Новела
Переклад: Ганна Пашко
Усі ви під пантофлею, панове. Даремно приховуєте це. І випили б ви, й посиділи б, і подискутували б. Так добре сидіти, пити й дискутувати, але стрілка годинника рухається. І ота стрілка не безневинна: з нею рухається, страхає, погрожує жіноча рука. Отож-бо.
Чи пам'ятаєте Явора, трактирника? Ви не пам'ятаєте. А я його повік не забуду. Він у мене перед очима. Велетень. Широкий, огрядний, високий. Червона турецька феска з китичками, зсунута на потилицю. Велике, кругле, червоне безвусе обличчя. Голомозий. Короткий піджачок, короткі штани, і все на ньому коротке та вузьке. Він підходить до кожного столу, відсапується, вітається, розмовляє, посидить хвильку, підводиться і йде до наступного столу. І біля кожного столу вітається, сміється, розмовляє та п'є, безупинно п'є — і завжди тверезий та веселий… Де ти подівся, Яворе? Де поділося чудове яворівське пиво, вино та гуляші? Де твоя світла, чиста корчма? Після того, як ти пішов, життя стало — хоч з мосту та у воду. П'ємо помиї. Ех, панове, панове! Ви в цьому винні. Невже вам не шкода його?.. Вже самий вхід до трактиру… Широкі високі двері, світла велика кімната, друга, третя. Білі круглі столики з накрохмаленими скатерками, запальничками та підставками на пиво. Жовтенькі рівненькі солоні роглики з кмином. Спарені пляшечки на олію та на оцет. Сільнички. І все лискуче, чистісіньке. Люстра…
А проте ти не маєш змоги розглянутися до ладу. До тебе загукають одразу троє:
— Ваш слуга покірний, добродію!
— Моє шанування!
— Вітаємо!
Це служники. Мимоволі озирнешся, чи не йде за тобою якийсь міністерський урядовець або принаймні якийсь мудрий суддя з окружного суду. Ні, не йдуть. То звертаються саме до тебе. Знімають з тебе пальто, беруть паличку, капелюх. І неабияк, а витончено, делікатно. Геть ошелешать тебе. Навіть глянеш собі на жилет — може, там висить у тебе подвійний золотий ланцюжок? Ні-ні. То вже такі служники. Бачать з твоїх очей, де ти бажаєш сісти, і запопадливо обтрусять серветкою місце. У клонившися, запитають у тебе:
— Що зволите, вельмишановний пане?
А ти вже думаєш, що ти й справді пан, і копилиш губу. Холодно, з гідністю замовиш собі келих пива. Знов уклін. Принесли тобі пиво. Уклін. Допив ти пиво. Вони знову приходять, уклоняються — чи не бажаєте ще келишок? Заманулося тобі, скажімо, трохи почитати. Стукнеш двічі пальцем по столику, і, наче ти на якийсь прихований ґудзик натис, — одразу ж з'явиться перед тобою служник. Ти тільки скажеш або покажеш — і вже маєш. Отакі-то служники!
А гості так і сунуть. Там побачиш націоналістів. Там побачиш тих, що зреклися своєї нації. Там — столична аристократія з судів, з сирітської столиці, з юридичної столиці та податної управи. Там — інтелігенція і менш інтелігентні. Бо в нас взагалі неінтелігентних немає. Там вони вранці, до обід і під час обіду. Там вони по обіді, ввечері і вночі. Несила людині втриматися, коли вона проходить повз Явора. "Вип'ю, — думаєш, — келишок", — і заходиш. Але ж напій! Мусиш випити три келихи — такий то напій. Або ж тебе приваблять пахощі гуляшу. "Ех, що там — один гуляшик не завадить апетитові". Увійдеш і з'їси. Словом, мусиш увійти. Не можна втриматись… І завжди тобі приємно, солодко на серці і в шлунку.
Така ж сама розкіш і вночі. Сяють три великі ацетиленові лампи. Чистісінько тобі сонячне світло! Явор не скнарує, коли йдеться про почуття гостей. Інші — скнарують. Прикрутять усі лампи й залишать одну лампочку, коли піде, скажімо, якийсь асесор, що приходить коли-не-коли, зате п'є з найкращого келиха. А ти сліпни, бо ти — не асесор.
