Ангельський лист

І

Як закута льодами бурхлива ріка, мовчазно і тихо стояло у борах велике село Личаківка. Стало таким тоді, як востаннє поламалися коси в сірій мряці осінніх днів і як зразу ж за селом ліг новий кордон. Спочатку, коли якісь чужі люди ставили кордонні стовпи, ніхто майже не звертав на те ніякої уваги і навіть сміялися собі:

— От так штука! Значиться, тепер Юдків млин за кордоном буде?.. Xa-xa-xa!..

І дивилися на захід у бік сусіднього села, де невиразною плямою виднівся червоний дах найкращого на всю округу жидівського парового млина, і мовчки знизували плечима.

Однак уже з першими снігами, коли тільки лягла санна дорога, зрозуміли, що кордон таки справді кордон і ті, що робили його, робили не для жарту. Несподівано, як із землі, вийшла і стала варта: з одного боку в чорних волохатих шапках із червоними зірками, а з другого—в рогатих кашкетиках із якоюсь пташкою над козирком...

Старий Трохим Гаврищук, як статечний господар, перший задумав поїхати до млина корець жита змолоти. Але коли тільки виїхав за село, як його враз зупинили ті, що в шапках:

— Куда єдєш, старік? — спитали.

— Хіба ж ви самі не бачите? — пробував він засміятися, показуючи батогом на мішок із житом. — До млина...

—Что ж ти здесь мєльніци нє нашол, что за ґраніцу єдєш?! — сказали суворо й декілька разів потягли його нагаєм по плечах.

Вертався сам не свій. Гнав коні, наче втікав від чогось.

— Що там такого сталося? — цікаво допитувалися сусіди, бачачи, як він женеться.

—Та там і справді кордон! — дивно зміненим голосом відповідав він, не дивлячись ні на кого.

— Кордон?!.—дивувалися і аж об поли руками билися.

— Еге ж, кордон!.. Кордон!.. — приказував вів і сам також дивувався з того, що каже таке чудне слово.

І те слово важким закляттям пролунало в вухах кожного личаківця, і з того дня вже ніхто не хотів — ні надіятися, ні вірити. Дехто, стративши чуття надії, вдавався до самогонки, а інші, що зберегли в собі крихітку якоїсь віри, заховалися по хатах і, слухаючи шуму сніговиць, складали казки про недавно минуле і тим присипляли болючу чуйність серця, яке ніяк не хотіло миритися з безглуздою суворістю сучасного.

Що не день—нові клопоти в селі: як не реквізиція, то "продподаток", а коли ні одне і ні друге, то щось третє, і так без кінця і краю. Не змагалися вже й не пручалися, як то колись було, а все старалися робити так, аби лише спокою не відігнати від себе...

Якось хтось таки не витримав і подався "на той бік". На другий день вернувся назад і розказував:

—Там куди краще, ніж тут!..

Може б і не повірили йому, якби не той мішок солі, що він приніс із собою. Нюхали ту сіль і на язик пробували її. Сіль то була сама справжня, а через те й говорили:

— Видно й справді там краще, коли сіль мають...

А через день чи два прийшов якийсь чоловік "з того боку" і, плачучи, скаржився:

—Там таке життя!.. Таке життя!.. Якби-то ви знали, так і солі тієї не хотіли б!..

Слухали і не знали—де кінчається брехня, а де починається правда.

— Ех, якби-то так не той кордон!.. — зітхнув старий Трохим, і всі зрозуміли, що це є для них єдина правда після того, як чужі люди зробили тут свій кордон...

II

...Різдво пройшло сумно, а Водохреще з тугою. Саме в той час, як збиралися йти на Йордан, приїхала в село якась Комісія і сказала, що буде з церкви всякі золоті та срібні речі забирати. Стовпилися всі коло церкви, як отара овець перед бурею, але ніхто не знав, що робити...

Вийшов до них піп у ризах. Молодий, блідий, худий, а сам аж палає:

—Сором! Сором, громадо! Мусите вступитися засвою церкву!..

Затихли всі і тільки затремтіли. Згадався враз той час, як востаннє ламалися коси, і заніміли наче.

— Ми можемо, але що потім?! — озвався нарешті старий Трохим, а за ним і всі інші загомоніли:

— Так, так!.. А що потім?!.

—Так я сам зостаюся?.. — запитуюче промовив піп і на його очах з'явилися сльози.

Піп добрий був, дарма, що молодий. Десь аж із самого Києва призначили його сюди ще тоді, як Личаківка щойно починала мріяти про "землю і волю". Не раз і не два ставав він громаді у великій пригоді, і тепер, дивлячись на нього, не в одного з'явилась болюча думка:

— Як же він сам?.. То ж не свого боронить!..

Але глянули один одному в очі і похилили голови. Що не очі, так і чужі якісь. Брат братові не міг повірити, не то щоб сусід сусідові.

— Ну, я йду!—сказав піп і, як був у ризах, так і пішов просто до тієї Комісії, що в той час у голови "Комнезаможа" була.

Ніяково розступилися перед ним, щоб дати дорогу йому, а самі стали розходитися по хатах.

— Своєї власної кривавиці не шкодували, а тут щоб ще якісь там злоті речі боронили!..—сказав хтось із тих, що вже не мали надії, а ті, що зберегли ще крихітку віри і хотіли спокою, тільки зітхали:

—Хай діється Божа воля!..

Гадали, що може не все воно так страшно, як здавалося, коли говорив піп, але скоро побачили всі, що помилилися. Прохукуючи замерзлі шибки й визираючи на вулицю, побачили, як від церкви поїхало з села двоє саней з озброєними жовнірами в чорних шапках, а між ними сидів і піп. Сидів собі так, як був у церкві — без шапки і в ризах...

