1. Було оголошено…
Було всього вісім годин ранку, а Велике Місто гуло й гомоніло, наче й не спало. В унісон пастирливо-упертих голосів фабричних та заводських гудків, пронизливо верещали свистки автомобилів і, як горох, сипались на міський брук незлічені удари кінських копит. Захлинаючись, широкою луною роскочувався гомін людських голосів, які ні на одну хвилину не хотіли поступитися перед голосами бездушних машин та автоматів.
В тихім вранішнім повітрі мерехтіли міліони ріжнокольорних ніжних сніжинок, які метушливо кружляли над головами прохожих і несміло ховалися в наперфумовані кучері молодих пань та в задимлені тютюновим димом жорсткі бороди старих дідуганів, які ледве пересували нагами по тротуарах Великого Міста, поспішаючись до районих крамничок за своєю пайкою хліба.
Починався звиклий міський рух, в якому велике рівнялося з малим, а смішне з поважним. Серед шуму голосів про дорожнечу, пошесні недуги, горожанські війни, злочини та пожежі, — нагло почулися пронизливі викрики газетчиків:
"Велике місто на передодні великої несподіванки!.."
"Новий засіб знищення людського суроґату!.."
"Надзвичайний винахід товариша Ока!.."
Сотні й тисячі рук жадібно тягнулися до ріжнокольорних невеличких листочків, на яких ще не встигла висохти друкарська фарба, але там було всього декілько рядків хронікальної замітки: "Відбулася надзвичайна таємна нарада Диктаторської Ради Трьох. Вирішено негайно позбутися людського суроґату. Відомий революційний діяч, товариш Око, запропонував свій плян і одержав відповідні уповноваження." Здивовано читали й ніяк не могли зрозуміти, про що саме йде мова, бо в той же час від тумби до тумби перебігали якісь обшарпані хлопчаки з казанками розвареного карюку і, плачучи від морозу, посинілими руками розліплювали величезні червоні плякати. Скоро де з'являвся такий плякат, як навколо нього збіралися цілі юрби, які, мовчки, впоювали в себе буквально слідуюче:
"Всім без усякого винятку!.,"
Диктаторською Радою Трьох доводиться до відома всіх громадян Великого Міста, що в звязку з надзвичайною розбещенністю людности й загальним пониженням людської гідності як з физичного, так і з духовно-морального боку, Радою Трьох вирішено очиститися від зайвого людського сурогату, за для чого утворюється Надзвичайна Комісія Рішучости, яка має негайно і як найпильніще переглянути склад всього населення Великого Міста і з'ясувати права на життя кождого окремого індівідума. Герматродіти, дегенерати, хронічні п'янюги, професійні злочинці, вроджені плакси, йолопи й дурні, дресіровані шкідники й безхребетники, всякого роду брехуни, блазні, підлизники, паскарі й роспустники, які досі жили своїм нікчемно-незалежним життям і підривали основи Прийдешнього, — зараз тратять усі права на своє життя й підлягають цілковитому знищенню. Після того, як над яким небудь індівідумом буде зроблено спеціяльний дослід його физичних, духовних і розумових даних на право життя і коли результати такого досліду не задовольнятимуть самих елєментарних вимог людської гідности, такий індівідум мусить на протязі 24 годин доброхітно припинити істнування. В разі невиконання ним цього, Комісією будуть вживатись відповідні, що до виконання своїх постанов, засоби. З метою скоршого і інтензивнійшого провадження праці, Надзвичайна Комісія Рішучости виділяє з себе ряд спеціяльних підкомісій, які будуть розміщені по районах міста і які матимуть за обов'язок — обійти всі помешкання й перевірити права кождого, не обминаючи навіть самої нікчемної одиниці. Починаючи сьогоднішним днем і до дня оголошення спеціяльного наказу, в місті запроваджується виїмково-суворий стан облоги. Всякий вихід і виїзд за рогатки міста безумовно забороняється. Також припиняється вуличний рух враз із заходом сонця. Особи, які самі відчувають себе зайвими, зроблять дуже добре, як не 6удуть обтяжувати собою Комісії і заздалегідь уступлять з дороги життя. Однаково, йдучи на той світ, вони мусять подати до Комісії коротку характеристику власної особи, що буде потрібне для науки майбутніх поколінь. Одночасно повідомляється також, що Комісія Рішучости, на весь час своєї праці, переймає до себе всі адміністративні, громадські й політичні права Диктаторської Ради, яка від нині стає невтральною інституцією. Будучи глибоко переконаними в користних наслідках такої праці, ми від щирого серця взиваємо: — Хай живе те, що має жити! — Хай гине те, що має згинути! — Слава Людству!..
Диктаторська Рада Трьох.
1921 року, 10. січня.
Велике Місто.
ЯК приголомшені стояли юрби здивованого народу і самі не знали, що мають почати. Одні тільки обірвані хлопчаки гаразд знали своє діло: вони з самим завзятим й запопадливим видом бігали по вулицях і ліпили, ліпили, ліпили…
Коли сонце стало під полудень і тротуари зробились блискучо-сковзькі, як шліфоване скло, волю Диктаторської Ради вже було оголошено…
2. Чутки й розмови.
В півтемнім провулку. На вузенькім тротуарі. Поспішаючись, набігли друг на друга два, легко зодягнених, сухорлявих урядовці:
— Ви чули?.. Ви читали?.. — задихаючись, питає один.
— Чув… читав… — тремтючим голосом відповідає другий.
— Ну, що?.. Ну, як?..
— Ах, Боже!.. Звідки-ж я знаю, до чого це все йде?..
— Гм… я догадуюсь… Мені так здається, що тут маються якісь скриті заміри пануючої партії…
— Які наприклад?..
