Тоді, як було Різдво...

Це було тоді, як було Різдво... Сумне Різдво на холодній чу­жині, де мріявся спокій і снилося рідне село. Пригадую, як вечірня біла мла снувалася в лісі і білими намітками обгортала високі стрункі ялини і сосни. Небо вгорі було таке темно-синє, глибоке і таємниче, як безодня, з якої так привітно і так ласкаво всміха­лися далекі зорі. Навколо в лісі панувала молитовна тиша, а ле­генький шепіт змерзлих віт нагадував тихий шепіт уст молящих під час "херувимської" в сільській церкві. На краю лісу мовчать наші землянки і не чути в них звичайного шуму. Святочний настрій запанував усіма, так що було навіть трохи чудно, що враз настала така тиша скрізь і не чутно ні фельдфебельської лайки, ні стрілу гармат. Годинами здавалося, що й війни ніякої не було і немає, а тільки відбувається якийсь страшний сон, безконечний сон... Хотілося вірити, що в цю ніч станеться велике чудо, як зійдуть з неба легіони світлих сил і заспівають стародавньої во­линської колядки:

Слава Богу вишньому...

А тоді — як мріялося — станеться надзвичайне чудо, коли гармати розсиплються на порох, а рушниці перетворяться в пас­туші палиці, з якими підуть додому всі знесилені війною сірі люди і понесуть до рідних хат радісну вість про мир на землі.

З усіх землянок куриться дим і білими пасмами тягнеться вго­ру, і повільно розходиться десь там вгорі, аж над лісом і під са­мим небом. Така лагідна тиша скрізь і така мовчазна біль самот­ності в душі. Думи і спогади минулого не дають спокою. Ще б пак, адже ж це вже друге Різдво тут минає!.. Ще добре й те, що хоч стоїмо в резерві, а через те сидимо в теплих землянках, де на ніч і роздягтись можна. Торік так і цього не було, а сиділи по пояс в снігу і сльозами гріли сніги холодні.

В "моїй" землянці мешкає ще троє. Всі вони "старі медики", які вже шість літ фельдшерують на військовій службі. Щойно земську школу скінчили, то як попали в сіру шинелю, так і воло­чать її до цього часу. Багато зазнали й вони всякої всячини ще до війни, а за час війни тим більше. Всі троє були одної вдачі: бай­дужі до всього, що діялось навколо їх, не в міру веселі, любили випити "по рецепту" і вести безконечні балачки про всякі страшні пригоди. Один із них, волиняк Михайло Василенко, був поетичної натури чоловік, чудово іграв на гітарі майже всі волинські пісні і любив розповідати казки містичного змісту. Другий, полтавець Петро Чуб, часто випивав "по рецепту", лічив "спеціальні" хво­роби, які надто ширилися серед офіцерської братії, а в вільні го­дини лежав, курив, розповідав про свій Миргородський повіт і запевняв нас, що кращої річки, як Псьол, трудно знайти в ціло­му світі... А коли ми, жартуючи, називали його "Псьольським на­ціоналістом", то він мовчки спльовував набік і крізь зуби кидав одно слово: "тупоумці". Третій з Тамбовщини, рижий з наївни­ми очима парубійко, який був майстер плести лапті, гнути об­ручі, а також розповідати всякі казки зі свого житі я, коли він хо­див аж у Почаїв і по дорозі "торгувал божками", яких закупив в Київській Печерській Лаврі. За його наївність і недотепність, а також за грізно настовбурчену рижу чуприну ми його інакше й не називали, як "Абрашка Рижий". Так його називали всі офіце­ри і солдати полку, і він, здається, навіть сам забував своє власне прізвище. Сидить, бувало, і пише до якоїсь своєї Марусі листа, але перед тим, як закінчити останній рядок і поставити крапку, він запитує: "Хлопці, скажіть скорше, як моє прізвище, а то я забув". "Абрашка Рижий" — було хто-небудь скаже йому, а тоді він мовчки червоніє, широко, на весь рот всміхається, знов зги­нається над листом і виводить: "Ільїчов". Потім просить в кого-небудь конверту, з таємничим виразом лиця вкладає листа, пома­лу заадресовує, а тоді повертається і каже: "Чорта з два підведе­те!"... Кажучи про їх, мушу згадати і про себе, яке властиво ста­новище приходилось мені займати серед них. Не знаю, через що саме називали мене "артистом погорілого театру", а за обідом витягали з борщу або "кандьору" лаврове листя і пропонували сі шести з нього вінок на мою голову. Особливо захоплювався цією "ідеєю" Рижий Абрашка, за що одного разу одержав від Михай­ла гарячого ляпаса, позаяк Михайло потребував моєї помочі в складанні якогось листа до сестри милосердя і цим бажав вия­вити до мене свою "дружелюбність". Абрашка розсердився на Михайла, а Михайло на мене, позаяк я за такий вчинок складати листа не схотів, а сестра перейшла в розпорядження старшого лікаря.

