Будь вірний до смерті…
Апокаліпсис (2, 10)
О, make me a mask[92]
Dylan Tomas
Деде зателефонувала мені пополудні і сказала, що Джонні хворий. Я відразу ж пішов до них. Деде і Джонні жили в готелі на вулиці Лагранж, на четвертому поверсі. Досить мені було глянути на двері їхньої кімнатки, і я зрозумів, що Джонні в страшній скруті; вікно виходить у темний двір, і вже о першій пополудні тут треба вмикати світло, якщо хочеш почитати газету або побачити чиєсь обличчя. Було не холодно, але Джонні сидів закутаний у ковдру в глибокому пошарпаному кріслі, з якого стирчали жмутки жовтуватого клоччя. Деде постаріла і в червоній сукні виглядала погано; ця сукня личила їй тільки на сцені, а в готельному номері здавалася ніби якимсь огидним згустком крові.
— Мого друга Бруно так само важко здихатись, як поганого запаху з рота, — сказав Джонні замість привітання і підтяг коліна аж до підборіддя. Деде підсунула мені крісло, і я дістав пачку сигарет "Голуаз". У кишені в мене була пляшка рому, але я не квапився її виставляти — спершу треба збагнути, що ж трапилось. Найбільше дратувала мене електрична лампочка — вона звисала на загидженому мухами дроті, неначе видряпане око. Затуляючись рукою, я позирнув на неї раз і вдруге, а тоді спитав Деде, чи не можна б її погасити, нам би цілком вистачило світла з вікна. Джонні слухав, прикипівши до мене поглядом; він скидався на кота, що пильно дивиться в одну точку, хоча заклопотаний зовсім іншим. Врешті Деде підвелася й погасила світло. У сірій, аж чорній сутіні нам відразу стало якось затишніше. Джонні висунув з-під ковдри довгу худу руку, і я відчув легеньке тепло його шкіри. Деде сказала, що піде приготує каву. Я зрадів — отже, в них є ще розчинна кава. Коли в людини є хоч банка розчинної кави, я переконаний — вона ще не зовсім пропаща і має силу триматися.
— Давно ми не бачилися, — сказав я Джонні.— Десь із місяць.
— А ти тільки й знаєш, що рахувати час, — буркнув він невдоволено. — Перший, другий, третій, двадцять перший… усе ти занумеруєш. І ця не краща. Знаєш, чого вона така люта? Бо я загубив саксофон. Зрештою, її можна зрозуміти.
— Але ж як ти міг його загубити, — спитав я, у ту ж мить збагнувши, що питати про це в Джонні немає ніякого сенсу.
— У метро, — пояснив Джонні. — Для певності поклав його під сидіння. Так приємно було їхати, знаючи, що він у мене під ногами, надійно схований.
— Згадав про нього вже на сходах у готелі, — сказала Деде трохи захриплим голосом. — І довелося мені, як божевільній, мчати в метро, а потім до поліції.
Запала тиша, і я зрозумів, що Деде тільки марно згаяла час. Але Джонні почав сміятися, як він уміє, не розтуляючи ні зубів, ні уст.
— Якийсь бідолаха намагається зараз витиснути з нього бодай звук, — промовив він. — Це один з найгірших саксофонів, які я будь-коли мав. Відчувалося, що на ньому грав Док Родрігес, і геть його зіпсував. Сам інструмент, може, був і нічого, але Родрігес здатен і Страдіваріуса знівечити самою тільки настройкою.
— А іншого не можеш дістати?
— Саме над цим і міркуємо, — озвалась Деде. — Здається, сакс є у Рорі Френда. На жаль, контракт у Джонні…
— Контракт! — передражнив її Джонні. — Ну то й що, як контракт. Треба грати, а яка тут гра, коли в мене ні сакса, ні грошей, щоб його купити, та й хлопці не в кращому становищі.
Воно не зовсім так, і ми всі троє це знаємо. Просто ніхто не зважиться позичити інструмента Джонні, бо той відразу ж його або загубить, або знівечить. У Бордо він загубив саксофон Луї Родлінга, розтоптав ногами той, що купила йому Деде, коли з ним уклали контракт на гастролі по Англії. Не злічити всіх інструментів, які він погубив, десь позабував або поламав. І на всіх грав він так, як, мабуть, тільки сам господь бог міг би заграти на альт-саксофоні, якщо, звичайно, ліри та флейти вийшли на небі з ужитку.
— Коли починаєш, Джонні?
— Не знаю. Мабуть, сьогодні. Еге ж, Деде?
— Ні. Післязавтра.
— Усі люди пам'ятають дати, а я — ніколи, — пробурчав Джонні, підтягуючи ковдру аж до вух. — Я міг би заприсягтися, що грати мені сьогодні увечері і що пополудні — репетиція.
— Яка різниця, — зауважує Деде. — Однаково ж сакса в тебе нема…
— Як це яка різниця? Різниця дуже велика. Післязавтра буде аж після завтра, а завтра — після сьогодні. А сьогодні ще триватиме довго, ще й після того, як ми набалакаємося з моїм другом Бруно, і я почував би себе куди краще, якби міг забути про час і випити чогось гаряченького.
— Вода ось-ось закипить, зачекай хвилинку.
— Та я не про воду, — сказав Джонні.
