Новела
Переклад: Ганна Пашко
Елена ввійшла до своєї кімнати. Там було темно, і лише кілька ясних смужок добувалися крізь опущені жалюзі з освітленої вулиці. Елена підійшла й розчинила вікно. На вулиці ще яскраво світилися ліхтарі. Вони простяглися, наче два довгі ланцюги, складені з великих золотих ланок, що там, удалині, зменшувалися й зливалися в золоту стрічку. Дві довгі валки екіпажів з номерами та маленькими ліхтариками нерухомо стояли віддалік. Ще далі, внизу, на перехресті, раз у раз пролітали екіпажі та маячили постаті людей, залиті світляним пилом, що клубочився й здіймався вгору над темними високими будівлями.
Елена сіла біля вікна й поглянула на свої пальці. Уже тиждень вона частенько так поглядала, й щоразу їй якось не йнялося віри, що ось на цьому пальці в неї — справжня обручка. Золота обручка. З датою. Отже, вона виходить заміж. Щастя не обійшло її… Елена засміялася. Щастя! З ним? Який він бридкий. Великий, завжди спітнілий, з великими вусами й виряченими очима. Сама тобі усмішка й запобігливість. "Еленко, Еленко! Ось трояндочки на знак кохання". Чому він завжди каже "Еленка"? Чому не сказати "Елена"? Чому "трояндочки", а не просто "троянди"?.. А як він хвицає ногою… Не може встояти спокійно. Усе в нього трудиться — і плечі, й голова, н букет. На лобі в нього завжди піт, і він утирається білою хусточкою. Його очі дивляться так ніжно, так солодко. Видно, кохає її. До нестями кохає. В усьому їй догоджає. Навіть вуса свої поголив би заради неї. Бридкий. Вона ненавидить його…
У пам'яті їй знову й знову зринають слова того бідного студента Чудрака. Той Чудрак зовсім не такий. Недавно вони гуляли в міському парку. Смеркалося. Елена ніколи не забуде того вечора. Ніби тільки вчора бачила вона той блідо-жовтий захід сонця. Над далеким пагорком почали з'являтися бліді зірки. Вони ніби запалювали одна одну, і за півгодини сяяли вже всі. Поміж вітами квітучих каштанів, пахощі яких сповнювали алеї, зажевріла велика золота куля місяця. У світлі запалених ліхтарів сновигала публіка. Виблискували циліндри. Дами шурхотіли шовком своїх туалетів і залишали по собі запаморочливі пахощі парфумів. І сукні, що виразно окреслювали форми тіла, і бездоганні панчохи, і начищені до блиску черевички, на високих тонюсіньких каблучках — усе вабило зазирнути в ті білі обличчя з яскраво нафарбованими вустами, чорними бровами та сяючими очима. Хтива нервозність опанувала всіма тими парочками, що сміялися й тулилися одне до одного, та одинаками, що стежили за щасливими парочками, сумуючи за власного парою. І їй, Елені, теж захотілося потиснути кому-небудь руку, сказати, що вона теж кохає й кохатиме… І поруч неї був студент, бідний студент Чудрак.
Вони відстали від батьків. І тут він їй сказав таке, Що було правдою, що вона давно відчувала, але не могла до ладу висловити.
— І ви — рабиня.
— Що?
— Рабиня ваших панів-батьків і суспільних звичаїв. Така рабиня, як і всі люди.
— Тобто як? — запитала вона майже злякано. — Ах, прошу вас, дайте мені руку, — додала, — штовхаються.
Чудрак узяв її попід руку й пригорнув до себе.
— Не знаю, чи можу я говорити відверто.
— Авжеж. Ми давні знайомі.
— Ви не розгніваєтеся?
— Ні.
