Новела
Переклад: Ганна Пашко
Чурін саме сидів за якоюсь апеляцією, коли поштар разом з офіційними, зеленими, кавовими та жовтими конвертами подав йому білий, довгастий, вузенький конверт. Оповіщення про заручини Елени Закалікової з поміщиком Зеймом.
— З поміщиком Зеймом! — буркнув Чурін упівголоса. — Одначе!
І зрадів саме тому, що ця звістка його не хвилює. Ного серце лишається холодним і спокійним. Але все ж він устав од столу й почав походжати по конторі.
Сутінки раннього зимового вечора вже закралися до кімнати, й кутки потемніли. Крізь вікно було видно, як падає рясний, лапатий сніг і заліплює віконниці та великі шибки. Віти каштанів перед вікнами, ще хвилину тому чорні, сухі та сумні, побіліли від снігу. Горобці, що знайшли на тих каштанах притулок, угамувалися, і тільки коли-не-коли яка птаха цвірінькне, наче спросонку.
"Так-так, — думав, походжаючи, Чурін. — Я собі посвистую. — І засвистів тонко та високо бравурний марш. — Коли б ця звістка мене розхвилювала, то я, напевно, не свистів би. Кинувся б на ліжко і лаявся б. Як тоді. Два роки тому".
— І ось цю фотографію я спокійно кладу до шухляди, — мимрив Чурін. — Бо й так аж два роки без будь-якого сенсу простояла вона на моєму письмовому столі.
Чурін узяв фотографію зі столу й позирнув на неї нещирим, глузливим поглядом.
— Чому б то я й не поглянув на тебе. Волосся — немов чорна хмара, а в тій хмарі — клапоть ясного неба: біле, маленьке обличчя, з очима великими, чорними, невинними. Гай-гай, ужалила ти мене, ящірочко, гадючко гарненька, а я тебе не зміг розчавити.
Йому кортіло показати язика фотокартці, але майнула думка, що це була б ознака слабкості. "А втім, вона мене вже навіть розсердити не може", — подумав Чурін, шпурнув фотографію до шухляди й штовхнув шухляду коліном.
— Спи спокійно! Для мене ти не воскреснеш! — вигукнув він зо сміхом, схилившися над столом. — Гай-гай! Я танцюю танок твоєї остаточної смерті!
І, насвистуючи вальс, він пройшов три тури по конторі.
— Ні-ні. Мене ця справа аж нітрохи не хвилює. А й справді. Не танцював би я, коли б журився.
"Тоді я був молодий, — міркував Чурін, умостившись у фотелі. — А який кумедний… Який дитинний я був… Який дитинний! Кумедний, дурний, божевільний…"
І, сперши голову на м'які подушки фотеля, дивлячись кудись на розмальовану стелю, він згадував минуле, загибле, відмерле. Принаймні він гадав, що все вже загинуло, пішло з життя.
Насправді ж подія була проста-простісінька. Під час балу його наречену цілував у ванькирчику якийсь дженджик. Чурін побачив, як вона напівлежить, спершися на лікоть, на канапі. А той, стоячи за канапою, схилився до неї, геть зачарованої, — до її білого личка, напруженої шиї, примружених очей. Крах життя, та й годі.
Чурін тоді з гідністю крутнувся на підборах і вийшов з кімнати. Надів пальто й пішов додому. Йому кортіло повернутися. Кинути Елені слово гірке, болісне, дошкульне, яке вона пам'ятала б довіку, яке завжди ятрило б їй серце, завжди гнітило б їй душу. Він стримався. Відчув фізичний біль. Гіркоту зневаги, біль загубленого кохання. Він так вимахував палицею, так бив нею об бруківку, аж палиця зламалася. Уламок, що лишивсь у нього в руці, він пошпурив далеко. Він подумав, що оце й кохання його зламалося, наче та палиця. Ніколи вже він на нього не обіпреться. Не обіпреться ні на кого. Не буде вірити нікому. А надто жінці, дівчині.
