Кінець гри

Переклад: Юрій Покальчук

Після обіду в розпал спеки Летісія, Оланда і я бігали гратися до залізниці. Ми вибиралися з дому через білі двері, тільки-но мама і тітка Рут ішли до себе відпочивати. Миття посуду завжди страшенно втомлювало маму і тітку Рут, надто коли допомагали їм витирати тарілки ми удвох з Оландою. Постійні суперечки, наші перешепти і ці ложечки на підлозі робили нестерпною напівтемну кухню, де застоявся запах лою і нявкав Хосе, і все, як водиться, завершувалося бурхливою сваркою та безладом.

Найбільше бешкету зчиняла Оланда. Вона могла зумисне впустити чисту склянку в миску з масною водою або раптом, ніби ненароком, зауважити, що в домі у Лоса аж дві служниці. Я діяла інакше. Наприклад, я заявляла тітці Рут, що їй ліпше б полоскати склянки і тарілки, а не псувати руки начищанням чавунців. Мама, звісно, не доторкалася до чавунців, і я, отже, відверто під'юджувала їх одну проти одної, мовляв. самі розбирайтеся, кому з вас виконувати легшу роботу. Коли ж нам набридали докори і родинні незгоди, ми зважувалися на геройський вчинок — ошпарювали окропом старого Хосе. Кажуть, ошпарений кіт і від холодної води сахається, а наш, навпаки, завжди як навмисне крутився біля плити, ніби просив: ану, хлюпніть на мене водичкою градусів на сто, тобто не на сто, а менше, куди менше, бо ж він від того не облазив. А вже в будинку — гармидер, і страшенну веремію, звичайно, вивершував славетний сі-бемоль тітки Рут. Поки мама шукала лозину, якою нас карали, ми з Оландою зникали в критій галереї і ховалися у віддаленій кімнаті, де нас очікувала Летісія, котра, на наш превеликий подив, зачитувалася тоді французьким письменником Пононсом дю Террайлем[1]. Мама гналася за нами до самих дверей, але дорогою в неї пропадала охота порахувати нам ребра. Їм досить швидко набридало слухати, як ми, замкнувшись зсередини, з театральним надривом благали пробачення. Вона йшла собі, примовляючи одне й те саме:

— Ну, негідниці, ви скінчите вулицею!

Але всі наші прикрощі закінчувалися там, біля залізниці, куди ми тікали, щойно в домі западала тиша, і навіть Хосе, вивернувшись у затінку духмяного нитрилового дерева, поринав у свій пообідній сон під гудіння бджіл. Ми тихо прочиняли білу хвіртку, і тільки-но вона зачинялася за нами, сам вітер, ба сама воля легко підхоплювала нас і, ніби невагомих, кидала вперед. Ми з розгону вилітали на залізничне полотно і звідти, згори, мовчки озирали наше царство.

Ми й справді мали своє царство — там, де залізниця вигиналася крутою дугою і мало не впритул підходила до затилля вашого будинку. І в цьому царстві — жорства. дві колії, жалюгідна дурна травиця серед битого каменю, та ще дрібні гранітні уламки, в яких під полуденним сонцем щирими діамантами блищали кварц, польовий шпат і слюда. Боязко, квапливо (не через поїзд, а через домашніх: вони могли заскочити нас першої-ліпшої миті) ми доторкалися до рейок, і просто в обличчя нам пашіло жаром розпеченого каміння. Потім, випроставшись на весь зріст, ми поверталися до річки, і нас обвівало вогким і гарячим вітром, від якого мокрими робилися шоки і навіть вуха. Ми полюбляли, присівши, скочуватися вниз і знову видиратися нагору по насипу, і так багато разів — з сухої спеки в гарячу задушливу вогкість. Нам подобалося притуляти долоні до запітнілих личок і відчувати, що й тіло вже геть мокре від поту. А перед очима — то залізничні шпали, то річка, вірніше, частина річки кольору кави з молоком.

Після цього огляду нашого царства ми спускалися з насипу і вмощувалися в убогому затінку верб, притулених до кам'яного муру нашого садка, куди виходила хвіртка. Тут під вербами була столиця царства, казкове місто, осередок наших ігор. Всі ігри вигадувала Летісія, найщасливіша з нас, бо їй жилося чудово. куди краще, ніж нам. Вона не витирала посуду, не стелила ліжка, їй дозволяли цілісінький день клеїти фігурки або питати і навіть сидіти допізна, коли їй заманеться, не кажучи вже про те, що вона мала окрему кімнату і їла більше ласощів… А ще скільки було в неї всяких приємностей і переваг! Летісія, звісно, навчилася добувати користь із свого становища. Вона стала головною не лише в наших іграх, але й взагалі у нашому царстві. Ми підкорялися їй беззастережно, навіть з утіхою. Можливо, винні тут мамині повчання — вона з ранку до вечора товкла нам про те, як слід поводитися з Летісією. А може, ми просто любили свою сестрицю і не бачили нічого лихого в тому, що вона скрізь і всюди керує нами. Шкода тільки, що Летісія ніяк не виглядала на командира. Вона була менша за всіх на зріст і страшенно худюща. Оланда теж була худа, та й я ніколи не важила більше п'ятдесяти кілограмів. Проте Летісія була по-особливому, на рідкість худа, навіть шия, навіть вуха — і ті якісь безживні, худі. Мабуть, Летісія здавалася такою через хворобу, через хворий хребет. Адже вона зовсім не могла повертати голову і дуже скидалася на прасувальну дошку, на зразок тієї, обгорнутої білим полотном, що стояла на кухні у домі Лоса. Ну справжнісінька прасувальна дошка! Та ще ж командувала нами!

