(З хроніки сучасного життя)
І
Дійсно — "гора з горою не сходиться"... Стрінувся з ним іще раз... Початок його повстання виникав з довгої низки тих сумних днів, коли Велике Місто тратило свої горді надії та починало вірити в те, що вони обіцяли у своїх відозвах і що несли "на вістрях своїх багнетів"...
Тоді більшість мешканців залишили свої мешкання і перенеслися в льохи, де мовчки прислухалися до раптових гарматних вибухів і тривожно чекали кінця чи початку. І коли нарешті одного сірого ранку в морозяному повітрі затремтіли звуки "Інтернаціоналу", всім стало ясно, що сподіване здійснилося. Натягали на себе всяке лахміття й обережно виходили за ворота. Здивовано дивилися на великі криваві плями на білім снігу, що грубою верствою вкривав хідники, і в їхніх очах застигав той дивний вираз, який згодом став особливою ознакою кожного мешканця Великого Міста...
Не бажаючи приймати участі в загальному маскараді, я одягся в своє звичайне пальто, натягнув капелюха мало що не на самі очі і так подався в бік безупинного "Інтернаціоналу". Вулиці наче вимерли, тільки де-не-де визирали з воріт бліді лиця мешканців, які, побачивши мене, цікаво питалися:
— Вже прийшли?..
— Очевидно...—казав я, не зупиняючись.
На одній більшій вулиці крутилися якісь люде — в шинелях, шапках і з карабінами.
— Вони... — подумав я і став іти скорше.
— Стой! — крикнув хтось поза плечима.
Я став. До мене стомленою ходою наближалося троє у сірому. Один з них, ще майже хлопчина, але, судячи по тому, як він тримався, очевидно був не звичайний собі.
—Хто ти такой?—спитався він мене каліченою московською мовою.
— Гм... звичайний собі... — сказав я ніяково. — Чоловік та й годі...
Хлопчина в сірому важно зморщив чоло і так став мене оглядати. В той час, як він з удаваною суворістю зупинився на меда— лику нашого артистичного товариства, яким був зашпилений мій шалік, я всміхнувся:
— Ви, товаришу, певне, артист?..
Він почервонів, спробував було ще більш поморщити чоло, але я помітив, що моє питання вивело його з рівноваги.
—Документи! — сказав він, здіймаючи для чогось з плечей карабіна.
Я вийняв з кишені картку "Професіональнаго Союза Работ— никовъ Сцены", якою забезпечився ще тиждень перед тим, і подав йому.
Він узяв картку, уважно перечитав усе, що тільки там було написане, і мовчки повернув її мені.
— Ну, що? — спитав я.
Він усе ще мовчав і щось думав.
—Я можу йти? — спитав я вдруге.
Він раптом схопився.
— Ну, куди ж ви підете з таким документом?!. То ж ваш союз є не що інше, як звичайне товариство прислужників буржуазії!.. З таким документом вас перший червоноармієць не пропустить!.. Ви вже, ліпше, йдіть зо мною!..
— Куди?..
— Хіба вам у такому становищі не все одно, куди йти? — сказав він до мене. — Щастя ваше, що стрінулися зі мною, а не з кимсь іншим!..
— Перепрошаю! — озвався я. — 3 ким маю честь?..
— О, так би ви давно! — промовив він задоволено. —Я голова Агітпросвіти Тимчасової Революційної Ради, пролетарський поет і артист Потурченко! Певне, чули?..
Признатися по правді, це прізвище було мені цілком незнайоме, одначе я зробив якнайприємніший вираз лиця і "здивовано" запитався:
— Так це ви!?
— Так! Той самий!.. Мені доручено відродити пригнічене буржуазною культурою пролетарське мистецтво, і тепер я весь віддався цій ідеї.
— Що ж ви думаєте робити?
—Наразі маю прибрати місто, а потім..—почав був говорити, але раптом кинувся поза мене і закричав. — Що ж ви робите с... с... так довго?! Скорше!..
