Новела
Переклад: Ганна Пашко
(Нарис)
Троянда та гвоздика — гарні квіти, але найкраща з усіх квіток — гарна дівчина. Панночка Зофка Кобулікова та панночка Маля Червенькова — гарненькі дівчата, але найкраща з усіх дівчат — Еленка Єжикова. Слово честі. Панночка Зофка має надто повне личко, панночка Маля — надто худе, а Еленка — ні повне, ні худе, а таке, як треба. У панночки Зофки ніс з волі божої якийсь заширокий, якийсь м'ясистий, товстий, у панночки Малі — задовгий. У Еленки — ні широкий, ні довгий. У неї носик такий, як треба. Панночці Зофці десь років двадцять, панночці Малі — дев'ятнадцять. А Еленці — ні двадцять, ні дев'ятнадцять. Вона у найкращій порі. їй шістнадцять років. А коли як слід до неї придивимося, то побачимо, що все в ній справді гарне. Біляве волосся, гладенько зачесане на круглій голівці й заплетене в одну косу з рожевою стрічкою на кінці. Великі, довгасті очі, сірі, але гарні й тихі-тихі, спокійні-спокійні. Щічки з рожевим рум'янцем і личко чисте, білісіньке. У вухах, напівприкритих волоссям, побачимо великі коралі. На шиї — золотий ланцюжок, а на ланцюжку — наче листочок конюшини — сердечко чи хрестик. Словом, панночка Еленка — таки чудова дівчина.
Та коли б ви знали, яка вона все ж нещасна, то ви щиро її пожаліли б. Ще б пак! їй шістнадцять років, вона носить напівдовгі сукні, двічі перечитала всі новели Ваянського[1], тричі починала читати "Проти течії"[2], а батько їй і досі каже, що вона молода. Молодість — дуже приємна річ, та коли нам двічі на годину нагадують, що ми молоді, то зрештою це дійме до живого. Отак і з Еленкою. Лише тому, що вона молода, батько нікуди її не пускає саму. Потрібна їй чверть метра кретону — їй нав'яжуть у проводирі Марку, стару куховарку. Потрібні їй шовкові нитки — так само. Завжди поруч неї ця огидна Марка. Ані кроку без неї, ніби Еленка боїться сама. Яка це ганьба! Стільки людей, молодих людей, на вулиці, а вона ходить з Маркою лише тому, що їй шістнадцятий, а це ще вік замалий, аби людина ходила вільно, куди їй заманеться. Нещодавно просилася до гуртка співу — де ж пак! Хіба батька вмовиш. Мовляв, іще молода. Де це чувано, щоб така дівчина сама по ночах вулицями вешталась! Десь років за два можеш про такі речі думати. Знову молодість, та ж сама молодість. Аж розпач бере від тієї молодості. Коли якийсь бал, Еленку — на галерею, а не додолу, поміж танцюючих. "Через два роки ходитимеш додолу", — каже батько. То навіщо ж вона вже два роки тому навчилася танцювати? Геть усе забуде. Але ж вона не така вже й молода. Кілька днів їй принесли роль, щоб зіграла у спектаклі якусь Мілку. Якби вона була вже така молода, то не приносили б їй ролей. Батько не дозволив. А вона б її так гарно, з почуттям зіграла б. Усі вітали б її. Батько, мабуть, боїться, щоб її не вкрали або вітер не підхопив, еге ж?
Хай би тільки вона вдома сиділа та вишивала серветки під лампи, на маленький столик, на великий столик, на круглий, на довгий. Словом, на всі столики й під усі лампи. А втім, Еленка залюбки вишиває. Коли вишиваєш, треба бути уважною. Вишиваючи, забуваєш, що ти молода, забуваєш про своє нещастя. І коли новелу читаєш або на роялі граєш, теж забуваєш, бо й тут треба бути уважною. Проте це лише хвилини, які не можуть заспокоїти наболіле серце, розважити роз'ятрену душу. А що таке хвилина в порівнянні з роком? Те, що краплина в морі. А що таке краплина в морі, зерня піску в Сахарі, хвилина спокою в порівнянні з одвічним неспокоєм? Нічогісінько. Еленці завжди плакати хочеться, коли вона міркує про все це. Як іншим добре, а вона така бідна, бідолашна! Краще вона померла б іще немовлям!
