Кроки по слідах

Досить пересічна історія,— не так вправа у стилі, як щось у стилі вправи,— розказана, скажімо, якимось Генрі Джеймсом, який міг би попивати мате в патіо Буенос-Айреса чи Ла-Плати двадцятих років.

Хорхе Фрага уже розміняв п'ятий десяток, коли вирішив вивчити життя і творчість поета Клаудіо Ромеро.

Ця думка визріла у Фраги під час розмови в кав'ярні з приятелями, коли з'ясувалося, що про Ромеро як про людину досі не знають нічого певного. Автор трьох книжок, що й досі викликали захват і заздрощі й здобули йому гучний, хоч і нетривкий успіх на початку цього сторіччя,

поет Ромеро ніби зливався з власними поетичними образами і не залишив помітного сліду ані у критичних, ані в іконографічних працях доби. Окрім кількох позитивних рецензій у тодішніх часописах та однієї книжки невідомого ентузіаста-вчителя з провінції Санта-Фе, чиє захоплення лірикою не залишило місця тверезим висновкам, не було спроб написати бодай якесь дослідження. Уривки відомостей анекдотичного характеру, збляклі фотографії, а решта — вигадка завсідників літературних вечорів або короткі панегірики в антологіях видавців. Проте увагу Фражину привернуло те, що багато хто зачитувався віршами Ромеро так само, як зачитувався до самозабуття віршами Каррієго або Альфонсіни Сторні. Сам Фрага ще на шкільній лаві відкрив для себе поезію Ромеро, і попри вправляння епігонів з їхнім повчальним тоном та заяложеними образами, поеми "співця Ріо-Плати" залишилися для нього такими самими незабутніми враженнями юності, як Альмафуерте або Карлос де ла Пуа. Проте лише значно пізніше, зробившись уже відомим критиком та есеїстом, Фрага поважно зацікавився творчістю Ромеро і дуже скоро збагнув, що майже нічого не знає про його особисті переживання, можливо, ще глибші й тонші, ніж його творіння. Від віршів інших добрих поетів початку сторіччя вірші Клаудіо Ромеро відрізнялися особливою щирістю тону, проникливістю, що одразу привернуло до себе серця молоді, стомленої безплідними теревенями та пишномовністю. Щоправда, Фрага під час розмов зі своїми приятелями та учнями про віршики Ромеро нерідко запитував себе: чи не збільшує таємниця, що огортає поетову особу, чар тієї поезії, чиї ідеали туманні, а витоки невідомі? І щоразу з досадою переконувався, що справді таємничість, незнання людини ще дужче розпалюють пристрасті шанувальників Ромеро, хоча, хай би там що, його поезія надто гарна сама собою, щоб оголення її коріння могло применшити її вагу.

Покидаючи кав'ярню після однієї такої вечірки, де, як правило, друзі прославляли Ромеро загальниковими фразами, Хорхе Фрага відчував доконечну потребу взятися за цього поета. Він відчув, що цього разу не зможе обмежитися чистою філологією, як майже завжди робив раніше. Зразу стало ясно: треба відтворити біографію, біографію в найвищому значенні слова: людина, середовище, творчість у їхній цілісній єдності, хоча завдання здавалося нерозв'язним: час затяг минуле щільною запоною туману. Спершу треба було скласти ґрунтовну картотеку, а потім спробувати синтезувати дані, йдучи слідами поетової долі, невідступно простежуючи всю його кар'єру. Тільки такий шлях міг розкрити справжнє значення творчості Ромеро.

Коли Фрага поклав собі взятися до справи, він перебував у критичній смузі свого життя. Він мав певний науковий авторитет і звання доцента, його шанували колеги з кафедри та студенти. Водночас недавня спроба заручитися офіційною підтримкою для поїздки до Європи, щоб попрацювати там у бібліотеках, закінчилася сумно, наразившись на бюрократичні перепони. Його публікації були не з тих, що без стуку розчиняють двері міністерств. Модний романіст або критик газетного масштабу могли сподіватися на щось значно більше, ніж він. Фрага добре розумів, що якби його книжка про Ромеро мала успіх, найскладніші питання розв'язалися б самі собою. Він не був надміру марнославний, але кипів з обурення, дивлячись, як спритні скоробрехи легко залишають його позаду. Свого часу сам Клаудіо Ромеро гірко нарікав на те, що "віршомаз великопанських салонів" завиграшки сподобляється того дипломатичного поста, в якому відмовляють йому, Ромеро.

Два з половиною роки збирав Фрага матеріали для книжки. Робота була неважка, але копітка й іноді стомлива. Доводилося їздити в Пергаміно, в Санта-Крус, у Мендосу, листуватися з бібліотекарями та архіваріусами, порпатись у підшивках газет і часописів, робити потрібні витяги і водночас вивчати тогочасні літературні течії. Наприкінці 1954 року вже чітко визначилися основні віхи майбутньої книжки, хоча Фрага не написав ще ані слова.

Одного вересневого вечора, ставлячи нову картку до чорної картонної скриньки, він запитав себе: а чи до снаги йому це завдання? Труднощі його не бентежили, радше, навпаки — турбувала легкість, з якою можна піти добре знайомою стежкою. Всі дані було зібрано, і більше нічого цікавого уже не було ані в аргентинських книгосховищах, ані у спогадах сучасників. Він зібрав усі досі невідомі факти й відомості, які кидали бодай якесь світло на життя Ромеро та його творчість. Головне тепер було не помилитися, правильно висвітлити факти, визначити лінію викладу теми та композицію книжки загалом.