І замість того, щоби побігти слідом за ним і одним своїм криком визволити його, ніхто не насмілився навіть надвір вийти, щоб попрощатися, хоч думка ця в кожній голові палала й пекучим вогнем пекла мозок...

Що воно і до чого—ніхто не хотів знати. Тільки одне чомусь гострим ножем врізалося в серце:

—Аби спокій!.. Аби тільки спокій!..

Тому мовчали навіть і тоді, коли голова "Комнезаможа" сказав на зборах, що "церква запечатана, а піп, може, вже не вернеться ніколи"...

Мовчали так цілі м'ясниці, мовчали на масницю і мовчали навіть у Великий піст, коли зашуміли перші весняні вітри, задвижали сніги і темними ночами кричали й зойкали знеможені жаданням господарські коти...

Весна не йшла, а летіла і несла на своїх крилах всі радощі землі, але якось дивно приймали її люди до свого серця, наче боялися, що й вона зрадить. Тільки вже аж на Хрестопоклонній неділі, як прилетіли з півдня дикі гуси, на леваді почулися несміливі дівочі голоси:

Благослови, мати,

Ой, мати Ладо, мати,

Весну закликати,

Зиму проводжати!..

Здивовано прислухалися і, наче крізь сон, протирали очі, один у одного питаючись:

— Здається, співають?..

— Співають, співають!..

—Як і щороку?..

—Як завжди, завжди...

На мить єдину заблисло в очах веселе сонце і всі згадали:

— Скоро сіяти час...

Сонце заблисло та й пішло за хмари, але промінь його так і зостався в очах кожного. Зостався й світився затаєним вогником чогось радісного й надійного, від чого ще болячіше стискалося чогось серце і ще ширшала в душі чорна зимова туга...

ІІІ

На Благовіщення святе дивна новина в селі: загримів перший грім і стара Трохимиха "ангельського листа" знайшла. Ніхто його власними очима не бачив, але всі знали, що—"великий і золотими словами писаний"... Так розказувала стара Трохимиха і так ствердив сам голова "Комнезаможа", який того листа читав і знищив.

— Заспокійтеся, товариші люди, — казав голова "Комнезаможа", бувший поліційний "стражник". — Той лист зовсім не ангельський, а так собі... Бачите, тепер стільки попів без усякого діла блукає, так ото пишуть собі і підкидають, щоби, значиться, темних людей дурити...

—А все ж таки?..—допитувалися його цікаві. — Може, там щось таки й до ладу було?..

— Що було, то вже пропало! — ніяково відзивався голова і старався якось викрутитися з незручного становища, в яке поставив його перед громадою той лист.

Зовсім інакше говорила стара Трохимиха, яка, розповідаючи, плакала від зворушення.

—Ото, люди добрі,—починала вона, як хто тільки питався її. —Коли загриміло і став дощ накрапати, то я вийшла надвір понюхати, як весною пахне. Тільки що відчинила сіношні двері, а тут щось і зашелестіло. Думала, що солома або так, сміття якесь, коли бачу, а то великий білий папір лежить. Взяла я його в руки, та й дивно мені стало. Весь папір був списаний золотими словами, а вгорі три золотих хрестики стояло...

— Чуєте, люди! — озвався хтось здивовано. — Аж три золотих хрестики стояло!..

— Стояло, люди добрі, стояло!..—зворушено повторювала Трохимиха і в її очах наверталися сльози.

— Ну, що ж далі? — приспішали її більш нетерпеливі.

— Нічого, люди добрі! — покірно продовжувала Трохимиха своє оповідання. — Взяла я того листа і дивлюся собі, сама не знаючи, що то таке, коли тут звідкись підійшов до воріт отой Комнезаможний, чи як його. Побачив він у мене того листа та й питає:

— Що то ви тримаєте, бабо?

Я спершу не хотіла сказати, як було діло, але подумала собі, що, може, за те якийсь гріх буде, і призналася. Тоді він підійшов до мене, взяв того листа, подивився, прочитав і тільки зареготався:

— Е, так ти, бабо, ангельські листи получаїш?!.

— Хіба ж то що таке? — питаюся я його, а сама аж тремчу чогось.

Він подивився на мене і враз—дир, дир, дир його на дрібні шматочки. Подер, кинув, стоптав ногами і пішов собі...

— І що ж, так і не сказав вам, що було в тім листі? — питав старої, палаючи від цікавості.

— Не сказав, люди добрі, не сказав!—вже крізь сльози говорила Трохимиха. — Та я й так знаю, що то ангельський лист!.. Золоті слова і три хрестики...

— Чуєте, люди! — неспокійно і грізно майже відзивався хтось.—Цього не можна дарувати!.. Золоті слова і три хрестики...

І десятки рук заклопотано лізли в потилицю, десятки голів напружено думали про те, як би так довідатися, що то за лист такий, але так і день минув, а нічого не видумали... Тільки вже аж вечором, не можучи більше стерпіти жінчиного квиління, старий Трохим узяв шапку і пішов просто до голови <гКомнезаможа".

Той, як тільки побачив його на порозі, так зразу ж став казати, що він ніякого ангельського листа навіть не бачив ніколи, не то щоб ще читав, але Трохима це не задовольнило і він, розсівшись непрошено на лаві, вирішив підійти хитрощами.

— Бачите, — почав він поважно, — ви вже краще не крутіть, а правду кажіть! Стара моя дарма плакати не буде, а потім, щоб довго не балакати, скажу вам, що я сам цілий вечір перед порогом коліньми повзав, заки зібрав того листа. Завтра знайду когось такого, що зможе скласти і прочитати, а якщо там щось таке є, тоді й вам недобре буде...

Голова, почувши таке, аж задрижав.