Аксолотль

Переклад: Юрій Покальчук

Був час, коли я багато думав про аксолотлів. Ходив роздивлятися їх в акваріумі Ботанічного саду і годинами приглядався. спостерігав, вдивляючись у їхню нерухомість, їхні ледь помітні рухи. А зараз я сам аксолотль.

Натрапив я на них випадково, одного весняного ранку, коли Париж розпускав свій павиний хвіст після довгої зими. Я проїхав бульваром Пор-Рояль, проминув Сен-Марсель і Л'Опіталь, побачив серед суцільної сірості першу зелень і подумав чомусь про левів. Мені подобались леви, пантери, але досі ще ніколи не випадало мені побувати у вільготному, похмурому світі акваріумів. Прихилив я свій велосипед до огорожі і пішов оглядати тюльпани. Леви були бридкі й сумні, а пантера моя спала. Тож я надумав подивитись. акваріуми і, кинувши байдужим оком на звичайних риб, натрапив на аксолотлів. З годину роздивлявся їх, потім відійшов, неспроможний думати про щось інше.

У бібліотеці Сент-Женев'єв я зазирнув до енциклопедії і довідався, що аксолотлі — це личинки тигрової амблістоми, мають зябра, з роду амблістом. Що вони походять з Мексики, я одразу зрозумів з їхніх маленьких ацтекських личок і з таблички вгорі над акваріумом. Прочитав, що в Африці знайдено екземпляри, здатні жити на суходолі під час засухи, а потім, у сезон дощів, повертатись до властивого їм способу існування. Я знайшов їхню назву по-іспанському — "ахолоте", згадку про те, що вони їстівні і що їхній жир вживали (мабуть, тепер уже не вживають) так само, як риб'ячий жир.

Я не мав ніякого наміру студіювати спеціальну літературу з цієї теми, але вже наступного ранку повернувся до Ботанічного саду. Згодом я звик ходити туди щоранку, а подеколи навіть щоранку й щовечора. Забираючи мій квиток, наглядач дивно якось посміхався. Я спирався на залізний бар'єр, що оточував акваріум, і дивився на аксолотлів. В цьому не було нічого дивного; бо в першу ж мить я відчув, — щось мене з ними пов'язує, неймовірно далеке й забуте, але все-таки щось нас об'єднує, досить було тільки раз затриматися перед склом, за яким у воді здіймались угору повітряні бульбашки. Аксолотлі скупчилися на тісному й жалюгідному (один я знаю, яке воно тісне та жалюгідне) дні з каменю й моху. Було їх дев'ятеро; більшість із них притуляла голови до скла і вдивлялася в перехожих золотавими очима. Я відчував ніяковість, мало не сором, коли отак нахабно нахилявся над цими нерухомими, мовчазними створіннями, скупченими на дні акваріума. Подумки я вибрав одного, який тримався трохи збоку, праворуч, уважно його вивчав. Побачив рожеве прозоре тільце (на думку мені спали китайські статуетки з молочно-білого скла), що нагадувало маленьку п'ятнадцятисантиметрову ящірку з неймовірно ніжним риб'ячим хвостом — це найвразливіша частина нашого тіла. Вздовж хребта у нього був прозорий плавець, що переходив у хвіст, але найбільше вразили мене лапки з мініатюрними пальчиками, з нігтиками на кінцях, навдивовижу схожі на людські. Тоді ж я звернув увагу і на його очі, його обличчя. Обличчя без виразу, найхарактернішими на ньому були саме очі — два отвори розміром із головку шпильки, ніби витворені з чистого прозорого золота, без будь-яких ознак життя у них, і проте вочевидь втуплені в тебе; і мій погляд наче проникав крізь золотаву цяточку й тонув у їхній промрій таємничій глибині. Вузесенький чорний ореол оточував око, вписуючи його в рожеве тіло, в рожеву скам'янілість трикутної голови із заокругленими нерівними контурами, що надавали їй цілковитої схожості з пошкодженою часом статуеткою.

В трикутній формі голови рот ніби зникав, і лише в профіль можна було побачити, що він чималий, спереду ж скидався на ледь помітну тріщинку, на риску на камені. По обидва боки голови, там де мають бути вуха, стирчали маленькі червоні галузки, ніби корали, якісь схожі на рослинні нарости, мабуть, зябра. Лише вони й здавалися живими: кожні десять-п'ятнадцять секунд вони підіймалися, нерухоміли і знову спадали. Часом одна з лапок легенько ворушилась і я бачив, як мініатюрні пальчики м'яко занурюються в мох. Ми взагалі не дуже полюбляємо рухатись — та й акваріум затісний; при найменшому порухові втрапляєш головою у чийсь хвіст або голову; звідси — непорозуміння, суперечки, і, як наслідок, втома. Коли ми нерухомі, час спливає непомітніше.

Саме їхня нерухомість викликала в мене захоплення. коли я вперше схилився над їхнім акваріумом. Мені ввижалося, що я відчуваю їхнє таємниче прагнення: потопити час і простір в наповненій байдужістю непорушності. З часом я навчився краще їх розрізняти: їхні рухливі зябра, делікатні ланки, що ковзали по камінню, несподіваний рух (вони відпливали, хвилеподібно хитнувши тілом) переконали мене, що вони спроможні виходити з цього закам'янілого отупіння, в якому перебувають годинами. Особливо не давали мені спокою їхні очі. Неподалік, в інших акваріумах, риби показували мені свої схожі на наші, гарні, дурнувато-наївні очі. Очі аксолотлів свідчили про існування якогось іншого життя, іншого бачення. Я притискався обличчям до скла (занепокоєний наглядач покахикував час від часу), щоб краще бачити маленькі золотаві цятки, — цей отвір у дивовижно повільний, дивовижно далекий світ рожевих створінь. Не варт було стукати пальцем у скло біля їхніх носів — ніякої реакції. Золотаві очі й далі палали своїм солодким, ніжним і страшним світлом, і далі дивились на мене з дна незглибної прірви, від якої паморочилося в голові.