Годі-бо, Еленко! А чудові неділі? Неділі, коли ти виходиш сама, без Марки? Еленка дуже радіє неділям. Радіє тій часинці, коли має йти до костьолу. Щонеділі бере вона свій молитовничок з чашею із слонової кістки. Зірве кілька квітів у садочку і йде, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч. Тільки коли-не-коли кине оком з-під капелюшка на кадетика з нашивками на комірі або на старшокласника. Ясна річ, кадетиків і старшокласників у неділю багато, тож Еленка частенько-таки позирає з-під капелюшка. Щоправда, в костьолі вона сидить тихесенько, як мишка. Дивиться тільки на панотця та у молитовник. Коли треба молитися, низенько похилить голівку і молиться; коли співають, вона співає разом з усіма й не промине жодної нотки. То чому ж господу богові не любити такої дівчинки? Тому, хто молиться, справджуються всі прохання та бажання.
Отож одного недільного ранку вона саме поверталася з костьолу, а за нею назирці йшов молодші пан. Обігнав її близенько й поглянув на неї. Вона помітила тільки невеличкі чорні вусики. Кров шугнула їй до обличчя, і серце затріпотіло. "Він може звернутися до мене, — майнула в неї думка, — а я червонітиму". І справді, молодий пан підняв капелюха і вклонився.
— Ви — панночка Єжикова? — запитав він, як годиться, з приємною усмішкою. — Я йду до вас, власне, до пана адвоката. Чи дозволите піти разом з вами?
Помахав тростинкою, знизав плечима і торкнув рукою вилогу піджака.
— Я, власне, не знаю, — провадив далі молодий добродій, — де мешкає пан адвокат. І саме розпитував про це. А мені кажуть, он іде його дочка. Отож я подумав: панночка мене доведе. Ось чому я насмілився звернутися до вас.
Він знову трохи підвів капелюха й з люб'язним усміхом поглянув на Еленку.
Боже! Як прикро їй було. Вона не знала, що має сказати й чи взагалі повинна щось казати. Дивилася собі під ноги й відчувала, що червоніє. "Я червонію, — думала вона. — Чому я червонію? Він подумає, що я дитина. Безглуздо. І навіщо ото він до мене підійшов? Я його не знаю. Так, мабуть, не годиться. А проте належало б щось сказати, але що, що? Яка я дурна!"
— Панночка повертається з костьолу? — запитав він. — Так.
— А який текст був сьогодні?
— Текст?
— Атож. Що проповідував панотець?
Дівчина зачудовано поглянула на нього. Адже напевно його це не цікавить, а він розпитує. Водночас вона помітила, що він має великий чорний бант, а в ньому пришпилену червону розетку. Він витяг носовичка: запахло парфумами. Це впевнило Еленку в тому, що він не може цікавитися такими речами.
— Навіщо це вам? — запитала вона його.
Еленка не пізнала свого голосу: так дивно він пролунав. Вона знову втупила очі в землю. Прискорила ходу, сама того не помічаючи.
— Ви так біжите, панночко! Коли бажаєте, то я піду назирці за вами. І так утраплю. Гаразд?
Він помітив її збентеженість і відчував якесь співчуття до неї і водночас радість, що вона червоніє. "Як на долоні видно, що в цього дівчати на серці, — подумав він. — Не вміє ще приховувати своїх почуттів. Геть усе написано на її обличчі. Як вона бгає свій молитовничок, притуляє до щоки, аби я не бачив, яка вона збентежена".
— Я піду слідом за вами! — повторив він.