— Скарєє нікак нільзя!—почулася чиясь байдужа відповідь.
Я повернувся і побачив двох у сірому, як вони, напружуючи всі свої сили, намагалися перетягти через вулицю від одного будинку до другого величезного червоного плаката з білим написом: "Мы на горе всем буржуям міровой пожар раздуем!"
— Як же так, нільзя?! — не заспокоювався Потурченко. — Щоб мені в одну мить!..
— Нікак нільзя... — була та сама відповідь.
Потурченко сердито сплюнув, згадав їх маму і, не дивлячись на мене, сказав:
—Ну, ходім!
— А може б колись іншим разом? — попробував я відмовитися, але він рішуче запротестував:
— Ні в якому разі! Ви мусите робити те, що кажуть вам!.. Не думайте, що це тільки з вами так. От не далі, як завтра, я оголошу наказ про мобілізацію всіх мистецьких сил, а тоді...
Зупинився. Приплющив трохи очі та з притиском додав:
—Тоді ми їм покажемо, що таке мистецтво!..
Дальші суперечки були зайві і я пішов разом з ним. Йдучи вулицями, він раз у раз зупиняв зустрічних червоноармійців і питався, якої вони частини і чи мають літературу. Дехто з них щось відповідав, інші тільки кліпали очима і тільки вже тоді, коли ми відходили від них на декілька кроків, слідом за нами чулося дивовижне:
—Пашол ти в кінематограф!..
—Що вони говорять?—спитався я Потурченка.
— Лаються так, — відповів він з якимсь незрозумілим захопленням. —Насилу навчив їх цього...
— Ви?..
— А то ж хто?! — блиснув очима.
—Для чого?..
— Xa-xa-xa!.. — засміявся він. — Буржуй ви і більше нічого!.. Хіба ж ви не знаєте того, що пролетар не може так, щоби не лаятися?.. То ж коли він лається, то душу й серце вкладає в свою лайку!.. А так як більшість з них лаються дуже шаблоново і неоригинально, то я зробив деякий експеримент з тим усім і так уложив цілий лексикон нових слів для пролетарської лайки... Я взагалі, знаєте, експериментатор... З боку психології треба це розуміти...
Так ми прийшли до бувшого помешкання відомої чорносотенної газети "Непереможний Орел", де тепер містився "Агітпросвіт" Тимчасової Революційної Ради. При вході в помешкання стояв сірий велетень з карабіном в руках, який нехотячи поступився трохи набік і пропустив нас всередину. Скрізь і всюди, по всіх коридорах та кімнатах, валялася сила-силенна різних книжок, якими також палав коміник в "загальній робітні", де крутилася ціла ватага молодих хлопців і декілька дівчат явно семітського походження.
Потурченко влетів серед них, як бомба, і, не даючи нікому сказати слова, загаласував:
—Сором! Ганьба! Місто без плакатів, військо без літератури, робітники без агітації, селяне без інформації, а ви тут байдики б'єте!..
—ТоваріщПатурченко!.. ТоваріщПатурченко!.. Нєзабівайге, что я толькі раді іскусства здесь і что я вообще удівляюсь, как ві можете?.. — кричала якась повногруда, опецькувата, стрижена панна.
Він наче не чув нічого. Не перестаючи сипати словами, повернувся до мене і похапцем кинув:
— Знайомтеся! Я ж тим часом...
Не скінчив і кинувся в двері. Через хвилину його голос залунав десь уже за стіною, а в "загальній робітні" знову загомоніли.
Стрижена панна заговорила перша:
—Ах, какой он інєрґічеській!
—Да!.. Но толькі... — почулося звідусіль.
Вона ж тим часом уже говорила до мене:
—Єво нужно панімать!.. Ві єво товаріщ?..
—Так і не так! — пробував було відповісти їй і сам не знав, що казати. — Ми знаємося, яко артисти!..
—Ах, какой он роскошний!.. Када би ві зналі, как он дівно іґраєт Маґбет!..