Тоді я й витяг свою пляшку рому, і в кімнаті відразу немов посвітлішало, бо Джонні радісно й здивовано роззявив рота, і зуби його блиснули — навіть Деде мимохіть усміхнулася, побачивши, як він зрадів. Ром із розчинною кавою — це зовсім непогано, і ми троє відчули себе куди краще після другого ковтка та викуреної сигарети. Уже тоді я помітив, що Джонні поступово заглиблюється в себе і заводить мову про час. Ця тема цікавила його завжди, відколи я його знаю. Мені зустрічалося мало людей, які так переймалися б усім, що стосується часу. Це справжня манія, найгірша з його численних маній. Але Джонні викладає свої погляди з таким блиском, що переконає хоч кого. Згадується мені одна репетиція перед грамзаписом у Цінціннаті; це було у сорок дев'ятому чи п'ятдесятому році, задовго до їхнього переїзду в Париж. Джонні був тоді в чудовій формі, і я пішов на репетицію, щоб послухати його та ще Майлза Девіса. Всім хотілося грати, всі були веселі, добре одягнені (це згадалося мені, можливо, за контрастом, надто вже обшарпаний і брудний ходить тепер Джонні), усі грали з приємністю, без усякого нетерпіння, і звукооператор за своїм віконечком весело вимахував руками, як задоволений бабуїн. І якраз у ту мить, коли Джонні, здавалося, забув про все у шаленому пориві щастя, він раптово перестав грати і, піднявши кулак, вигукнув: "Це я вже граю завтра!" Хлопцям довелось урвати гру, лише двоє чи троє програли ще кілька тактів — так поїзд із розгону не може різко загальмувати, — а Джонні бив себе кулаком по лобі й повторював: "Я ж уже грав це завтра, який жах, Майлзе, я ж уже грав це завтра", — і цього ніяк не могли йому вибити з голови, й відтоді все пішло шкереберть, бо Джонні грав без будь-якої охоти і явно прагнув якнайскоріше піти ("Щоб ковтнути нову порцію наркотику", — сказав звукооператор, не тямлячи себе від обурення), і, коли я побачив, як він звідти виходить, похитуючись, з посірілим обличчям, я спитав себе подумки, скільки це ще може тривати…
— Слід би викликати доктора Бернара, — промовила Деде, скоса позираючи на Джонні, який попивав ром невеличкими ковтками. — У тебе гарячка, і ти нічого не їси.
— Доктор Бернар — просто йолоп, — мовив Джонні, облизуючи склянку. — Він дасть мені аспірину, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобле. Знаєш, що мені спадало на думку, Бруно? Якби в мене був сакс, я зустрів би його такою музикою, що він би миттю з'їхав з цих чотирьох поверхів, кожну сходинку своїм задом витер.
— Так чи так, аспірин тобі не зашкодить, — сказав я, скоса зирнувши на Деде. — Якщо хочеш, я зателефоную, коли виходитиму, і Деде не доведеться спускатися. Але слухай, як же з контрактом?.. До післязавтра щось можна придумати. Я спробую попросити саксофон у Рорі Френда… А в крайньому разі… Але тобі все ж таки слід поводитися трохи розумніше, Джонні.
— Сьогодні — ні, — промовив Джонні, дивлячись на пляшку з ромом. — Завтра, коли матиму саксофон. Тому зараз не варт про це й говорити. Бруно, я дедалі більш відчуваю, що час… Мені здається, що якраз музика допомагає мені трохи зрозуміти це. Вірніше, не зрозуміти, бо як по щирості, то я нічого не розумію. Лише здогадуюся, що в цьому щось є, — ото й усе. Так, як у тих снах, — правда ж, — коли тобі вже здається, ніби все пропало, і ти наперед боїшся, але водночас ти ні в чому цілком не певен, і все може раптом перевернутися, як млинець, і ти вже лежиш у ліжку з гарненькою дівчиною і почуваєш себе, як у раю.
Деде в куточку миє склянки та чарки. До мене доходить, що в цій кімнатці немає навіть крана; я бачу таз у рожевих квітах і глек, що нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А Джонні далі говорить, рот його майже закритий ковдрою, і він теж наче забальзамований, схожий на мумію з підтягнутими до підборіддя коліньми і гладеньким чорним обличчям, що потроху вкривається росинками поту від рому і високої температури.
— Я дещо читав про це, Бруно. Дивні речі, і так важко все це збагнути… Мені здається, що музика все ж таки допомагає. Але не розуміти, бо, правду кажучи, я нічого не можу зрозуміти.
Він б'є себе кулаком по лобі. Голова його дзвенить, як кокосовий горіх.
— Там усередині немає нічого, Бруно, анічогісінько. Ця макітра зовсім не думає і нічого не розуміє. Правду кажучи, вона ніколи не була мені потрібна. Я починаю щось розуміти, тільки коли опускаю очі вниз, і чим нижче опускаю, тим краще розумію. Але й це не справжнє розуміння, я певен.
— У тебе ще підніметься температура, — бурчить Деде з глибини кімнати.
— Та замовкни ти. Це правда, Бруно. Ніколи я ні про що не думав, лише вряди-годи мені раптом здавалося, ніби я думаю, ну то й що з того? Ти згоден? Ну то й що, як людині здається, ніби вона про щось думала? Тут байдуже, про кого йдеться, про тебе чи про когось іншого. Я — це не обов'язково я. Звичайно, якась користь із того є, що я думаю, але не відразу її бачиш, і з цим якраз найважче змиритися. Ой, як це важко, як важко… Там уже нічого не лишилось?
Я вилив йому останні краплини рому саме в ту мить, коли Деде увімкнула світло, бо в кімнаті вже було зовсім темно. Джонні весь упрів, але й далі сидів закутаний у ковдру, і коли час від часу здригався, то крісло під ним рипіло.
— Я почав у цьому щось тямити ще змалку, як тільки навчився грати на саксі. У мене вдома завжди коїлося бозна-що, тільки й розмов було, що про борги та іпотеки. Ти знаєш, що таке іпотека? Це, мабуть, щось жахливе, бо моя старенька завжди рвала на собі коси, тільки-но батько заводив мову про ці іпотеки, і все кінчалося бійкою.