Все скінчилось. Дякую за все...
Все скінчилось. Дякую за все.
Вибач знов за мою вічну осінь.
За моє спечалене лице.
І за те, що сплуталось волосся.
Я тобі була...Сама не знаю.
Ти мені...Я прошу, підкажи...
Все скінчилось. Дякую за все.
Вибач знов за мою вічну осінь.
За моє спечалене лице.
І за те, що сплуталось волосся.
Я тобі була...Сама не знаю.
Ти мені...Я прошу, підкажи...
Душе моя, гвалтована чужинно...
О, скільки ж орд топталося по нас...
Щасливі миті знаю похвилинно.
А інші вже не облікує час...
Моя любов приходила вже двічі.
І двічі розминулася зі мною.
Ходила поруч звіром покаліченим...
То витягала, то ховала зброю...
Шукала винних, плакала пригнічено.
Прощала всіх, собі молилась слізно...
Не спала ночі, виливалась віршами.....
Ніщо у мене не відбере мене:
Ні час інакший, ні інша правда.
Ніхто у мене не відбере мене.
Себе не треба чекать до завтра.
З собою жити завждИ і всюди.
Шукати вічно якісь консенсуси...
Оголяє зима всю правду:
Окістя дерев і душ.
Виголює те, що справжнє
Оте, що святе. Не руш!
Збиває усю безтурботність
І посмішки жваві. Й плачі.
Дарує вечірній спокій...
От що з тим робити?.. Не знаєш? І я вже не знаю.
Якби було можна, втекла б у далекі світи.
Де небо синіше, чорніша земля, більші зграї.
І спинами блимають в синьому морі кити.
Де пальми хитають вітрами розпатлані віти.
І бриз заспокоїть надрізані злами душі.
І вчилася б жити. І мову чужу розуміти...
Я живу в пейзажах Марчука.
Тільки не кажіть, що Ви не бачили...
Стрепенулась десь його рука
І мене не там вона позначила.
Я учусь любити те, що є...
"Мам, а може вмерти мова?"
"Може, доню, наша майже вже.
Вже співають вічну колискову,
Серце розкриваючи ножем."
'Мам, а можна мову рятувати?"
"Можна, доцю, та сьогодні. Вже...
Я б пішла до тебе споришами,
Якби ти покликав, я б пішла.
Ще не вмерла ніжність поміж нами.
Тільки зморшок збільшало в чола...
Я опишу словами заметілі,
Довершеність сніжинок і чуттів.
Я розкажу про поле чисто біле.
Аби лиш хтось послухати хотів.
Я зможу так словами малювати,
Що навіть звук попроситься до вух...