— А втім, чого б то вам гніватися? Адже це правда. Ви рабиня, так само, як і мільйони інших. Ви виходите заміж за чоловіка, якого не кохаєте. Він багатий, добрий, але ви його терпіти не можете. Ви сказали про це батькові й матері. Батько схопився за голову, зблід і згадав про смерть. "Ти мене в могилу зведеш, Елено, — сказав він вам. — Ти ж знаєш, що в мене хворе серце. Це повинно статися". А матінка одразу ж упала на ліжко і плакала так, що мало не задихнулася…
— Але ж і фантазію ви маєте, — урвала його Елена.
— Коли й не цілком так, то приблизно так усе це відбувалося. Матінка голосила, що ви, мабуть, старою дівкою хочете зостатися. Ваші подруги, мовляв, усі вже заміж повиходили. Тільки ви ще дівуєте. А вам уже двадцять два роки… "Ще якихось три роки, — подумала ви собі, — і я залишуся старою дівкою. Який це жах: стара дівка! Усі кепкують з неї, і вона тягне всі ті кпини за собою, наче шлейф". Тільки уявіть собі таку худющу, кощаву дівицю з гострим носом, вилицювату, зі зморшками довкола очей. Пудра, бантики, рум'яна… "А я, — подумали ви собі, — напевно, була б саме така". Бо вам здається, ніби ви худі. І під вухом у вас манюсінька бородавочка. А вона стала б велика. Жах!
— Жах! — повторила Елена й засміялася.
— Зараз ви смієтеся, бо можете підбігти до люстра й пересвідчитися, що ви ще цілком гарна. Ба навіть, можна сказати, — красуня. Волосся чорне. Бач, як воно блищить. Це природний блиск. Коси — густі, довгі, товсті. Аж голову відтягують дозаду. Цю гарну голову…
І Чудрак, наче забувши, що філософує, пригорнув до себе тендітне Еленине плічко. Вона ніби не помітила цього, ба навіть сама пригорнулася до нього.
— На чолі — жодної зморшки, — провадив далі Чудрак, — навколо очей також. І коли б у вас не така смаглява шкіра, то щічки ваші були б рожеві. А надто вам личить отакий червоний колір. — І Чудрак показав на червоний комірець блузи та капелюшок. — Оксамитовий червоний комірець на чорній блузі та червоний капелюшок… А ще коли ви смієтесь… Зуби — білі, дрібненькі, міцні. Ті кілька запломбованих не вадять. Це навіть гарно. Ага, онде золота коронка. Вона теж анітрохи не вадить. Вірші можна складати про такий зубик… Третій. Той, що праворуч.
— Годі-бо! Ви вже мені просто в рота заглядаєте, — знову засміялася Елена. — Хочете зробити з мене рабиню і, щоб я не гнівалася, розточуєтеся в компліментах.
Чудрак заперечував, доводячи, що їй іще далеко до старої дівки. Але… Але таки страшно не вийти заміж. Усі подруги повиходили. Ще дві-три, і вона справді залишиться у товаристві молоденьких дівчаток, підлітків. Піде вона на бал і побачить самі незнайомі обличчя. Усі веселі, усміхнені, наївні… Вони безтурботно кружлятимуть у танці, а вона шукатиме приятельку-перевісницю, якій сповіряла колись свої таємниці. І не знайде. Ті гладухи, які оце сидять, танцюють уже хіба що кадриль. Вони й були її приятельками. "Ти найстарша серед дівчат, — подумаєш ти. — Тобі теж годилося б сидіти, а станцювати — хіба що якусь кадриль. Але ж ти панночка. Тож мусиш крутитися, вистрибувати, зваблювати. А серце твоє гнітить журба. І ти сама собі здаєшся самітною, забутою й кумедною…" Отак-то воно й далі піде на вечорах, концертах, спектаклях. Взагалі на людях. Хоч як тобі буде прикро, а муситимеш триматися гурту молоденьких дівчат. Байдуже, що кожна стара дівка могла свого часу вийти заміж. Може, вона чекала, поки серце її покохає. Може, її зрадив обранець, а може, вона не зустріла його. Вона не кинулася на шию першому-ліпшому, бо не була рабинею! Нащо розумувати? Не вийшла, та й годі. Це факт, і люди сміються з неї. Жорстокі. Треба вийти заміж, хоч би що там було. Хай навіть за ненависного. Інакше-бо віддадуть тебе на посміх. Як віддають на посміх найкращі почуття.
