З виру революції

(Фрагменти спогадів про "літературний" Київ, 1919 р.)

І. "Музагет"

"Музагет!" — Звідки він узявся? — Кажуть, що перед тим була якась "Біла студія"...

Я в той час редагував "Народну волю", через що "засів" на лівому політичному крилі у "Лук'янівці". Завдяки цьому більше цікавився справами "Національного союзу", ніж новітніми змаганнями на полі мистецтва, а тому тільки й знав, що за редакцією Якова Савченка готується до друку якийсь "Літературно-критичний альманах", а за редакцією Мих. Семенка має виходити двотижневик "Універсальний журнал".

Перше і друге цікавило мене, але... але приходилося співати "Вже два роки у кайданах"... Ближчої участі в співробітництві взяти не міг...

Перше число "Універсального журналу" з'явилося напередодні повстання Директорії, а друге—коли під Мотовилівкою поліг сотник Черник...

"Журнал" був цікавий не тільки змістом, але й зовнішнім виглядом і, взагалі, обіцяв стати для українського читача тим, чим є, наприклад, для польського читача "Тигоднік Ілюстровани".

"Альманах" вийшов з друку під час вступу військ Директорії у Київ. Поза дрібнішими речами О. Слісаренка та Д. Загула, він містив у собі прегарний "Тремтючий вінок" Мих. Семенка і чудові критичні нариси про творчість Грицька Чупринки—Якова Савченка. Сміливий виступ Якова Савченка проти закостенілості думки "гопачних критиків" і його "розвінчування" Г. Чупринки дуже не сподобалися декому зі "старих", внаслідок чого виникли довші суперечки між самими співробітниками, і видавництво "Ґрунт", якому треба завдячувати появу цих видань, знайшлося в "невиразному" становищі, себто, кажучи просто: відмовилося продовжувати розпочату справу, і так почалася "диференціація".

Семенко відразу заявив, що він "сам собі течія" і "відділився" в самостійне угруповання "Фламінго", а інші опинилися на шляхах шукання...

Автор цих рядків і Д. Загул сиділи якось у редакторській кімнаті "У.Т.А." над депешами і, під голосний гомін "слави", що лунала по всьому Києву на честь "з'єднання українських республік", говорили про необхідність видання власного літературно-критичного часопису.

Друк і папір знайшовся б, співробітники, як казав Загул, — "Ти, я, вони, а разом уся молодша генерація"...

Важко було підшукати відповідну назву. Перебрали більше сотні найцікавіших "модерних" слів, комбінуючи з них назву часопису, але все виходило якимсь претензійним, галасливим та "зумисним". Випадково зійшли на грецьку міфологію, непомітно підійшли до "богів" і так згадали дев'ять муз, найстарша з яких, "пані" Мусагет, стала патроном цього нашого товариства.

Загул вийняв олівця і на зіпсутому листку "депеші" каліграфічно написав: "Літературно-мистецький і критичний місячник "Музагет"".

— А чому не Мусагет? — спитався.

— Тому що Мусагет москалі вивласнили... — "резонно" відповів він мені.

На другий день у клубі "Родина" відбулися збори всього товариства, на яких знайомилися з "новою і надійною силою" В. Ярошенком, який тільки що видав першу книжку своїх поезій під назвою "Світотінь". "Симпатичний студентик", як назвав його Яків Савченко, відразу зачарував усіх і так став членом нашого товариства.

Збори були чисто революційного характеру. Говорилося більше від серця і було постановлено називати своє товариство тією назвою, яка вже була підібрана для часопису. Поза тим було вирішено утворити літературно-мистецьку "Студію" й негайно приступити до збирання матеріалу для першої книжки місячника "Музагет", в програмове завдання якого входило між іншим ще й таке: "Загнати в старий кут старого "Вісника""...

"Йдучи шляхом революції і слухаючи голосу часу", — подали на руки голови "Високої Директорії" В. Винниченка "меморандум", в якому з'ясувалися ідейні цілі товариства й просилося "належно підтримати"...

Директорією була призначена "підтримка" в формі позички 200.000 карбованців, яких, одначе, ніхто не отримав, бо майже всі члени товариства в той час були зайняті журналі— стичною працею та писанням "відозв". А тим часом сталося так, що Директорія попрощалася з Києвом і перебралася до Кам'янця, а разом з нею подався і Яків Савченко, якому було доручено одержати ту "позичку"...

Тоді-то Мих. Семенко написав своє знамените:

Сьогодня місто без символистів,

Символисты втікли безкарно...

Товариство зосталося без "символистів" і без грошей, але з горою готових праць і з твердою вірою в свої сили...

Так стрінули московських "колег", так змагалися з ними і так при допомозі власника видавництва "Сяйво" П. Коменданта видали весною 1919 р. першу книжку свого літературно-мистецького місячника "Музагет", який і до сього дня зостається єдиним у своєму роді зразком українського мистецького видання.

В склад співробітників увійшли майже всі ліпші молодші літературно-мистецькі сили, не виключаючи й театру, але рішучо відмовився ввійти Мих. Семенко, який у той час тримався спілки "з маленькою групою письменників" з партії боротьбистів — "Боротьба".