— Здається мені, що вона в такий спосіб хоче звести особисті рахунки з немилими собі людьми…
— Ні, я принаймні цього не думаю, бо як би так було навсправжки, то товариш Око сюди не втручався б…
— Гм… і справді!.. Щось тут не все теє… не все ясно…
— Завтра напевне з'ясується…
— Я думаю…
— Ну, бувайте здорові! Спішуся до обіду…
— Бувайте… я також…
Коло міської Продовольчої Управи розмовляють два товстопузих паскарі:
— Ой, приятелю мій! — каже один.
— Що, мій друже? — питається другий.
— Читав?..
— Звичайно…
— І що ж?…
— Нічого…
— Як тобі здається, тепер наша справа з нафтою та сірниками загинула, як булька на гниловодах?
— Чого-ж так?
— Що-ж стан облоги… Заборонено всякий виїзд…
— Дурниця! Комендант мій друг і приятель. Поговорю з ним і все буде гаразд.
— Дай, Боже! Зараз за такий крам Бог зна які грошики можно здерти.
— Нічого… Здерем… Бог не допустить — свиня не з'їсть…
На східцях міського оперного театру стоять два голених молодих суб'єкти. Крутять друг другу ґудзики на пальтах і розмовляють:
— Так, значиться, ти вже читав?..
— Читав…
— Ну?!..
— Чорт його знає!.. У мене, знаєш, не все гаразд… Моторошно…
— Чого саме?..
— Я не зовсім-то здоровий… Маю хворобу, про яку при жінках не згадують…
— Так що-ж з того?..
— Можуть, знаєш, в 24 години…
— Пусте!.. — Головою Комісії, здається, буде тов. Око, мій давній приятель. Колись в одній каварні разом чай пили…
— Хіба?..
— А так…
— Ну, так що-ж із того?..
— Поговорю з ним про тебе…
— Бога ради!.. Ти мене врятуєш!..
В трамвайнім ваґоні сидять на лавочці дві чорнобривих панни. Одна тримае в руках папірове пуделко з капелюшиком, а друга теку з нотами. Розмовляють вголос, весело, не стискаючись.
— Всі чогось хвилюються, а я цілком спокійна… Ось, навіть, капелюшика собі купила…
— А я дістала Ґріґа… Буду вчити…
— Звичайно! Нам нічого хвилюватися, то-ж товариш Око наш приятель.
На центральній площі, коло тумби з червоним плякатом, летюче віче. Тут мужчини й женщини, тут старі й молоді, тут пролєтарі і буржуї, але всі вони в однаковій мірі хвилювалися й говорили.
— Громадяне! — кричав якийсь студент в заяложеному кашкеті. — Це-ж чорт знає що! Це навіть не абсурд і не безглуздя, а просте божевільство! Як може одна людина оцінити суть життя другої людини? Людське життя, громадяне, це щось таке особливе, характерне, притамане і властиве кождому індівідуму, що, знаєте, сам індівідум чорта з два розбереться, а тут в 24 години… Громадяне вважайте!..
— Правдиво!.. Цілком правдиво!.. — кричали десятки ріжнотонних голосів. — Хіба-ж можна так?!..
— Геть Диктаторську Раду Трьох! Хай жиє Республіка! — кричали сотки тремтючих голосів.
— Громадяне, розійдіться! — почувся гостро-рішучий голос кінного міліціонера. — Розійдіться, бо стрілять будемо!
— Які ми громадяне, як над нами так збиткуються?!.. — загомоніла юрба. — Ми не хочем бути громадянами!..
— Розійдіться! — почулося вдруге і, слідом за цим, десь з-за рогу сусідньої вулиці заторохтів кулемет.
Юрба зойкнула й кинулась в ростіч.
3. Бігли.
— Стійте, громадяне, не біжіть так! — кричав хтось. — Стійте!..
Але, дарма! Наче весняна повінь розлились по вулицях Великого Міста збожеволілі юрби народу. З осатанілими лицями гнались в напрямі міських рогаток і, здавалося, ніяка сила не могла їх затримати і повернути назад.
Бігли поважні батьки родин, в кожушках і шапках, з просидженими фотелями на оберемку. Бігли статечні господині дому з горщиками й сковорідками під пахвою. Бігли зрадливі жінки з накладними грудьми й затягнутими в корсети обвислими животами. Бігли "друзі дому" з брудними ковнірцями й пірваними шлейками в кишенях. Бігли "дами півсвіта" в ажурних панчішках і з "мушками" на щоках. Бігли старенькі смакунці молоденького тіла з широко роскритими щелепами. Бігли обшарпані сутенери з нафарбованими проститутками "під ручку". Бігли звичайні злочинці, які досі мали "працю" на базарах, а притулок в домах для безпритульних. Бігли покоївки, льокеї, куховарки, шевці, кравці, візники, сидухи, газетчики й всякого роду волоцюги, які тільки могли знайтися в закутках Великого Міста…
Окремо бігли товсті начальники постачань окремих військових частин з вязками жовнірських черевик та чобіт на плечах. Надриваючись, через силу кудись поспішалися військові скарбники з грошовими скриньками. Бігли в медвежих хутрах інтенданти. Гнались наввипередки полковники старих армій. Бігли з золотими та срібними хрестами на грудях патлаті попи та голені ксьондзи. Чемчикували богомільні дідусі та бабусі, які мали здатність по 6 годин на добу витрачати виключно на одну молитву. Бігли ті всі, що проклинали Революцію і в кождім народнім заворушенню добачали лише одну "кару Божу"…
Виступцем йшли бувші республіканські міністри з портфелями в руках. Тюпали визначні лідери партій і редактори партійних газет. Похнюпившись, як на заріз, плентались всякого роду політичні угодовці.