Новела
Переклад: Ганна Пашко
Чи були ви коли в місті Лановому? Ні? То ви не знаєте пані Рафікової. О, це особа виняткова.
Дозвольте познайомити вас із нею.
Пані Рафікова має вісімдесят два кілограми ваги. Обличчя в неї усміхнене, червоне, кругле, з трьома підборіддями — як не лусне. Поглянути на неї спереду, то здається, ніби це копиця конюшини. На вершечку — вузька, а що нижче, то грубша, без талії. Ви ніяк не можете збагнути, що ця копиця конюшини робить перед вітриною ювеліра. Поглянете ззаду — копиця конюшини. Поглянете збоку — те ж саме. І тільки коли підійдете ближче, ляснете себе по лобі й вигукнете:
— Гай-гай! Та це ж якась пані!
Аж тоді ви помітите і елегантну оксамитову шубку, і смушкову шапку з якимись бомбошками та пером. А коли вже вона рушить своєю поважною дрібною ходою і зачмише, наче ковальські міхи, тоді ви остаточно пересвідчитеся, що це не копиця сіна і тим паче не конюшини.
Отака-то пані Рафікова. Та коли ми скажемо: "пані Рафікова", то це ще ні про що нам не розповість. Можемо, приміром, подумати собі, ніби це якесь чуперадло. Може нам спасти на думку й таке, ніби це якась крамарка або ж удова якогось урядовця. Аби ви не губилися в здогадах, скажу вам одразу, що пані Рафікова — це найдорожча половина пана прокурора.
Як вона вийшла за нього, ніхто не знає. Сталося це двадцять років тому. Тоді все було не так, як тепер. Не так, як тепер, танцювали чардаш, не таке носили вбрання й не так освідчувалися в коханні. Люди були солідніші, і коли вже крали, то в цілком інакший спосіб, аніж тепер. Дівчата чекали, опустивши очі, і коли вже чарували, то цілком інакше, ніж тепер. Та хто ж знається на давніх звичаях! Відомо лише те, що кохання тоді було міцніше, щиріше й палкіше.
Ось, приміром, Рафікова. Вона має вже сім срібних волосин і три вставні зуби, але й досі кохає свого чоловіченька. Справді. Вони вельмп кохають одне одного. Але не так, як інші. Інші цілуються. Перед сніданком — цьом, перед обідом — цьом-цьом, перед вечерею — цьом-цьом-пьом. Такого у Рафікових не буває.
П'ють вони каву. Пан прокурор полюбляє солодке н кидає до філіжанки три грудочки цукру, проте пані прокурорша гадає, що цього замало.
— Ну-бо ще грудочок п'ять, — каже вона, — або краще висип собі все. Мені не треба залишати.
Коли чоловік їсть із смаком і дзенькає при цьому ложечкою, пані Рафікова лагідно запитує його:
— Хіба тобі не смакує, що ти їси так тихо? У церкві ще не дзвонили, то ти заходився видзвонювати? Принесу тобі ступу зі ступирем або які покришки, гаразд?
Коли чоловік не дзенькає ложечкою, а проте їсть зі смаком, вона знову звертається до нього:
— Тішить мене, що тобі смакує, бач, ти навіть чвакаєш, але, мабуть, не дуже голосно.
Коли пан Рафіка не видзвонює ложечкою й не чвакає, його половина радіє, що він накришив багато хліба.
— Хіба ти не знаєш, що це дар божий?.. Як ти не позбираєш крихти, то позбираю я — принаймні матиму, що робити. А то ж я нічого не роблю, тільки ледарюю та вилежуюся.
Щоправда, пан Рафіка гарненько позбирає крихти, висипле собі на долоню — і в рота. Він знає, що робить. Коли б не послухався, то мусив би вклякнути перед грубкою на гострі поліняки. За непослух він уже ночував якось у клуні. А коли він таки завинить у чомусь, то намагається піймати дружинину ручку й поцілувати. Як йому не пощастить це зробити, то він запитує покірливо:
— Де мені вклякнути на коліна, Серафинко?
