Вишня Остап — Моя автобіографія

У творі Остап Вишня поєднує діловий та художній стилі мовлення (змішування стилів). Широкою є палітра створення комічного у творі. Найбільш уживаним є контраст (протиставлення), використання розмовної лексики. Гумореска "Моя автобіографія" сповнена самоіронії: …"неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку, а з другого – клумби квiтковi їй толочив. Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша"...

Текст гуморески щедро "насичений" згадками про бариню-експлуататоршу, книгу про ворожіння "Оракул", "Катехізис" Філарета, релігійний збірник "Руський паломник", які легше рвати, якщо вони у м'яких палітурках, й удар ними по голові в такому випадку менш болючий...

Образ маленького В'ячеслава, сина письменника, введено у твір, щоб висловити одну з головних думок твору: найважливіше у житті бути справжньою людиною: "Я й подумав: "А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема де замислюватись"".

Не без гордості й з м'яким гумором Остап Вишня розповідає про своє навчання в Зінькові разом з відомим поетом, літературознавцем Миколою Зеровим. Щоправда, гуморист не пішов за М. Зеровим та іншими неокласиками, естетичною платформою яких була орієнтація на античні зразки: "Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші із Зеровим стежки розійшлися...

У творі згадано про низку подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917-1921 роках. Після Лютневої революції в Російській імперії в Україні утворився альтернативний центр влади – Українська Центральна Рада, яка очолила національно-демократичну революцію в Україні. Рреволюція зазнала поразки, яка стала наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації...

Автобіографія, як засвідчують словники, це написаний будь-ким самим опис власного життя. Тому слово "моя" зайве, воно налаштовує на якісь невідповідності, на комічний лад.

Письменнику в автобіографічному творі треба було в образі оповідача вивести простачка з народу, щоб відвести від себе підозри недоброзичливців. Адже Остап Вишня вже був ув'язненим, про що у творі згадує натяком.

У післямові автор гумористично виклав нібито свої амбіційні причини написання цього твору. Мовляв, відомій людині краще написати автобіографію власноруч: "Я ж не певний, що як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть". Звісно, тут не обійшлося без притаманної Остапові Вишні іронії.

Чи можна "Мою автобіографію" Остапа Вишні назвати усмішкою?

Усмішка – різновид гуморески, синтез гумористичного оповідання, анекдоту та фейлетону; характеризується лаконізмом, дотепністю, обов'язковою присутністю автора, поєднанням побутових замальовок, жанрових сценок із частими авторськими відступами. "Моя автобіографія" є усмішкою, і саме Остап Вишня започаткував цей жанр...

З теплотою й трепетом згадує автор свого першого вчителя: "...доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам був ходяча совість людська". І тут же – з тонкою іронією про тодішні методи виховання й стимулювання: "А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжки зазирати?" Та оповідач все одно вдячний вчителеві, бо той дав йому знання, а лінійка "виробляла стиль літературний".