Брами неба

Переклад: Юрій Покальчук

О восьмій прийшов Хосе Марія і, не добираючи слів, сказав мені прямо, що Селіна щойно померла. Пам'ятаю, мене вразило це слово "щойно", воно лунало так, ніби Селіна сама призначила хвилину своєї смерті. Уже споночіло, губи в Хосе Марії тремтіли.

— Мауро так побивається, промто збожеволів. Ходімо туди.

Мені треба було дописати нотатки, до того ж, я домовився з однією приятелькою разом повечеряти. Я дав відбій по телефону, і ми з Хосе Марією пішли шукати таксі. Мауро з Селіною мешкали на розі вулиць Кашинга і Санта Фе, отож за десять хвилин ми були вже на місці. Ще здалеку ми помітили, що в під'їзді будинку юрмилися люди, вигляд у них був винуватий і розгублений. Дорогою я довідався, що о шостій Селіна почала харкати кров'ю, що Мауро привів лікаря і що його мати була біля хворої. Лікар нібито сів виписувати довжелезний рецепт, коли Селіна розплющила очі, почала бухикати натужно і з свистом, і сконала.

— Мауро хотів побити лікаря, я ледве його утримав, і лікареві довелося тікати з кімнати. Ви знаєте, як Мауро може осатаніти.

Я думав про Селіну, про останній вираз її обличчя, який чекав нас удома. Я майже не звернув уваги на зойки жінок і на розгардіяш у патіо, зате я пам'ятав, що лічильник таксі наклацав два шістдесят, а водій мав люстринову кепку. Кілька приятелів Мауро, стоячи в дверях, читали "Ла Расон". Дівчинка в блакитній сукенці тримала на руках муругого кота і старанно підрізала йому вуса. Далі, за ними, починався лемент і тхнуло спертим повітрям.

— Іди-но пошукай Мауро, — мовив я до Хосе Марії. — Треба б йому зараз випити чогось міцного.

У кухні вже запарювали мате. Біля небіжчиці несли траурну вахту, в задушливому повітрі мелькали обличчя, склянки з напоями. Просто неймовірно, як сусіди всього кварталу кидають усі справи (навіть улюблені телепередачі), поспішаючи на місце події. В металевій трубці — бомбільї — забулькала вода, коли я пройшов повз кухню і зайшов до кімнати небіжчиці. Сеньйора Мартіта і ще одна жінка зиркнули на мене з темного кутка, де ліжко ніби плавало в айвових драглях. З їхніх дещо бундючних мін я збагнув, що попи обмили й обрядили Селіну, в кімнаті пахло оцтом.

— Відмучилася, бідолашна. — озвалася сеньйора Мартіта. — Ви тільки подивіться на неї, докторе, ніби спить…

Мало не вилаявшись, я занурився в літепло кімнати. Ось уже кілька хвилин я дивився на покійницю і не бачив її. Тепер я підступив до неї, до чорного гладенького волосся над низьким чолом, блискучим, як перламутр на гітарі, й до рівної, блідої, аж синьої тарелі її обличчя, застиглого навік. Я зрозумів, що прийшов запізно, що ця кімната тепер для жінок, для тужильниць, які приходять уночі. Навіть Мауро не міг спокійно посидіти біля Селіни, та й вона не чекала на нього; цей чорно-білий предмет, що переходить тепер у царство тужильниць, заохочував їх своєю нерухомою темою, що повторювалася. Ні, ліпше піти до Мауро, він ще поцейбіч.

У темному коридорі між спальнею і їдальнею курили мовчазні вартові. Пенья, пришелепуватий Басан, двоє молодших братів Мауро і якийсь чудернацький дідок поштиво привіталися до мене.

— Дякуємо, що прийшли, докторе, — озвався котрийсь із них. — Ви завжди дружили з бідолашним Мауро.

— Приятелі пізнаються в біді, — вирік дідок, подаючи руку, яка здалася мені живою сардинкою.