Я з великою утіхою уявляла собі, що станеться в нашому будинку того дня, коли мама і тітка Рут дізнаються нарешті про нашу гру. Ох і перепаде ж нам тоді! Млості і славетний сі-бемоль тітки Рут — це вже неодмінно. Потім піде лемент про занапащене життя і марні жертви, докори в невдячності і довжелезний список кар, яких ми, зрозуміло, давно заслужили. І, звісно, ми почуємо знайому погрозу: "Негідниці, ви скінчите вулицею!" А чим така погана вулиця, що в ній страшного, ми не розуміли.

Перед початком гри Летісія змушувала нас тягти жеребок. То треба було вгадати, в якій руці крем'яшок, то рахувати до двадцяти одного, то ще що-небудь… Коли рахували до двадцяти одного, задля зручності робили так, ніби нас не троє, а п'ятеро чи шестеро. Якщо виходила якась з уявних дівчаток ми починали все спочатку, поки двадцять першою не ставала котрась із нас. Тоді ми з Оландою відсували важку каменюку, під якою в ямі стояла коробка з прикрасами. Виграє, припустімо. Оланда, і ми з Летісією добираємо їй оздоби на наш смак. У нас було дві гри, одна називалася "Статуї", друга — "Картини". Для другої гри головне не вбрання, не прикраси, а вираз обличчя, правильний жест. От Заздрість, приміром, це вищирені зуби і стиснуті руки, та так, щоб пальці пожовкли з напруги. До Милосердя насував найбільш ангельський вираз личка з піднесеними до неба очима, а в простягнутих руках будь-що: клаптик, вербова галузка, м'яч, дар уявній сирітці. Найпростіше було зобразити Сором або Страх. Зате Злість чи, скажімо, Ревнощі давалися нам на превелику силу. Майже всі оздоби йшли в хід, коли ми гралися в статуї, тут було багато простору для творчої фантазії. Ми довго обмірковували кожну дрібничку, щоб вийшло щось цікаве. За нашими правилами, сама статуя не могла брати участі у виборі для себе прикрас. Лише двоє обговорювали, що начепити на неї, і вже відповідно до вбрання вона вирішувала, що їй зображувати. Ця забава мала свої складнощі, адже траплялося, що ми зумисне, назло обряджали свою жертву так, щоб у неї нічого не вийшло. В таких випадках статую рятувало чуття і, особливо, кмітливість, хоч найчастіше справа закінчувалася таки цілковитим провалом. Коли ми грали в картини, все йшло набагато краще.

Те, про що я розповідаю, почалося бозна-як давно, але все відразу змінилося того дня, коли з вікна вагона впала перша записочка. Звісно, якби ми не мали глядачів, нам незабаром набридли б наші статуї і картини. За нашими правилами, обранниці випадало красуватися біля самого залізничного насипу і чекати поїзда з Тігре, який рівно о другій годині вісім хвилин проходив повз наш будинок. Поїзди йшли тут на великій швидкості, і ми нітрохи не соромилися показувати наші картини і статуї пасажирам, яких ледве розрізняли у віконцях. Правда, з часом наші очі звикли і ми навіть знали, що деякі пасажири прагнуть нас побачити. Один сивоволосий сеньйор у рогових окулярах щоразу висовувався з вікна і махав нам хусточкою. Хлопці, що поверталися зі школи на приступках поїзда, поводилися по-різному: одні щось кричали, інші дивилися в наш бік, мовчазні й поважні. Власне, та, кому діставалася роль статуї чи картини, не могла цього бачити: адже всі її зусилля йшли на те, щоб стояти нерухомо, поки проходив поїзд. Зате ми, дві інші, у затінку верби стежили за пасажирами, намагаючись збагнути, яке враження справила головна учасниця гри. Саме у вівторок з другого вагона впала ця фатальна записка. Вона впала біля Оланди, що зображувала Лихомовність, і відлетіла прямо до моїх ніг. До цидулочки, складеної кілька разів, була прив'язана гайка. Досить недбалим чоловічим почерком хтось написав: "Дуже гарні статуї. Я сиджу біля третього вікна у другому вагоні. Арієль Б." Дивно, що цидулка з цією гайкою — отже, автор хотів, щоб ми її неодмінно одержали — була такою стриманою, навіть сухою. Але так чи інакше, ми були у захваті і відразу кинули жеребок, кому вона дістанеться. Виграла я. Наступного дня нікому з нас не хотілося стояти біля насипу: кожна бажала ліпше роздивитися Арієля Б. Потім, поміркувавши, ми ухвалили, що не можна уривати нашої гри — Арієль зрозуміє це не так. І крем'яшок витягла Летісія. Ми страшенно зраділи, бо бідолашна Летісія найкраще вдавала статуї. Коли Летісія завмирала в нерухомій позі, ніхто не міг помітити, що вона каліка, але найголовніше — у всій її позі, в кожному повороті були особливе благородство і краса. Якщо ми грали в картини, вона, як правило, зображувала Великодушність, Милосердя, Сумирність. Самопожертву… Якщо їй траплялося бути статуєю, то вона бодай у чомусь намагалася скидатися на ту саму Венеру, що прикрашала нашу вітальню і яку тітка Рут уперто називала Венерою Сілоською. Так… того дня ми довго обговорювали вбрання Летісії. Адже треба було вразити уяву Арієля. Летісія була в короткій сукні без рукавів, і коли ми змайстрували з шматка зеленого оксамиту щось подібне до туніки, а на її волосся поклали гарний вінок з вербового гілля, вона стала напрочуд схожа на давньогрецьку богиню. Летісія показала нам, яку позу вона придумала, і ми поклали собі, що найкраще вийти до поїзда усім трьом, щоб гідно і, звісно, люб'язно привітатися з Арієлем.

Летісія була на диво гарна, вона не ворухнулася, поки проходив довгий поїзд.