— Як віддають на посміх навіть кохання, — мовив Чудрак якось збуджено й запально. — Скажімо, що я живу коханням. А я й живу ним, — повторив він стиха.
Елені здалося, що то його серце промовляє…
— Я палаю коханням. Я не соромлюся свого кохання і освідчуюся їй, вам, усьому світові. Я не граюся з почуттям, а кохаю, 1 осяваю цим почуттям свою кохану. Ніхто інший для мене не існує. Я не можу залишатися там, де її немає. І таке інше. Хіба я не буду смішний? Скажіть, хіба я не буду смішний? А ще, припустімо, це буде дівчина бідна, а я міг би взяти багату. Хіба не скажуть, що я дурень? Мовляв, міг мати тисячі, а взяв, дурень, оту бідну. Оту жебрачку. За це мене зненавидять. Коли не приятелі, то рідні неодмінно зненавидять. Вони мене прокленуть. І я підкорюся і стану рабом. Та хіба тепер взагалі женяться або виходять заміж, кохаючи? Це стара тема, та коли вже зайшла про це мова, нумо поговоримо. Чи існують і чи взагалі можливі якісь душевні емоції перед весіллям? Де ж пак! Дівчата виходять заміж, тобто дівчат впадають заміж, бо так уже ведеться, що треба виходити, тобто треба видавати. Аби не засидітися в дівках. Так ведеться. Жінки — товар, як і колись, як у первісних людей. Рабині…
Елена хотіла була заперечити, але Чудрак провадив даль Вона відчувала, що він говорить усе це тому, що вона виходить заміж. І бозна-як приязнь її до цієї людини тут, поміж дерев, при світлі ліхтарів і місяця зросла за якихось півгодини. Вона інстинктивно поривалася до нього й думала про те, що він— людина дужа, справедлива, чесна і закохана в неї, в неї.
— Ви теж чекатимете на кохання?—запитала вона в нього. — Але ж тоді…
— Я не чекатиму.
— Чому ж то?
— Бо марно чекав би.
Чудрак проказав це твердо. Елена відчувала, що він кривить душею. Марно тому, що вона виходить заміж. А хіба вона повинна вийти заміж? Заручини — це тільки згода на контракт, як пояснив їй одного разу Чудрак, і вона запам'ятала це.
— Чому ж марно?
Вони вже давно йшли бічною алеєю. Але не помічали цього. Тут було темніше. Лише маленькі лампочки блимали серед листя дерев та кущів, кидаючи на стежку й траву білі відблиски. Пахощі капітанів посилилися. Місяць лив своє світло на довгу смугу луки, що видніла віддалік, і сріблив листя молодих лип та стрункі стовбури беріз і осик. У мереживній облямівці простяглася над головою стрічка зоряного неба. Поблизу не було нікого.
Чудрак не відповів на Еленине запитання. Лише трохи згодом, ніби для того, аби тільки щось сказати, мовив байдуже:
— Бо я нещасливий.
— У коханні?
— Так. Тобто, коли б я вам сказав усе, панночко Елено… — тут голос йому затремтів. — Не годилося б мені про це казати… Але я скажу. Я вас кохаю. Кохаю. І кохатиму.
І замовк.
Елена ніяк не могла пригадати, що відповіла йому. Знає тільки, що його слова лунали для неї тією солодкою музикою, яку людина вбирає в себе усією душею, сприйнятливою, закоханою, усім своїм зором, затьмареним сльозами радості, усім своїм слухом, чуйним і сторожким. Ніби все в її серці перетворилося на звуки тієї солодкої музики, музики найлункішої, найщасливішої, найніжнішої, якої ніколи не забути за все коротке та бурхливе або ж тихе людське життя. Потім вони йшли додому, майже не розмовляючи.