А втім, аксолотлі були такі близькі нам. Я знав про це ще до того, як сам обернувся на аксолотля. Знав це з того дня, коли вперше до них наблизився. Всупереч думці більшості людей — антропоморфічні риси мавп лише підкреслюють різницю між ними і нами. А цілковита несхожість між аксолотлем і людською істотою свідчила на користь мого розуміння нашої схожості, бо те, що я осягнув, не спиралося на жодну поверхову аналогію. Хіба що лапки… Але ж ящірка має такі ж самі і нічим не нагадує людини. На мою думку, все починалося з голови аксолотля, з її форми рожевого трикутника, з маленьких золотавих оченят. Те "щось" дивилося й бачило. Чогось прагнуло. Вони не тварини.

Звідси до міфологізування один лише крок — легкий, майже неминучий. Врешті, я став дивитися на аксолотлі п як на наслідок метаморфози, якій не пощастило знищити їхню таємничу людську сутність. Я уявляв їх собі мислячими істотами, невільниками власного тіла, що навіки приречені на глибинну тишу, на розпачливі роздуми. їхній сліпий погляд, їхні золотаві очі без будь-якого виразу, а однак навдивовижу розумні, проймали мене, як зойк: "Врятуй нас, врятуй нас!" Не раз ловив я себе на тому, що пошепки вимовляв слова підтримки, якихось хлоп'ячих надій. А вони все роздивлялися мене, нерухомі. Несподівано рожеві галузочки зябр здіймалися вгору, і тоді я відчував притлумлений біль, що проймав усе моє тіло. Може, вони и бачили мене, може, розуміли мої зусилля проникнути в їхнє непроникне життя? Вони не були людиноподібними істотами, але ще ніколи досі я не відчував такого щільного зв'язку з будь-якою твариною. Аксолотлі були ніби свідками чогось, а часом грізними суддями. Перед ними я почував себе у чомусь винним — така жахаюча чистота була в тих прозорих очах. Це були личинки, та личинка — це ж те саме, що мошкара, а ще — примара. Який же образ ховався за тими ацтекськими, безвиразними, але водночас невблаганно жорстокими обличчями, очікуючи своєї години?

Я боявся їх. Мабуть, і не одважився б сам лишитися біля них, коли б не було інших відвідувачів і наглядача. "Ви їх їсте очима", — підсміювався наглядач; мабуть, він вважав мене якимсь диваком. Він не розумів, що це вони повільно поглинають мене своїми поглядами, сповненими золотавого канібалізму. Навіть полишаючи їх, я вже не міг мислити ні про що інше, вони захоплювали мене й на відстані. Я щодня відвідував їх, поночі уявляв їх, нерухомих, у темряві, бачив мініатюрну лапку, що, поволі висуваючись, наштовхувалася на чиюсь іншу. Може, очі їхні бачили вночі, може, для них день ніколи не кінчався… Очі аксолотлів не мають повік.

Зараз я вже певен, що в цьому не було нічого дивного, що так і мало статися. Я нахилявся над акваріумом, а вони щоранку дедалі більше давали мені зрозуміти, що впізнають мене. Вони страждали. Кожною клітинкою тіла відчував я те німе страждання, ту суцільну муку, заціпенілу в товщі води. Вони ніби виглядали щось — давно втрачене панування, часи тієї свободи, коли світ належав аксолотлям? Здавалося неймовірним, щоб такий жахливий вираз, що зміг перебороти навіть вимушене змертвіння їхніх закам'янілих облич, не ніс у собі болісного свідчення про терпіння, про приречення на вічні муки в цьому рідкому пеклі. Даремно намагався я потім запевнити себе, що то лише моя надмірна вразливість наділила аксолотлів невластивою їм свідомістю. Але ж ми добре знали правду — і я, і вони. Тому те, що сталося, цілком зрозуміле. Я знову тулився обличчям до акваріумного скла, очі мої невідомо вже вкотре силкувались заглибитися в таємницю їхніх золотавих очей, без райдужної оболонки і без зіниць. Зовсім близько, за склом, бачив я голову нерухомого, завмерлого аксолотля. Несподівано, але зовсім не здивувавшись, замість аксолотля я побачив власне обличчя, притулене до скла ззовні акваріума, з того — іншого боку. Потім обличчя моє віддалилося, і я все усвідомив. Одне лише дивувало мене: що мислив я так само, як і перед тим, і бачив так само. Коли я остаточно в цьому пересвідчився, то відчув жах, як похована живцем людина. Там, іззовні, моє обличчя знову наближалося до скла акваріума, я бачив свої щільно стулені від натуги зрозуміти аксолотлів губи, Аксолотлем був я сам, і якраз в цю мить прозріння усвідомлював неможливість будь-якого порозуміння з ними. Він перебував поза акваріумом, його думка була думкою поза акваріумом. Знаючи це, ставши ним, я був тепер аксолотлем й існував у Своєму світі Жах накотився — зрозумів я це в ту ж мить — од відчуття, що я ув'язнений в тілі аксолотля, перенесений в нього зі своїм людським мисленням, живцем похований у тілі аксолотля, приречений на повну свідомість серед істот нерозумних. Але це враження розвіялося, коли чиясь лапка ковзнула по моєму обличчю, коли, трохи відсунувшись, я побачив біля себе аксолотля, який дивився на мене, і зрозумів: він знає також, знає так само ясно, хоч і не може висловити цього.