"Але образ Ромеро... Чи досить він мені ясний? — запитував себе Фрага, зосереджено дивлячись на жевристий кінчик сигарети.— Так, є схожість у нашому світосприйманні, певна спільність естетичних і поетичних смаків, є все, що неминуче зумовлює вибір біографа, але чи не поведе це мене вбік, до створення по суті не біографії Ромеро, а власного життєпису?"

І щиро відповідав собі, що сам ніколи не мав поетичного хисту, що він не поет, а лише шанувальник поезії і що його власні можливості обмежуються літературною критикою, яку дають знання. Треба тільки бути насторожі, не втрачаючи орієнтації, розбираючи поетову творчість, щоб випадково не вжитися в чужу роль. Ні, не мав він причини боятися своєї симпатії до Ромеро та чару його поем. Слід було тільки, як ото, коли фотографуєш, так навести об'єктив, щоб рамка не відтяла об'єктові ніг.

Та ба, коли перед ним уже лежав чистий аркуш паперу — мов ті двері, які давно пора відчинити,— його знов огорнув сумнів: чи в змозі він зробити книжку такою, як хотів її бачити. Звичайно, спроба написати біографію з критичними екскурсами в поезію криє у собі небезпеку для автора піддатися спокусі висвітлювати переважно зовнішньо цікаві факти, орієнтуватися на читачів, що чекають від кожної книжки кінотрюків чи сентенцій у стилі Моруа. З другого боку, нізащо не можна втрачати цього безіменного масового споживача, якого друзі-соціалісти йменують "народ", не можна зневажати його на догоду своїм колегам-ерудитам. Треба подати матеріал під таким кутом, щоб книжка викликала широке зацікавлення, але не стала банальним бестселером, щоб водночас здобула і визнання наукового світу, і любов міщуха, що затишно розіклався у кріслі суботнього вечора.

Так, ви не помилились: майже фаустівські переживання, хвилина угоди з дияволом. За вікном світання, на столі — недопалки, келих вина у безвладно опущеній руці. "Вино, ти як рукавичка, що приховує час",— написав якось Клаудіо Ромеро.

"А чом би й ні,— сказав собі Фрага, закурюючи.— Зараз я знаю про нього те, чого не знає ніхто, і було б величезною дурницею писати звичайну повістинку, накладом десь так примірників із триста. Хуарес або Ріккарді могли б утяти щось подібне не згірш за мене. Але ж ніхто ні сном ні духом не знає про Сусанну Маркес".

Слова, випадково кинуті мировим суддею із Брагадо, молодшим братом покійного друга Клаудіо Ромеро, навели його на важливий слід. Урядник бюро реєстрації актів громадянського стану міста Ла-Плати вручив йому, після довгих пошуків, потрібну адресу в Піларі. Дочка Сусанни Маркес виявилася пухкенькою жіночкою років тридцяти. Спершу вона не хотіла розмовляти з Фрагою, посилаючись на заклопотаність (торгівля в овочевій крамничці), але потім запросила його до кімнати, показала на запилюжене крісло і згодилася побалакати. Після першого запитання жіночка з хвилину мовчки дивилася на нього, потім схлипнула, втерла сльози носовичком і почала розповідати про свою безталанну маму. Фрага, подолавши певне збентеження, натякнув, що він дещо знає про взаємини Клаудіо Ромеро і Сусанни, а тоді з належною делікатністю трохи пофілософував про те, що любов поетова іноді цінніша за свідоцтво про шлюб. Ще кілька таких самих троянд до її ніг, і вона, визнавши слушність його слів і навіть розчулившись від них, звірила йому таємницю. За кілька хвилин у її руках опинилися дві фотографії — рідкісний, не публікований раніше знімок Ромеро і пожовкла фотокартка, де поруч із поетом сиділа жінка, така сама кругленька і гарненька, як і дочка.

— У мене є і листи,— сказала Ракель Маркес.— Може, вони вам стануть у пригоді, якщо ви вже кажете, що писатимете про нього...

Вона довго порпалась у стосі паперів на нотній етажерці й нарешті подала Фразі три листи. Той глянув на них мигцем і, переконавшись у автентичності письма Ромеро, поквапився сховати свою здобич у портфель. Під час розмови він уже переконався, що Ракель не поетова дочка, бо при першому обережному запитанні вона похнюпила голову і замовкла, ніби поринувши в роздуми. Потім сказала, що її мати згодом вийшла заміж за одного офіцера з Балькарсе ("з батьківщини чемпіона автоперегонів Фанхіо",— додала вона ніби на підтвердження своїх слів) і що вони обоє померли, коли їй минуло всього вісім років. Маму вона пам'ятає добре, а батька майже ні. Правда, він був суворий, це так.

Після повернення до Буенос-Айреса Фрага прочитав листи Клаудіо Ромеро до Сусанни — і в мозаїчній картині останньої частини раптом усе лягло на свої місця, несподівано окреслилася цілком завершена композиція, відкрилася драма, про яку некультурне і святенницьке поетове покоління не могло навіть подумати. 1917 року Ромеро опублікував низку поем, присвячених Ірені Пас, і серед них славетну "Оду до твого подвійного імені", яку критика проголосила найпрекраснішою поемою про кохання з написаних будь-коли в Аргентині. І водночас за рік до з'яви цієї поеми інша жінка отримала три листи, пронизані духом найкращих поетичних творінь Ромеро, сповнені екзальтації та самозречення, де автор водночас оголював власну душу і ставав вершителем своєї долі, виступав у ролі головного героя і грецького хору.