Редакційна колегія складалася: П. Тичина, Ю. Іванів-Меженко, Д. Загул і В. Ярошенко.

Мистецьке оздоблення першої книжки виконав арт.-маляр професор Мих. Жук, а другу книжку мав оздобити арт.— маляр Анатоль Петрицький.

Одверта, ясна та безкомпромісна лінія, яку проводив "Музагет" в ділянці національного мистецтва, спричинилася до постання гострих суперечок з емісарами офіційного "Про— летарскаго іскусства", завдяки чому друкарня "Друкар Польський", де друкувався місячник, була реквізована для

потреб штабу Подвойського, папір узято "на учот", а поза тим усім самих "музагетців" мало що не було змобілізовано до примусових робіт, яко "буржуїв"...

II. "Фламінго"

Тим часом Мих. Семенко робив своє діло, яке не можна назвати некорисним. Як годилося "переконаному комуністові", почав він свою діяльність при нових обставинах перекладом "Комуністичного маніфесту" Маркса, "Комуністичної програми" Бухаріна, а закінчив, здається, вже не так давно своєю збіркою "Стерво". Взагалі ж він протягом найко— ротшого часу своїми "поезофільмами" та "ревфутпоемами" спромігся завоювати належне місце майже у всіх офіційних культурницьких установах і так став єдиним певним зв'язком між нами і представниками офіційного мистецтва, що прибули до Києва з Москви через Харків з метою "насаждения общечеловеческой культури в пределах Малоросії"...

Серед цих "емісарів мистецтва" перше місце займав якийсь Валентин Рожицин, потім поет Натан Венгров і В. Коряк.

Перші виступи цих "емісарів" у Києві були невдалі. Рожицин поспішив заявити, що "української культури нєт і бить не может", через що згодом мусив зникнути з київського обрію, а поет Натан Венгров з приводу шевченківських свят висловився, що "самое лучшее, чєм можно почтіть память етого шовініста, так вистроїть около его могіли ряд вісельніц" — проти чого рішуче запротестували не тільки "музагетці", але й жидівські письменники групи Бяліка. Коряк опинився ні в сих, ні в тих і старався помирити на ґрунті спільної праці у Відділі мистецтв при Комісаріаті освіти, де в той час саме утворювався так званий "Всеукрлітком", в якому мала бути і українська секція.

Можливо, що заходи Коряка були цілком щирі, одначе вони не мали жодного успіху вже тільки через те, що майже у всіх урядових культурницьких інституціях провадилася безоглядна русифікаторська праця, з чим не міг погодитися ні один "музагетець". Наслідком цього створилося важке становище взагалі, так що майже всі "музагетці" перейшли на півлегальне існування, що дуже гальмувало власну працю. Вихід з цього знайшов Мих. Семенко, який кинув думку заснування "Професійної спілки мистців слова міста Києва". Правда, цю думку перехопили московські колеги, однак до організаційної праці закликали й українських представників, а передовсім — від "Музагету". Запрошення було прийнято охоче і то через те саме, що наростала нова, чисто духового характеру, але кепська, "квестія", з якою не можна було не рахуватися.

Тепер багато речей здаватимуться просто смішними, але тоді, коли все "наввипередки" бігло "наліво", годі було розібратися в чомусь і якась організована співпраця всіх культурницьких сил була необхідна.

"Левой! Левой! Кто там крічіт — "Правой?!"" — лунало скрізь після московського футуриста Маяковського, що багатьом нашим "молодикам" здавалося голосом сурми революційного архангела. Отже, йшли "наліво", аби не зістатись в "назадниках", причому безрозсудно "брали зразок" зі своїх московських "колег", навіть тих, що родилися й виросли на Україні, лише писали й говорили по-московському. З цим явищем боровся "Музагет" і в співпраці з письменниками інших національностей хотів визначити свою творчу незалежність. "Фламінго", до якого приєднався і талановитий маляр А. Петрицький, ішов якраз "наліво", але його ініціатива була наразі корисна і для "Музагету".

III. Професійна спілка мистців слова

До "Спілки" входили росіяни, українці, жиди і поляки. Кожні мали свою національну секцію, з голів і секретарів яких творилася Рада спілки. Першим ділом "Спілки" було установлення тексту членських посвідчень, який було складено за участі всіх чотирьох секцій і чотирма мовами. Це, здається, була єдиним одна справа, в якій виявилося "співробітництво" всіх секцій. До речі буде сказати, що "Спілка" користувалася правами всіх професійних союзів і її члени звільнялися від деяких "обязательних работ". Після того, як членські картки були роздані на руки, польська секція кудись запропастилася і в помешканні "Спілки" ніхто ніколи не бачив ні одного польського члена. Зосталися при праці — росіяни, українці та жиди. Спільними силами було впорядковано в помешканні "Літературно-артистичного клубу" на Миколаївській вулиці святочний літературно-мистецький вечір відкриття "Спілки", на якому перший раз прилюдно виступали разом росіяни, українці і жиди з творами в своїй рідній мові. Від росіян виступали Натан Венгров, Геннадій Корєнєв, Макавейський, Зозуля, Ліфшиць, Еренбурґ і багато інших, з творів яких складалося добрих дві третини всієї програми "вечора". Одна третина належала українцям і жидам.