Вночі обличчям до неба

Хуліо Кортасар

Переклад: Юрій Покальчук

І був такий час, коли вони виходили полювати на ворога; це в них називалося священною війною.

Дійшовши до середини готельного вестибюля, він подумав, що, мабуть, уже запізно, квапливо вернувся на вулицю і вивів мотоцикл з закамарку двору, куди портьє з сусіднього будинку дозволив його поставити. Годинник у ювеліра на розі показував за десять хвилин дев'яту. Отже, часу, щоб дістатися на місце, мав він більш ніж треба. Між високими кам'яницями середмістя пробивалося сонце і він — бо ж подумки він ніяк себе не називав — осідлав машину, тішачись наперед прогулянкою. Мотоцикл під ним затрясся, і холоші замайоріли від пружного вітру.

На головній магістралі він проминув будинки міністерств (рожевий і білий) і кілька крамниць з блискучими вітринами. Тепер почався найприємніший відрізок дороги, зелена алея — довга вулиця, обсаджена деревами, руху майже ніякого, просторі вілли обабіч в оточенні садків, що підступали до самих тротуарів. Він їхав, як і належало, правим боком, але, може, був дещо неуважний і дозволив собі замилуватися сяйвом, легким майвом нового дня. Певне, мимовільна розслабленість і не дала йому уникнути катастрофи. Він побачив, як на розі зупинилася жінка і раптом кинулася йому навперейми, незважаючи на червоне світло, але було вже запізно щось придумати. Він натиснув на ручне гальмо, почав гальмувати погою, вивернув ліворуч. Почув крик жінки, щось його вдарило — і все затопила пітьма. Він ніби раптово заснув.

Опритомнів одразу. Четверо чи п'ятеро молодих чоловіків витягували його з-під мотоцикла. На губах був солоний смак крові, нило коліно. Коли його підняли, він зойкнув: такий нестерпний був для нього зараз найменший дотик до правої руки. До нього долітали голоси — жарти, слова заспокоювання, але голоси ці ніби не мали нічого спільного з обличчями, що схилилися над ним. Його втішило лише зауваження, що при повороті він тримався правого боку. Намагаючись подолати млість, що підступила до грудей, він запитав про жінку. Дорогою до найближчої аптеки, куди його понесли обличчям просто неба, — так, як і підняли, — він довідався, що винуватниця аварії відбулася подряпинами на ногах. "Ви її лиш легенько черкнули, але від удару машина перекинулася…" Довкола нього чулося: "Обережно, обережно, так його і заносьте, ну от, гаразд". У сутіні маленької аптеки хтось у білому халаті дав йому щось випити, і він почув себе бадьоріше.

За п'ять хвилин прибула поліцейська швидка допомога, його переклали на м'які ноші, де можна було простягнутися зручніше. Ясно і чітко, проте свідомий, що він у стані сильного шоку, він назвав свою адресу поліцейському, що супроводжував його. Рука майже не боліла, лише з розсіченої брови текла кров, залипаючи обличчя. Він кілька разів злизав її з вуст. Почував себе стерпно, просто не поталанило, нещасливий випадок, тиждень-другий у ліжку — і все гаразд. Поліцейський сказав, що мотоцикл не дуже побитий, "Ще б пак. — зауважив він, — адже я прикрив його своїм тілом". Обидва засміялися, поліцейський потиснув йому руку на прощання, коли вони прибули до лікарні, і побажав йому швидше одужати. Млість потроху верталася; коли його на кушетці везли до відділення, у глибину двору, повз дерева з птахами на гілках, він заплющив очі, і йому захотілося заснути або дістати наркоз. Але його довго протримали в кімнатці, де пахло ліками — заповняли картку, скинули одяг і наділи цупку сіру білизну. З рукою поводилися обережно, і йому не було боляче. Доглядальниці весь час жартували, і, якби не судома в шлунку, він почував би себе добре, був би майже задоволений.

Його повезли на рентген хвилин через двадцять; ніби чорну плитку, поклали на груди ще мокру плівку і перевезли до операційної. До кушетки підійшов високий худорлявий чоловік, увесь у білому, і заходився вивчати знімок. Жіночі руки поправили йому голову на подушці, він відчув, що його перекладають на іншу кушетку. Знову підійшов чоловік у білому, усміхаючись і тримаючи в руках щось блискуче. Він поплескав його по щоці і кивнув комусь позад себе.

Дивний то був сон, весь наповнений запахами, а йому ніколи не снилися запахи. Спершу пахло болотом, бо ліворуч від шляху зразу починалася драговина, твань, з якої нікому не щастило вибратися. Проте запах болота зник, і натомість потягло чимось густим і темним, як піч, у яку він тікав від погоні ацтеків. І все було так просто, зрозуміло, він змушений був тікати від ацтеків, які вийшли на полювання, то було полювання на людину; і врятуватися, сховатися він міг тільки в гущавині сельви, якщо не згубить вузьку стежину, відому лише їм, мотекам.