Проте добродійка Серафина Рафікова піклується не тільки про свого чоловіка. Має вона й дочку. На ім'я Милушка. Гарна дівчина. Цілковита протилежність матусі. Важить тільки п'ятдесят два кілограми, висока, зграбна. Точнісінько така красуня, яких тепер малюють у всіх книжках про кохання. Лячно до неї доторкнутися, — а раптом вона розпадеться? Лячно її ущипнути, — а раптом лишиш на блідому личку великого синця? Лячно стиснути їй ручку, — а раптом ушкодиш її або поламаєш пальчики? Лячно звернутися до неї, — а раптом скажеш щось недоладне? Личко в неї смагляве, очі чорні — усе темне і все гарне. Отож про цю вельми кохану доньку пані Рафікова дуже піклується.
Завжди вбирає її у шовки, оксамити та атласи — як лялечку. Воронь боже, щоб на паскові або на сукні була якась плямка! Пані Рафікова одразу ж заходжується: виводити її бензином, скипидаром та усілякими відомими й невідомими засобами.
— Зійде чи не зійде ця пляма? — бідкалася при цьому пані Рафікова.
І коли пляма не сходила — було зле. Пані Рафікова зчиняла ґвалт.
— Ох, оці діти! Ні про що не дбають. Хіба важко витерти стілець? Під час обіду доведеться зав'язувати тобі слинявчика на шию, аби ти не заляпалася. Не знаю, в кого ти така вдалася, Милко? Я завжди була така охайна! Коли батьки купували мені щось, то я так уже гляділа, так дбала, щоб не закаляти. А ти? Коли куплю тобі сукню, — а в тебе, хвала богові, вже майже дванадцять суконь, — ти миттю хапаєш обнову і носиш. А хіба ти не можеш носити вдома ситцеве? Де ж пак! Ситцеве! Вона має бути ошатна. А то ще ненароком прийде якийсь молодик, і вона соромитиметься…
А втім, пані прокурорша сама згоріла б з сорому, коли б хтось прийшов, а її донька була б у ситцевому.
А коли Милка в благому пориванні брала до рук ганчірку, щоб витерти порох, пані Рафікова не дозволяла їй цього робити.
— Цього ще тільки бракувало. Може, ти ще принесеш картоплі та й заходишся оббирати її? Хіба ти не знаєш, що то не твій клопіт? Це може робити Маля Врабцова — у них-бо немає служниці. Нащо ж я тоді їх тримаю? Ти он краще вишивай або ж вивчай французьку мову. Зрозуміло?
Що мала робити Милка? Брала до рук роман про баронів та графів або про митців і читала. Коли в тому романі заходила мова про бідного вихователя, вона перегортала кілька сторінок і шукала графів. Бідність не імпонувала їй. Проста людина не могла її зацікавити. Той, хто привернув би її увагу, повинен мати чотири імені, бути знатного роду. А коли він принаймні не секретар міністерства, то взагалі не годен її уваги. У крайньому разі він може бути митцем. Тільки не простою людиною! Коли вона вийде заміж, то повинна мати п'ятнадцять кімнат, дві великі вітальні і три малі, велику приймальню і шістьох лакеїв.
Проте в Лановому не було ані графа, ані барона. Митці, яких налічувалося десь п'ятеро, працювали фотографами, а нащадки знатних родів — писарями по установах.
Тому Милушка жила в романах, де не було й мови про простих людей. Вона наслідувала мову, манери своїх героїв. Училася всього того, чого не могла навчитися в реальному житті.
Коли раптом графиня Ікс у романі сміялася якимось незвичайним сміхом — Милушка миттю підходила до люстра. Вчилася сміятися так само. Очі в графині зблиснули гнівом — Милушка теж блискала очима. Графиня, охоплена гнівом, тремтячи від хвилювання, підносить угору руку, показує пальцем на двері й кричить: "Геть звідси, проклятий воєводо!" Милка підводиться з крісла, охоплена гнівом, тремтячи від хвилювання, підносить угору руку, показує пальцем на двері й кричить: "Геть звідси, проклятий воєводо!"