Чурін прийшов додому. Ходив, наче несамовитий, по кімнаті. Гупав п'ястуком по столиках, хряскав себе по чолі й лаяв себе, лаяв її, лаяв геть усіх жінок. Ухопив її фотографію зі столика й жбурнув у кошик. Спалив листи. Зідрав обручку з мізинця й шпурнув на підлогу. Обручка двічі дзенькнула й закотилася десь під ліжко. Чурін майже вигнав свого приятеля, який прийшов до нього й радив спровокувати того дурного німця, що образив Чуріна.
—Ти мене ображаєш! — репетував Чурін. — Ображаєш такою пропозицією!
— Це було насильство з його боку.
— Насильства не було. Аби ти тільки бачив…
І перед очима в Чуріна знову постала біла Еленина шия та декольтовані плечі.
— Дай мені спокій! Іди геть! Я не хочу твоєї поради! — Чурін лютував і підштовхував приятеля до дверей.
— Я не піду! Ти не тямиш себе!
Чурін зупинився посеред кімнати й засміявся. Дунайчик, друг, має на гадці револьвер, отруту. Де ж пак! Заради неї він, їй-право, нічого такого собі не заподіє. А надто тепер. Щоб вона тріумфувала! Щоб він, саме він, загорнув її у серпанок загадкового романтизму. Збудив до неї цікавість. Підніс її над іншими, заради яких ніхто не застрелився. Ні. Ні. Вона для нього — нуль. Так, нуль, і він хоче бачити її нещасною, пригніченою, бідною, знехтуваною, ще жалюгіднішою, ще підлішою, аніж вона була. Так само, як вона сказала йому сьогодні, що він для неї — нуль, що він тепер нещасний, пригнічений, бідний, знехтуваний, ниций і підлий. Еге! Де ж пак! Він таким ніколи не був. Він буде гордий. Йому байдуже до неї.
— Іди собі геть! Іди! — гримав він на приятеля. — Я не застрелюся. І не отруюся. І не повішуся. Не втоплюся!..
Чурін мусив був подати приятелеві руку, і лише тоді той пішов.
Він буде гордий. Він повинен придушити в собі будь-яке почуття до неї, одігнати будь-яку думку про неї. Треба перемогти самого, себе. Треба боротися проти самого себе. Ані вдома, ані на вулиці не піддаватися журбі та пориванням спаплюженої і знехтуваної душі своєї і якнайшвидше звільнити душу від пут, що й досі гнітять її. А тоді вже не нести її, знову народжену й загартовану, навстріч першій-ліпшій жінці. Замкнути душу на міцні замки, аби не відімкнули її ані найніжніший погляд дівчини, ані довірче слово друга. Не вірити нікому й сміятися з усіх і з усього.
Отак поклав собі Чурін. Не відповів ані на перший, ані на другий Еленин лист, у яких вона просила простити їй. У Чуріновій пам'яті глибоко закарбувалася картина у ванькирчику. її шия тягнеться навстріч губам того дженджика. Марні посилання на насильство. Чоловіки занадто слабкодухі та обережні, щоб лізти з поцілунком проти волі жінки.
Чурін страшенно страждав. Зблід. Не ходив до казино та шинків, аби ніде не спіткав його глузливий погляд а чи глузливе слово. Коли б це сталося, Чурін затіяв би бійку. Зрадив би себе. А втім, удома, коли його ніхто не бачив, Чурін увесь час зраджував себе. Поставив фотографію на стіл. Відшукав пошпурену обручку. Шкодував, що спалив листи. Вечорами ходив на прогулянку в напрямку до її будинку. Але за сто кроків від будинку завжди повертав назад. Коли випадала похмура, безмісячна ніч, він підходив під самісінькі вікна й дивився на опущені завіси. Озирався, щоб ніхто його не вгледів. Коли бачив світло в неї у вікні, то скрадався, наче злодій, на інший бік вулиці, щоб вона його не помітила, а тоді відходив далі, аби тільки міг бачити освітлені шибки, бачити, як вона опускає завіси, як стоїть біля вікна її темна постать, як зникає у кімнаті її силует.