Але я думкою вже витав далеко. Я знову танцював з Селіною і Мауро в містечку розваг під час карнавалу сорок другого року. Селіна в блакитній сукні, вона так не пасувала до її темного вилицюватого обличчя, Мауро в ясному літньому костюмі і я п'яний як чіп після шести келишків віскі. Мені подобалося гуляти з Мауро та Селіною, бути свідком їхнього міцного, палкого щастя. Що більше докоряли мені за це знайомство, то ближче я сходився з цією парою, проводив з ними свої дні, свої години, поділяючи їхнє життя, про яке самі вони не мали найменшого уявлення.

Я відірвався під танцю — з кімнати, пробивши перепону дверей, долетів зойк.

— Мабуть, мати. — промовив пришелепуватий Басан з якоюсь утіхою.

"Ось спосіб мислення простолюдина, — подумав я, — Селіна нежива, отже, приходить мати, і мати плаче". Мені було огидно так думати, розважувати в голові те. що іншим досить відчувати. Мауро та Селіна не були моїми піддослідними свинками. Я любив їх і люблю й досі. Я тільки ніколи не зумів розділити їхньої простоти й повинен був живитися лише крихтами їхньої жаги. Я, доктор Ардой, адвокат, якого не вдовольняє в Буенос-Айресі світ судовий, музичний чи світ перегонів, я пхаюся всюди, де тільки можна. Знаю, що за цим криється цікавість, що моя скринька поступово заповнюється картотекою. Але до Селіни і Мауро мене вабила не цікавість — що ні, то ні.

— Хто б міг подумати, — почув я філософствування Наньї, — ось так, раз — і по всьому…

— Але ж вона, знаєш, слабувала на легені.

— Так, але все-таки…

Вони рятувалися від зяючої ями. Вона слабувала ми легені, але все-таки… Селіна також, мабуть, не чекала смерті, для неї і Мауро сухоти були "кволістю". Знову я побачив, як вона захоплено кружляє в обіймах Мауро, оркестр Канаро на балконі, довкола аромат дешевої пудри. Потім вона витинала зі мною матчиш, на курному майданчику ніде було повернутися. "Як ви добре танцюєте, Марсело," — їй ніби в голові не містилося, що адвокат здатний вловити ритм матчиша. Ані вона, ані Мауро ніколи не тикали мені, я звертався на "ти" до Мауро, але Селіні на її "ви" відповідав тим самим. Селіна неохоче розлучилася з титулом "доктор", мабуть, їй було приємно величати мене при сторонніх — мій приятель доктор. Я попросив Мауро переказати їй, щоб вона називала мене просто Марсело. Так вони трохи наблизилися до мене, але я, як і раніше, залишався від них далекий. Далекий, дарма що ми ходили разом на танці, на бокс і навіть на футбол (Мауро кілька років тому грав у відомому клубі "Расінг") чи допізна чаювали на кухні. Коли позов закінчився і Мауро моїми стараннями дістав п'ять тисяч песо, Селіна перша попросила мене не забувати відвідувати їх. Вона вже тоді була нездорова, її хрипкуватий голос дедалі слабшав. Ночами вона кашляла, Мауро купував їй нейрофосфат "Ескай" — страшенна погань, а ще хінно-залізистий препарат фірми "Біслері" — патентовані засоби, про які вичитують у журналах і починають у них вірити.

Ми ходили разом на танці, і я дивився на їхнє життя.

— Побалакали б з Мауру, — сказав Хосе Марія, ніби виринувши з-під землі. — Йому полегшає.