— Та ми вже вдома.
Підійшли до хвіртки. Еленка хотіла відчинити її, а молодий добродій також. Руки їхні зустрілися. Вона відсмикнула свою.
— Як ви мене боїтеся, панночко! Адже від сьогодні ми з вами будемо зустрічатися щодня. То ви мене боятиметеся?
Він відчинив хвіртку й пропустив Еленку наперед.
— Прошу. Ви не повинні мене боятися, панночко. Я, пробачте, не знаю навіть вашого імені. А я, коли бажаєте знати моє ім'я, Бецко. Тобто я — юрист і майбутній практикант пана адвоката.
Йому кортіло сказати, що, як буде потреба, то допоможе й панночці скласти любовного листа, але він зрозумів, що збентежить її.
— Отож бачте, — додав він, — ми з вами повинні познайомитися. До побачення. Бачу, контора — отам.
Подав їй руку, підняв угору капелюх і знову люб'язно всміхнувся.
Еленка майже бігцем кинулася коридором до кімнати, неначебто молодий добродій біг за нею назирці й намагався схопити її. Аби тільки їй зникнути з очей, щоб він не бачив, як вона йде, як відчиняє двері й увіходить до кімнати. В кімнаті вона звела дух. Зняла жакет і рукавички. її погляд зненацька впав на люстро. Вона побачила себе. "Яка я ще й досі червона, — подумала вона, торкаючи щоки. — Він напевно матиме мене за дитину. Але ж ні: він називав мене панночкою. А я навіть імені свого йому не сказала. Скажу, неодмінно. Але тепер уже буду сміливіша, не червонітиму. Ні-ні! Це ж безглуздо. Ми повинні познайомитися, він зостанеться в нас. Казав. Будемо частіше бачитися. — Еленка сама собі всміхнулася. — Сьогодні пополудні читатиму "Суху парость"[3], і дочитаю. А й справді, як весело, дуже весело. Аби ж то тільки я не червоніла перед ним…"
А й справді, пообідній час вельми швидко минув — Еленка захопилася читанням "Сухої парості". Вже смеркало, коли вона побачила, що бракує десяти сторінок. І саме на найцікавішому місці. Чотири рази перегорнула вона всі сторінки у книзі — може, сторінки переплутані, або. може, книгу не до ладу зброшуровано. Десяти сторінок таки бракує. А їй так кортіло читати далі! Вона так співчувала Аниному смутку! Коли б напочатку. А то на найцікавішому… Хто ще має цей роман? Авжеж, вона позичить книжку в Зофки. Еленка згорнула книжку й вийшла в садок. Вечір був гарний. Повітря, освіжене росою, — чисте й прозоре. Поміж деревами подекуди видніли химерні переливи гірських шпилів при заході сонця. Над ними нерухомо стояли кілька рожевих хмар та ще блідий місяць. Садок сповнювали пахощі бузини. Гамір перехожих ледь чутно долинав до вух дівчини, засмученої через те, що забракло сторінок роману.
"І саме найцікавіших, — думала вона, сідаючи на лавочку. — Треба позичити книжку. Не пропущу ані словечка. А яке повітря! — Еленка глибоко вдихнула повітря. — Боже, як духмяніє бузина!" Вона глибоко вдихнула кілька разів пахощі і задивилась на небо. Місяць уже виблискував поміж деревами. Подекуди засвітилися зірки.
— Ах, місяченьку! — привітала вона його. Потім їй спало на думку, що на місяці цілуються двійко, і вона одразу ж вирішила, що це треба з'ясувати. Думка про поцілунок наштовхнула її на згадку про новелу, де цілувалися двійко в садку, при місяці.
"Ой, як чудово — отак пристрасно кохати! — одразу ж засмутилася вона. — Коли б тебе хтось так вельми, вельми покохав. Пристрасно, а не абияк. Прагнути щастя попри всі перешкоди. Вмирати від тієї туги й знову оживати, як пишуть поети.