За горами сонце сідає,
охолоджується земля.
Незнайомець прив'язав свого коня до голого каштану.
Кінь спокійний, та раптом повертає голову,
почувши далеке море.
Я тут заночую, застелю
найтеплішу свою ковдру на вологій землі.
Далеке море —
я теж його чую, щойно кінь повертає голову.
Стежкою поміж голих каштанів
песик тягне свого хазяїна.
Песик — хіба ж не звик він мчати стрімголов,
натягуючи повідок, неначе для того, щоб показати хазяїну,
що бачить там, у майбутньому —
майбутнє, стежка, називайте як хочете.
За деревами захід сонця, наче великий вогонь
палає поміж двома горами,
тож здається на мить, що сніг
на найвищій кручі також палає.
Чуєш: кличе когось чоловік укінці дороги.
Голос його дуже дивний,
голос людини, що кличе когось невидимого.
Знову і знову гукає серед темних каштанів.
Поки тваринка не відповість
ледь чутно, здалеку,
неначе те, чого боїмося —
зовсім не жахливе.
Сутінки: незнайомець відв'язав коня.
Далеке море —
тепер тільки спогад.
Дивіться також
2.
Час минав, перетворюючи все на кригу.
А під кригою вирувало майбутнє.
Хто падав у нього, той помирав.
Це був час
очікування, відкладених дій.
Я жила в теперішньому, що було
тією частиною майбутнього, яку можна побачити.
Минуле пропливло над головою,
як сонце і місяць, видиме, але недосяжне.
Це був час
підвладний протиріччям, як у
"я нічого не відчувала" й
"мені було страшно".
Зима спустошила дерева, натомість наповнила їх снігом.
Я не могла відчувати, тож падав сніг, озеро замерзало.
Мені було страшно, тож я не рухалася;
мій подих збілів — прикмета мовчання.
Час минув, якась його частина зосталась.
А частина — просто випарувалася;
було видно, як плине вона над білими деревами,
обертаючись на крижинки.
Ціле життя чекаєш сприятливого часу.
А сприятливий час
впізнаєш за вжитими заходами.
Я споглядала як рухається минуле вервечкою хмар
зліва направо чи справа наліво,
залежно від вітру. Були дні
без вітру. Здавалося, хмари
застигли на місці,
ніби картина моря, що радше спокійне, ніж справжнє.
Були дні, коли озеро ставало шматком скла.
Під склом бриніло майбутнє
стримано, але принадно:
довелося б докласти зусиль, щоб не слухати.
Час минув; ти маєш побачити його частину.
Ті роки, що із собою забрав, були роками зими;
без хмар, неначе
першопричини минулого щезли. Світ
вибіленим був, як негатив; світло пройшло
прямо крізь нього. Потім
зображення зникло.
А понад світом
була сама блакить, блакить усюди.
3.
Пізньої осені дівчина молода підпалила поле
пшениці. Осінь
була дуже посушливою; поле
спалахнуло, як сірник.
Опісля нічого не залишилося.
Йдеш полем і нічого не бачиш.
Немає чого підняти, понюхати.
Коні не розуміють —
Вони неначе запитували, "де поле".
Як ми з тобою запитали б
"де дім".
Ніхто не знає, як їм відповісти.
Не залишилося нічого;
мусиш сподіватися, заради фермера нашого,
що виплатять страховку.
Це наче змарнувати рік життя.
На що ти змарнувала б рік життя?
Опісля ти повертаєшся на старе місце —
залишилась тільки сажа: чорнота й порожнеча.
Думаєш: як можна було тут жити?
Але раніше все було не таким,
навіть останнє літо. Земля поводилася,
ніби нічого поганого з нею не може трапитись.
Та достатньо було одного сірника.
Але у свій час — усьому мав бути свій час.
Поле випалене, сухе —
очищене від ознак життя
так би мовити.
4.
Я заснула в ріці, я прокинулась у ріці,
про те, яким дивом мені
вдалося уникнути смерті, не маю чого
розказати, ані хто
врятував мене, ані з якої причини.
Безмежна стояла тиша.
Ні вітру. Ні звуку людського.
Запекле століття
скінчилось,
славні пішли, незламні пішли,
сонце холодне
залишилось як екзотична річ, сувенір на згадку,
час струменів поза ним —
Небо здавалося дуже чистим,
як буває узимку,
ґрунт сухий і неораний,
стримане світло спокійно
проходило крізь щілину в повітрі
величне, самовдоволене,
з надії робило міраж,
підпорядковувало картини майбутнього знакам його проминання —
Я, певно, впала.
Коли намагалася стояти, то мала силувати себе,
незвикла до фізичного болю —
Я забула,
які жорсткі ці умови:
земля ще родюча,
але порожня, річка холодна, неглибока —
Про свій сон я не маю чого
розказати. Коли закричала,
то власний голос чомусь заспокоїв.
У тиші свідомості я запитала себе:
чому я знехтувала життям? Відповідаю
Die Erde überwältigt mich:
земля перемагає мене.
Я намагалася бути точною в цьому описі
на випадок, якщо матиму послідовників. Я можу підтвердити,
що коли сідає сонце взимку, воно
незрівнянно красиве, і спогад про нього
ще довго живе. Думаю, це значить,
що ночі не існувало.
Ніч була в моїй голові.
5.
Після заходу сонця
ми їхали швидко в надії знайти
прихисток, поки темрява не настала.
Я вже могла угледіти зорі,
перші на східному небі:
ми їхали, отже,
подалі від світла,
до моря, відтоді,
як я почула, що там є село.
Невдовзі пішов сніг.
Спершу дрібно, потім
безперервно, аж поки земля
не вкрилася білою фотоплівкою.
Наші сліди проглядалися
досить чітко, коли я озирнулася —
вони вже накреслили
темну траєкторію на землі —
Потім сніг став густим, шлях зник.
Кінь стомився та зголоднів;
більше ніде не відчував
ґрунту під ногами. Я казала собі:
Я втрачала раніше, я мерзла раніше.
Ніч прийшла до мене
саме так, маревом —
І я думала: якщо мене попросять
сюди повернутися, то воліла би повернутися
схожою на людину, а мій кінь,
щоб лишався собою. Інакше
не знаю, як почати усе спочатку.
Переклад Лесика Панасюка і Дарини Гладун