Я пішов, але все думав про Селіну. Признаюся, хоча це й негарно, я збирав і впорядковував мої картки про Селіну — не написані, але заготовлені подумки. Мауро плакав не криючись, без найменшого сорому як усяка здорова тварина. Він брав мене за руки, долоні в нього були пітні, неборака трясло. Коли Хосе Марія змушував його випити джину, він між двома схлипами якось прицмокуючи перехиляв келишок. Він мурмотів собі щось під носа, вкладаючи в це мурмотіння все своє життя, невиразне усвідомлення непоправності того, що сталося з Селіною, але за що він лише сердився на неї. Велика самозакоханість нарешті випущена на волю в усій своїй красі! Я відчув огиду до Мауро, але ще більшу огиду до самого себе, і заходився цмулити дешевий коньяк, що обпалював мені піднебіння, не даючи втіхи. Чергування біля покійниці йшло своїм плином, усі, крім Мауро, трималися добре, навіть ніч допомагала, задушлива і тиха — такої ночі добре сидіти в патіо просто неба і, чекаючи світання, перемивати кісточки небіжчиці.

Це сталося в понеділок, потім мені довелося поїхати до Росаріо на з'їзд адвокатів, де тільки й робили що плескали одне одному та дудлили до нестями, вернувся я в п'ятницю. В поїзді я їхав з танцівницями з "Мулен Руж", я впізнав молодшу, вона вдала, ніби ми незнайомі. Цілий ранок я думав про Селіну, я не так-то вже й переймався її смертю, просто урвався якийсь лад, звичка. Побачивши дівчат, я уявив собі, як Мауро забрав Селіну з кабаре грека Касідіса. Сподіватися, що дівка з нічного клубу стане доброю дружиною — для цього потрібна неабияка мужність. Саме тоді я познайомився з Мауро, він прийшов до мене консультуватися у справі судового процесу своєї старої матері, зв'язаного із земельними ділянками в Санагасті. Вдруге він з'явився разом з Селіною, вона все ще була наквацьована, як повія, і погойдуючись на підборах, повиснувши на його руці. Мені неважко було порівняти їх, оцінити напористу грубуватість Мауро, те, як він намагався, не признаючись, мабуть, самому собі, остаточно завоювати Селіну, — і тільки для себе. На початку знайомства мені здалося, що він домігся свого, принаймні про людське око, в побуті. Потім я зрозумів більше: примхи Селіни, її любов до народних танців, довгі замріювання біля приймача з голкою чи спицями для плетіння в руках — усе це був шлях, яким вона все ще вислизала від Мауро. Одного вечора, коли "Небіоло" виграла у "Расінга" з рахунком чотири — один, Селіна заспівала, і я збагнув, що вона все ще з Касідісом, далеко від родинного вогнища і від Мауро, робітника різниці. Щоб ліпше пізнати Селіну, я йшов назустріч її дешевим бажанням, і ми втрьох відвідали чимало веселих закладів, де надривалися гучномовці, кипіла ніцца, а підлога була встелена масними папірцями. Проте для Мауро ліпше було патіо, балачки з сусідами і мате. В дечому він згоджувався, поступався, але не здавав позицій. Тоді Селіна прикидалася, що її влаштовує менше виходити і більше поратися вдома, можливо, вона і справді поступово призвичаїлася до цього. Не їй, а мені щастило витягти Мауро на танці, і вона одразу ж пройнялася до мене вдячністю за це. Вони кохалися між собою, і радощів Селіни вистачало на двох, іноді на трьох.

Мені закортіло прийняти вапну, зателефонувати Нільді, що я заскочу до неї в неділю, дорогою на іподром, а потім навідати Мауро. Я застав його в патіо, він курив і чаював. Мене зворушили дві-три дірки на майці Мауро, і я, вітаючись, поплескав його по плечу. Обличчя у вдівця було таке саме, як на похороні, біля могили, коли він кинув туди жменю землі і закам'янів, ніби статуя. Але очі блищали, і він міцно поручкався зі мною.

— Дякую за відвідини. Час зараз минає для мене дуже повільно, Марсело.

— Ходиш на різницю чи тебе заступають?

— Послав брата, того, що шкутильгає.