Взагалі, як-то кажуть, хлопці були такі, з якими ще можна було жити. Останніми часами всі стали чогось нудитись, і часто бува­ло так, що вже не допомагали жарти, а через те частіше і уваж­ніше читали газети і, як діти, раділи мировою нотою президента Вільсона. По вечорах все частіше і частіше збиралася до нас крадькома околодочна команда, яку ми старалися освідомити соціально і вияснити причини і ціль війни. Хворі, що перележували по два-три дні в околодку, виписувалися в роти запеклими революціонерами. З команди околодочної особливо революцій­но був настроєний Дмитро Дейнека, який господарював біля чай­ного куба. Раніш він був упевнений в тому, що німці вирізують у наших бранців язики і виколюють очі, що німці самі напалися на Росію, щоб "покорить царя" і взяти контрибуцію, через що саме з ними треба битися до "побЬднаго конца". Зовсім нічого він не знав про те, як саме обстоять у нас справи, хоч щиро обу­рювався на те, що б'ють різками, як каторжан, і що заморюють голодом людей і заставляють вмирати від цинги. ІІастрій у війську був піднесений, а ми його ще збільшували. Хтось із "георгіевскихь кавалеровь", бажаючи прислужитися командирові полку, зробив на нас доноса, і нас хотіли поставити просто в стрій в першу лінію. Але тут вмішався лікар, і нас "амністіровано" че­рез те, що відчувався величезний брак фельдшерів, яких ніколи не могли замінити ротні фельдшери з тимчасовим підготовчим курсом фельдшерської науки.

Після того випадку ми стали триматися досить обережно, але між собою все частіше говорили про те, що так далі бути не може і що щось мусить статися.

* * *

Зараз вони всі троє сидять мовчки біля грубки і щось дума­ють, кожний своє. В грубці печеться свіжа риба в маслі, якої десь дістав Дмитро, а на саморобнім столику, застеленім "біржовкою", стоїть миска куті з цукром. Абрашка мовчки пече рибу, а другі два так же мовчки дивляться, як він це робить. Я, також мовчки, уперто борюся з настирливими думами-споминами, що лізуть в голову, і ніяк не можу їх відігнати. Вже виходив і надвір, вже блукав у лісі, вже й на зорі дивився, але спомини далекого мину­лого й не думали кидати мене, і було важко мовчки боротися з ними. Ні, тут чулася потреба щось говорити або впасти лицем в сніг і довго-довго плакати від туги... Хіба піти он на ту мизу, де так привабливо світиться вогонь, — думалося мені, — але що там можна було знайти такого різдвяного, заспокоюючого?.. А спогади і думи зростають, а з ними пригадалося, неначе те все було не далі, як вчора. Так хотілося б ще раз пережити Святвечір, або, як у нас кажуть, "вілію". Коли після вечері з різдвяними на­їдками та напитками взуєш свої чоботи, одягнеш велику таткову шапку, що налазить на очі і на вуха, і візьмеш трохи куті, пару вареників, три книші і понесеш до хрещеного батька або до баби "святу вечерю". На селі сміх і гомін, то сям, то там скрипають намерзлі двері, а ти йдеш помаленьку і добре пильнуєш, щоб не упасти і не розбити миски. А там хрещеника приймають, вітають і три копійки дадуть самими копійками. О, яка то радість!.. Без тривоги і радісно приходиш додому і починаєш попелом вияс­нювати свої три копійки, а потім так і заснеш з ними. Спиш, і сни такі гарні сняться, бо знаєш, що як встанеш, то вже буде святе Різдво і підеш колядувати, за що даватимуть багато копійок, що до самого Нового Року матимеш що "вияснювати"... Спитай­те кожного українця, чи не вияснював він на Різдво своєї копій­ки, якою його обдаровували, коли він ще був малим? Михайло покинув дивитися в грубку, повернувся до мене і сказав:

Чи ви вияснювали на Різдво копійку, як були ще малі?.. Я колись вияснював, а оце чогось пригадалося...

Я теж чогось це саме думав, — сказав Петро Чуб.

Абрашка Рижий, витягаючи з грубки сковорідку, наївно всміхався і щось мимрив собі під ніс:

— Вот у нас так бывает веселье... с козой ходять... игры раз— ные... а то "вияснював"...

Вечеря була вже готова, і Чуб запропонував негайно за неї засісти. Пляшка "spiritus vini" — як жартома називав Михайло 96° спирт — зробила своє діло. Прийшов Дмитро від свого кубаі приніс окропу на чайок. Почастували його як слід, а він розм'як і заспівав:

Видить Бог, видить творець, За що мир погибає. Архангела Гавриїла...

Пісня ввірвалася, сльози бризнули з його очей, і він майже по-жіночому заплакав голосно і нестримно, гірко приказуючи: "Жіночко моя люба!.. Дітки мої кохані, де ви і що з вами, як свят­куєте ви це Різдво святе?!"...

Стали заспокоювати і дали ще чарку. Винив і замовк, сидячи в кутку. Михайло взяв свою гітару і, приграючи, заспівав своєї волинської:

Нова рада ся з 'являє, Всьому світу весела, Всі звірята, всі пташата Хвалять Бога вишнего...

Здавалося, що за вікном землянки заспівали сосни і ялини. Здавалося, що душа і серце наше заспівало. Все своє жадання миру і спокою вкладали в слова колядки. Абрашка Рижий, що весь час хотів нам допомагати, червонів, як його волосся, а коли скінчили, то він ніяково сказав:

— Как хорошо!.. Я не знал!..

— А хіба кацапи щось знають? — осмілився вставити своє слово Дмитро. — Ось слухайте, як я вам по-остерському (він був з Остерського повіту) заспіваю.

Кашлянув в кулак і, вийшовши на середину землянки, він за­співав:

Предвічний з предвіку вродився. Рачки ліз, в вовківню вкотився — Амінь, амінь, аміні. Тут вже й буде по мені, — Не вилізу.

Як в печі пироги печуться, А мені аж руки трясуться, То ти до них заглядав, По ідному витягав З печі всі.

Як в печі пирогів не стало, То й поліз на гору по сало, З гори сала не достав, З драбиною к чорту впав, — Забився...

—Вот так,так!— чудувався Абрашка.