Ах, вночі, вночі! Вночі там просторо й вільготно. Ті, хто мусить іти, йдуть знехотя. Усім шкода йти звідти, але що вдієш — треба. Домашній уклад цього вимагає. А той, хто може підкупити жіночку ласощами, — той, будьте певні, залишиться. Атож, купить ласощі і залюбки залишиться. Адже у Явора ліпше, ніж удома.
Залишається й молодь, золота молодь. Однодумці — друзі й товариші, в котрих бурхає кров і бажання.
І наче замість серця в тебе — музичний інструмент. Озветься в ньому спів, перелетить на вуста — і лине, лине…
Приємна корчма, знаменита корчма.
А Явор — веселий. Чому б то йому не веселитися! Ніхто не може йому зашкодити. Не раз здавалося вже, що буде зле.
Злощасні вибори!
— Явор голосував за уряд.
— Та ти що? Явор?
— Явор.
— Та це ж поглум!
— Поглум!
— Він побоюється за корчму…
— Але ж це скандал! Хто ж, власне, його підтримує? Ми. Хто ж до нього ходить, як не ми? Ніхто. Це скандал! Не годилося б нам до нього ходити. Це вже — зрада.
— Та, звісно, будемо бойкотувати!
Скликали нараду. На нараду прийшли геть усі. Тривали запеклі дебати. Ентузіазм був надзвичайний. Тільки дехто вагався. А то наче святкували велику перемогу. І всі, до речі, гудили Явора. "Ех, чого ви сподівалися від Явора? Адже в нього навіть вино не справжнє. Чорт знає, де він те вино купує. Та й пиво нічого не варте. Завжди якесь рідке та нечисте. То ми самі собі все вигадали. А насправді все в нього — помиї. І отак-то він нас зрадив! Адже це — поглум. Ми й самі не знаємо, яку маємо силу. Коли ми міцно триматимемося гурту — ніхто нас не здолає. Треба підтримувати своїх. Еге ж…"
А на третій день нагодився впливовий пан адвокат Жарко, якого мучила спрага. Зайшов він до Явора.
— Та я за поспіхом геть про все забув, — сказав він, коли йому завважили.
Нагодився другий, третій, і вони геть про все забули.
"Коли нас застукають на гарячому, то скажемо, що ми геть про все забули, — думали вони собі. — Принаймні хоч вип'ємо".
Четвертого застукали вдома за пляшкою пива.
— Чиє це ти п'єш? — запитали його.
— Яворівське.
— Але ж…
— Коли принести додому, то це не суперечить принципові. Це — цілком інша річ, — зазначив він.
— То я й собі замовлю.
— І я теж.
— А чому б не замовити? Це така дрібниця…
З'ясувалося, що не тільки той пай, а багато хто пили вдома. Пан Чулек, аптекар, тримав у коморі цілу сулію. Там він і споживав пиво, аби його не застукали на гарячому.
— Коли це дрібниця, то хай собі буде дрібниця, — сказав дехто. — У такому разі ходімо та вип'ємо пива.
— А й справді.
— Коли вже старі не дотримують принципу, то чому б ми мали дотримувати? — сказали молоді. — Ходімо до Явора. Ходімо! Нумте ходімо!
І знову було як колись. Знов тільки Явор та Явор. На Павла — всіх знайдеш у Явора. На Яна, Йозефа, Дюра — всі там. Продав хто добре картоплю або вола — гайда до Явора. Народився комусь син — святкують у Явора. Виграв хтось процес — веселиться в Явора. А програв — розганяє смуток у Явора. А хоч і не було на те причини — все одно всі, як один, були в Явора. Одне слово, усе було як колись. І так тривало доти, доки…
Сидів я ввечері вдома. Працював. Хтось постукав у двері.
— Прошу.