"А коли ми там іще разом сиділи…" — згадував він при цьому.
…Перші тижні їхнього знайомства. Вони сиділи біля вікна й розмовляли про кохання. Ще тоді, коли вона була у білому вбранні і з рожевим бантом у косах. Це було два з половиною роки тому, а здається, ніби тільки вчора. їй сповнилося сімнадцять років. Після іменин минуло днів чотири. Вони сиділи у вітальні. Вона хотіла щось заграти. Сіла за піаніно й заграла. Він — у фотелі. Курив цигарку й дивився на неї. Дмухав на білий цигарковий димок, аби той димок не заважав бачити її. Чурін ще не освідчився їй у коханні, ще тільки відчував, що його весь час тягне до неї, що він прагне весь час бачити її, розмовляти з нею, піймати її руку й погладити, а ще — якби ж то! — піднести ту руку до вуст. Торкнутися хоча б на мить її кіс або плеча… Тоді він тільки дивився б, дивився б на неї, без єдиного слова, і вся душа його відбивалася у нього в очах.
"Яке чисте в неї обличчя, — думав він. — Профіль, Рожевий одсвіт незайманої свіжої юності. Мружить вії — і од чорних великих очей лишається тільки тоненька, ясна, блискотлива смужечка, стрічечка. Ніби вона боїться голосних акордів музики… Сережки золоті, схожі на замерзлі краплини, а як вони тремтять, як тремтять, коли вона хитає своєю прегарною голівкою! Яка чистота! Боже! А він курить цигарку. Чи так вона мріє, чи так відчуває, як я? Чи прагне так мене, як я її? А коли б я себе нічим не виказав, чи зміцніло б її кохання, чи поглянула б вона на мене так, як я оце дивлюся на неї? Ні. Я не викажу себе. Почекаю — може, вона себе якось викаже? Ні. Не можна кидати тінь на її безжурні думки".
І тоді, того надвечір'я, коли вона грала на піаніно, Чурін раптом з жахом збагнув, що прагне її погляду вдячності. Ба навіть більше — погляду кохання. Лагідного слова, словечка. Але й того було б замало. Він прагнув відданості тієї чистої дівочої душі. Прагнув щирості тієї невинної дитини, без фальшу та брехні, чистої — як кристал, прозорої — як вода у криниці. Як він тільки наважився на таке?
— Чи любите ви Шопена?
Вона спитала зненацька. І так несподівано поглянула на нього, що він ледве встиг одвести очі на листя великої пальми, що стояла в кутку.
— Не люблю, панночко, — мовив він лише за якусь мить. — Шопен — це такий собі сновида без справжньої чоловічої сили. Такий собі штучний гайок у парку, по якому походжає баронеса з білою парасолькою.
Він пригасив цигарку в попільничці й поглянув на тонкі дівочі пальці, що коли-не-коли брали акорди.
— А що вам зіграти?
— Нічого.
— Але ж Шопен чудовий!..
Вона зняла руки з клавіатури, поклала їх на коліна п поглянула на нього.
— Справжнє кохання — ліпше! — з усміхом глянув на неї Чурін.
— Але ж ви смієтеся з нього…
— Кохання має бути ідеальне, чисте…
А сам тим часом думав, що таки справді не може освідчитися їй у коханні. Вона-бо втекла б. Ані іскорки почуття не має вона до нього. Розмовляє, але нічого не відчуває.
— Розумієте, — провадив він далі уголос, — щоби кохання було поетичне, воно має народитися в серці, а не заради якоїсь потреби. Ось приміром. Я потребую до моїх, скажімо, трьох покоїв дружину, і я одружуюся, тобто закохуюся. Або ж. Я маю крамницю а чи то контору, то й що ж? Беру собі жінку, закохуюся. Дошкуляє мені ревматизм у правій нозі.