми боїмося!..—сказали нарешті.
—Сідайте, сідайте!—сказав і голова "Комнезаможа".—То дуже цікаво...
Заплакали в один голос:
— Ми не хочемо!.. Ми не хочемо!..
— Що?! Не хочете?!—скрикнув мельник і кинувся до дітей. Кинулися й інші...
— Що?! Не хочете?! — хрипіли. — Так ми вас!..
Діти пробували було тікати, падали на землю, хапалися за ноги, кусалися за руки, але їх брали й волокли до річки...
Коли вже було по всьому, до річки прибіг задиханий піп.
—Що ви наробили?! —крикнув він до них. —Ви ж люди!..
—Ми й самі знаєм, що ми люди, а от вони не люди!—сказав хтось з гурту.
Піп тільки руки заламав:
—Господи Боже! Прости їм, бо вони не відають, що творять!..
Голова "Комнезаможа" опам'ятався скорше всіх і бігом кинувся додому. Слідом за ним стали розходитися і всі інші...
V
...Через тиждень комісар "Райпродкому" і комісар "Повітчека" допитували голову "Комнезаможа".
— Пішли гулять над річку,—казав голова,—та й захотіли плавати... А воно-то звісно! Діти малі, доглядача не було коло них, бо в кожного своє діло, а річка бурхлива...
—Так, так! Пішли гулять, а річка бурхлива!..—як один чоловік гула вся громада.
І то був перший день, коли між головою "Комнезаможа" і сільською громадою настала повна згода...
1922 р., весна