Найбільше йому дошкуляв запах, ніби в абсолютному прийнятті сну щось іще бунтувало проти того незвичного, що досі не брало участі в грі. "Пахне війною", — подумав він, інстинктивно хапаючись за кам'яний ніж, засунутий за тканий вовняний пасок. Раптовий звук змусив його пригнутися і, тремтячи, завмерти на місці. В самому цьому страхові не було нічого дивного, сни його завжди були наповнені страхом. Він зачаївся під гіллям рясного куща і пеленою беззоряної ночі. Десь далеко, може, на тому боці великого озера, палали, мабуть, вогні табору, червона заграва забарвлювала там небо. Звук не повторився. Певне, тріснула зламана галузка або тварина тікала, як і він, від запаху війни. Він повільно випростався, роззираючись довкола. Анічичирк, проте ні страх, ні той запах — нудотний аромат священної війни — не полишали його. Треба було простувати вперед, дістатися до самого серця пралісу, обійшовши трясовину. Навмання, раз у раз присідаючи, щоб намацати втоптану землю стежки, він ступив кілька кроків. Йому хотілося кинутися навтіки, але поряд дихала драговина. Тримаючись стежки, в пітьмі він намагався визначити напрямок. І раптом відчув, що на нього хлюпнули хвилі запаху, найстрашнішого для нього запаху, і він одчайдушно скочив уперед.

— Впадете з ліжка, — сказав сусід по палаті. — Не підскакуйте так, друже.

Він розплющив очі. Вечоріло, сонце стояло низько, ледь-ледь зазираючи у вікна великої палати. Намагаючись усміхнутися сусідові, він майже фізично струснув з себе останні образи сну. Скута гіпсом рука була підвішена до якогось апарату з допомогою різних тягарів і блоків. Він відчув спрагу, ніби пробіг не один кілометр, але йому не хотіли давати багато води, дозволили тільки змочити губи і зробити один ковток. Гарячка помалу розморювала його, і він міг би заснути знову, але волів ще потішитися приємним станом після пробудження: водити очима, прислухатися до розмов сусідів, іноді відповідати на запитання. Він побачив, як до його ліжка підкотили білого візка, білява сестра протерла йому спиртом стегно і ввела грубу голку, з'єднану трубкою з посудиною, наповненого жовтуватою рідиною. Прийшов молодесенький лікар, приніс апарат зі шкіри й металу, прилаштував його до здорової руки і почав щось вимірювати. Споночіло, і гарячка поступово, непомітно доводила його до того стану, в якому всі речі бачаться, ніби в театральний бінокль: вони реальні і приємні і водночас будять легку огиду. Так буває, коли дивишся нудну картину, а подумаєш, що надворі ще гірше, і залишаєшся в кіно.

Принесли чашку чудового золотавого бульйону, він пахнув цибулею, часником, петрушкою. Шматочок хліба, бажаніший за гарний святковий стіл, швидко розтанув разом з бульйоном. Рука не боліла зовсім, і тільки з зашитої брови іноді витікав гарячий і прудкий струмочок. Коли вікна проти його ліжка засвітилися глибокою синявою, він подумав, що заснути буде неважко. Трохи незручно лежати навзнак, але, провівши язиком по сухих гарячих губах, він відчув смак бульйону і, засинаючи, блаженно зітхнув.

Спершу був сумбур, в якому всі відчуття, на мить притуплені чи сплутані, знову вернулися до нього. Він розумів, що біжить у глибокій пітьмі, хоча небо вгорі, заштриховане гіллям дерев, було ледь ясніше від темного тла. "Стежка, — майнула в нього думка, — я згубив стежку". Ноги його грузли в грубому килимі листя й болота, він не міг і кроку ступити, щоб галуззя не цьвохало його по ногах і по тілу. Хекаючи, відчуваючи, що оточений, дарма що довкола було темно і тихо, він присів і прислухався. Може, стежка проходить зовсім поряд, і на світанні він знов її побачить. А зараз її не відшукати. Рука, що несвідомо стискала держак ножа, як болотний скорпіон прокралася до шиї, де висів рятівний амулет. Ледь ворушачи губами, він пробурмотів молитву про маїс, яка приносить щасливі впливи місяця, і благання до найвищої богині, що керувала у мотеків добром і злом. Але водночас він відчував, що його ноги по кісточку вгрузли в болото і грузнуть усе глибше, і це очікування в темряві у незнайомих хащах робилося чимдалі нестерпнішим. Священна війна почалася при молодику і тривала вже три доби. Якби йому пощастило сховатися в чагарях, подавшись убік від шляху і проминувши драговину, можливо, воїни і не напали б на його слід. Він подумав: багатьох, мабуть, вони захопили в полон. Одначе не в їх кількості суть, важливо вкластися в священні терміни, призначені богами для війни. Переслідування триватиме, аж поки жреці подадуть знак вертатися. Все має свою послідовність і свій кінець, а його священний час війни застав на ворожій території.

Він почув крики і підхопився, стиснувши в руці ножа. Ніби заграву пожежі на обрії, побачив він зовсім поблизу полум'я смолоскипів, воно тріпотіло між гіллям. Потягло війною, стерпіти цей запах було неможливо, і коли перший ворог скочив йому на плечі, він майже з захватом вгородив йому кам'яне лезо прямо в груди. Звідусіль тепер його оточували вогні, лунали радісні голоси. Йому пощастило ще раз чи два щосили крикнути, і одразу вірьовка, яку накинули на нього, сіпнула його назад.

— Це все через гарячку, — скакав сусіда. — Зі мною було достоту так само, коли мені дванадцятипалу кишку різали. Випийте водиці, може, краще заснете.

Після ночі, з якої він вертався, тепла сутінь палати здалася йому надзвичайно приємною. Фіолетовий вогник лампи горів високо на стіні, як недремне око. Звідусіль долинало гучне дихання, іноді тиха, приглушена розмова. Все було сповнене доброти, доброзичливості, спокійної упевненості, і немає цієї розпачливої втечі, немає… Ні, ні, він не хотів заглиблюватися в думки про марення.

1 2