Підійшов якийсь високий, худий, з голеним лицем добродій. Витягнув довгу, як кінська нога, кістляву руку, промовив:
— Імєю честь! Председатель Слободского "Пролеткульта", народний поет Лінюхін!
Я подав йому свою руку, і мені стало наче соромно за неї, що була такою малою й незначною в порівнянні з його рукою.
— Ви знайомі з ним?—промовив він, кивнувши головою на стіну, за якою лунав голос Потурченка: "На якого чорта здалися нам оті буржуазні тулуби, що знизу оправлені в лакеровану шкіру, а зверху зав'язані волоссям!.. Ми і без них справимся!" — очевидно, сперечався з кимсь.
Не знаючи його цілком, я дипломатично кинув:
—Знайомий трохи...
— Ах, так ви тільки знайомі! — скрикнув Лінюхін. — Коли так, то не раджу вам зв'язуватися з ним! Він досить часто бував у нашому робітничому клубі і все говорив про своє комуністичне переконання й віру в пролетарське мистецтво, але ніколи й ні разу не виявив його в дійсності. Все бігає, все клопочеться, все кричить, а діла ні на гріш. Та й те, що він кричить, є не що інше, як механічне повторювання заучених на мітингах різних слів і фраз, а ніколи — висловом свідомого переконання зрілого розуму. Бачили б ви, як він захоплюється першими випадковими робітничими зборами!.. Галасує, кричить, хвилюється, як навіжений, а все через те, що уявляє себе одним з перших пролетарських митців...
—Гм... це дуже цікаво!..—промовив я в тон його розмови.
— Ви думаєте? — хитро скосив на мене ліве око народний поет. — Запевняю вас, що коли в звичайному неукові починає говорити зненависть до інтелігенції, то в цьому нічого цікавого. Інтелігенцію лає... заздрить... ненавидить... боїться... сам себе мучить цим...
— А ви як дивитеся на інтелігенцію? — спитався я.
Він всміхнувся.
—А що вона мені?.. Заздрити їй немає чого, а ненавидіти тим більше. Я знаю своє діло і цього з мене досить...
— Ви, здається, голова Слобідського "Пролеткульта" і народний поет?..
— То він мене назвав так, а ніяким поетом я не був зроду. Побачив у мене зшиток наших фабричних пісень і враз заходився: "Ви поет, ви поет!"...
—А ті пісні ви самі складали?
—Де там! Всі їх складали, а я тільки записав, бо я взагалі все записую... В мене вся революція записана...
— Ну, так ви все ж таки пишете щось?
— Пишу, але тільки для себе!..
В той час у кімнату вбіг Потурченко. Звертаючись до мене, промовив:
— Ну, от ви порадьте мені, що маю робити? Хочу оголосити мобілізацію всіх мистецьких сил і не знаю, як здійснити цю ідею! Кажу співробітникам, щоб склали про це наказ, а вони не вміють, чи не хочуть, чи, нарешті, чорт їх знає...
— Не знаю й я, як це робиться! — сказав я. — То ж тут легко можна помилитися, а то й просто зробити щось таке, що взагалі...
— Що таке? — схопився він. — Ви хочете сказати, що цим я можу скомпромітувати себе?.. Не бійтеся! Як експеримент, так експеримент!..
— Робіть, як велить вам обов'язок ваш!—сказав я.
—Плювать мені на обов'язки, коли я маю свою ідею!—скрикнув він.—Я стремлю до правди так, як її уявляю собі, і вагатися тут не приходиться!..
—Одначе, ви вагаєтеся, коли запитуєте мене, що маєте робити!
— Не запитую, а інформую, щоб знали, що ви вже мобілізовані! Зараз накажу видати вам тимчасове посвідчення, а завтра довідаєтеся про все з мого наказу! — сказав він гостро і, повернувшись на закаблуках, вилетів з кімнати.
Через хвилину його голос лунав уже десь на коритарі:"..