Двері розчинилися навстіж, і до кімнати ввійшла низенька, черевата постать з великою, втиснутою в плечі, головою. Широке червоне обличчя з манюсінькими вусиками й товстим підборіддям. Розхристане довге чорне пальто. Широкі вилинялі штани й великі жовті черевики. В одній руці він тримав білий капелюх і грубу чорну палицю. Другою притримував клямку, не зачиняючи дверей.
— Здоров будь. Добрий вечір! — мовив він. — Не пізнаєш, га? Гаразд, нумо гарненько придивися!
Він розмовляв спроквола й сміявся, як опасисті люди, котрі через свою коротку шию не можуть ані чітко розмовляти, ані голосно сміятися.
— Таж це ти, Таравий! Здоров будь, друже! — вигукнув я, пізнаючи свого колегу по університету.
Він скинув пальто і сів. Хатня господиня приготувала чай, і ми з Таравим захопилися розмовою. Власне, говорив тільки він, а я слухав його. Він приїхав з містечка Мельниці. Його дружина хоче переїхати до нашого міста. Він шукає пристойне приміщення. Боже, аби тільки він знайшов! Їй-бо нічим не догодиш — наче вона графиня яка.
— Коли б ти тільки її послухав, — мовив Таравий і підвищив голос: — "Ти, ведмедю, чого не застебнеш жилета?!" Тобі я можу про це розповісти як другові, — завважив він, звертаючись до мене. — "То чому ти не застебнеш жилета? Нечупара. А цю пляму де ти посадив? Сидить удома, а геть задрипався. Ач ведмедюка! Знову ти хропака давав! Очі запухлі й червоні, а онде смуга від подушки. Всі ви такі. Заскнілі, брутальні, невиховані. Та ви принаймні умиваєтесь? Грубі, зашкарублі, жорстокі. Чому ти не вдягнеш до театру фрак? Приходите з візитом у чоботях…" І отак усі для неї — неотесані, позбавлені смаку. Прийде до мене який молодик. Вона одразу ж про несмак. Бачте, занадто ви молоді. Незугарні зайти в розмову легенько, весело. "Ви марудні, недорікуваті. Просто непристойні. Гадаю, що це через брак салонного виховання. Розтринькали природний розум і чините неподобства. Вам на все наплювати"… А коли прийде якась дама, вона теж одразу ж почне: "Еге ж, вбрання гарне, елегантне. Витончений капелюшок, черевички. Все аж сяє. Аби от тільки і внутрішньо ви були такі охайні та бездоганні. Бо ви приходите до товариства, розмовляєте, рухаєтеся, і вже видно: самий несмак, незграбність…" Усіх ця баба повчає. Пробач, що я так кажу про свою жінку, але життя моє — то тортури. Посковзнеться мені нога на паркеті — вона репетує: "Ах ти ж, незграбо, чи ти ходити не вмієш?" Випростаюся ненароком, аби трохи затерплі руки-ноги відпочили, — вона гримає: "Сякий-такий, непристойний!" Засвищу — знову неподобство. "Чи ти дрізд який, га? Видно, що ти не ходив до салону". Покладу капелюх на стіл, їм рибу ножиком — знову сякий-такий. Тьху!.. А ще говорить про інших жінок, що ті плетухи. Мовляв, не мають чого робити, то й плещуть язиками, оббріхують людей. Витончена жінка цього не робитиме. Ех!.. Але сьогодні ми з тобою вип'ємо, еге ж? Вона приїде післязавтра! Ходи, братику! Не гаймо часу. Мерщій…
Він поглянув на годинника. Було пів на дванадцяту.
— А й справді, братику, ходімо. Вип'ємо. Коротка моя воля. Повечеряємо що-небудь і вип'ємо пляшечку, другу, третю…
Ми вийшли на вулицю. Чудова місячна ніч. Місяць стояв посеред неба. Не вповні, а наче недбало відкраяний буханець. Повітря холодне, але чисте, незаймане, без порошинки, як то вночі буває. Йшли ми поволі, і кроки наші відлунювали. А як зайшли за ріг, то відразу ж почули, ніби десь за будинками, далеко в полі, щось тихесенько гугонить.
— Що то дзвенить? — запитав Таравий.
Ми зупинилися й прислухалися.