Усе це відбувалось, як я вже казав, перед люстром, аби панночка могла милуватися своїм власним обличчям. Купили Милушці новий капелюшок, треба подивитися, чи личить він їй. І знову Милка перед люстром. Надягла капелюшок, поглянула. Але в одному люстрі хіба побачиш усе як слід? Принесла ще одне. Поглянула. Личить, та ще й як.
Коли їй купували черевички, відбувалося те ж саме. Коли шапочку — знову те ж саме.
Тож зрозуміло, що коли п'ятнадцятого грудня минулого року Милушці купили нову шовкову сукню, вона ніяк не могла відірватися від люстра.
Дві години милувалася собою, дві години походжала по кімнаті. Витягла бальні черевички — чи пасують до Нового вбрання? Витягла бальну пелеринку — чи пасуватиме до шовкової сукні? Натягла білі рукавички, взяла віяло і заходилася позувати перед люстром.
Аж тут увійшла пані Рафікова. Вона була геть червона від гніву. Притьмом зняла шубу. Витягла пришпильку зі смушкової шапки з бомбошками та пером і шпурнула шапку на ліжко.
— Тільки уяви собі! — почала вона і сплеснула руками. — Хіба це не нахабство? Малінова має точнісінько таку шовкову сукню! З точнісінько такими зірочками! Чотири маленькі та одна велика, чотири маленькі та одна велика! Ще скажуть, що ти її наслідуєш.
Вона підійшла до дочки й придивилася до шовку.
— Точнісінько такі зірочки — круглі, з промінчиками. Луснути можна! Точнісінько така сама сукня!
І Рафікова знову пришпилила свою шапку.
— Ну-бо подай мені шубу. Піду до кравчихи. Я її візьму в шори! Чому вона відразу не сказала мені про це?
По дорозі вона ще завітала до пані Врабцової.
— Чи дома пані Врабцова? — для годиться запитала Рафікова. — Добридень, — розглянулася вона довкола: чи не побачить якого безладу, павутиння, сміття, розкиданих пантофель. — Як ся маєте? Як бачу, ви вже опалюєте кімнати. У вас вельми приємно, — знову розглянулася вона довкола.
— Де пак приємно! То просто так. Холодно було, тож я і протопила трохи.
— Буковими дровами палите?
— Але ж роздягніться, прошу вас. Як доведеться: коли ялиновими, коли буковими, а найбільше вугіллям. Ну-бо роздягайтеся.
— Ах, дякую, — і Рафікова заходилась роздягатися. — Вугіллям? — дивувалася вона тим часом. — А не болить вам голова від нього? Мені одразу заболіла б. Мені немає нічого гіршого за вугілля…
Тут вона зітхнула, ніби хотіла показати, як їй голова болить. То справді мав бути жахливий біль.
— А ви хіба ще не палите, пані Рафікова?
— Атож, палимо. Вчора мені привезли два сажні дров, — прокурорша поправила зачіску й сіла. — До речі, ви чули про Маліпову?
— Що, що?
— Не знаєте?
— Ні. Розкажіть, — а сама таємниче всміхнулася: вона ж бо дещо знала, та хай уже розповість Рафікова.
— Мені до неї байдуже, але що занадто, то занадто. Подумати тільки — вона знову замовила собі шовкову сукню! Скажіть, будь ласка, та сукня їй треба? Ач яка дженджеруха! Хай би краще на харчі не скупилася, а то жовта стала, наче віск. Та де ж там! Дарма що має сорок років, а на думці їй тільки одне — подобатися, подобатися… Ще б пак! Ні, скажіть, треба їй шовкова сукня? Скажіть. Хай би спідниці собі шила!
— Хай би собі фартуха купила! — додала Врабцова.
— Фартуха? — здивувалася Рафікова і вмостилася зручніше.