Текст гуморески щедро "насичений" згадками про бариню-експлуататоршу, книгу про ворожіння "Оракул", "Катехізис" Філарета, релігійний збірник "Руський паломник", які легше рвати, якщо вони у м'яких палітурках, й удар ними по голові в такому випадку менш болючий. Читачі дізнаються про нібито улюблений автором жовто-бурий колір (щоб не вкралася підозра, що улюблений – жовто-блакитний), про котів, яких приємно тягати за хвіст, милих серцю автора кіз, ос, стрижених жінок, обов'язково взутих у чоботи, про інші вигадані дурниці. Тільки на задньому плані, та й то епізодично, автор згадує, що вчився в одній школі з неокласиком Миколою Зеровим, що молодість його пов'язана з петлюрівською столицею Кам'янцем-Подільським, що в Харкові "мене переїхали", тобто не з власної волі Остап Вишня туди прибув із Києва. Говорить мимохідь митець і про свою роботу в газеті "Селянська правда", яка дуже любила селян: "З любові й померла", і про українізацію, що розпочалася в зрусифікованому за царизму Харкові й відразу ж натрапила на величезні труднощі. Оповідач лише вдає, що з усім погоджується. Насправді перед читачем постає образ людини мудрої, талановитої, дотепної. В усмішці є добре замаскований підтекст, численні натяки, алюзії, а також висновки, вкладені, для прикладу, в уста маленького сина письменника – В'ячеслава, про те, що бути людиною важливіше, ніж бути письменником.