Кілька тижнів тому я знайшла фотографію моєї матері,
яка сиділа на сонці, її обличчя почервоніло, ніби в час звитяг або тріумфу.
Світило сонце. Собаки
поснули біля її ніг, там спав і час,
спокійний, незворушний, як на всіх фотографіях.
Я витерла пил із обличчя матері.
Справді, пил покрив усе; він здався мені тривким
серпанком ностальгії, що охороняє всі реліквії дитинства.
На другому плані — паркові меблі на будь-який смак, дерева й кущі.
Сонце спускалося небом, тіні видовжувались і темніли.
Що більше пилу я прибирала, то більше тіні росли.
Літо прийшло. Нахилилися
над трояндовою огорожею діти, їхні тіні
зливаються з тінями троянд.
Слово спало мені на думку, щодо
цих зміщень та змін, цих стирань,
що стали тепер очевидними —
воно з'явилось і зникло так само швидко.
Сліпота, а може темрява, загроза, збентеження?
Літо прийшло, потім осінь. Листя кружляє,
яскраві плями дітей у суміші бронзи й сієни.
2
Коли я трохи оговталася від цих подій,
Я поклала фотографію так, як знайшла,
між сторінками старовинної книжки,
частини якої були пописані
коментарями на полях, іноді словами, але частіше,
великими знаками питання та оклику,
що значать "я згоден" або "я не впевнений, спантеличений" —
Чорнило вицвіло. Місцями я не могла сказати,
про що ж думав читач,
але крізь синці плям могла вловити
цю потребу, неначе сльози на папері.
Я трохи потримала книгу.
"Смерть у Венеції" (переклад);
Запам'ятала сторінку про всяк випадок, Фройд сказав би,
що це не випадково.
Так маленьку фотографію
було поховано знову, як минуле поховано в майбутньому.
На полях — два слова,
поєднані стрілкою: "стерильність", і, трохи нижче, "забуття" —
"Але йому здавалося, що блідий, милий
психагог далеко в морі всміхається і киває йому…"¹
¹ — Цитата за текстом "Смерть у Венеції" Томаса Манна у перекладі Євгена Поповича.
3
Який же тихий сад;
жоден вітерець не скуйовдить кизилу.
Літо настало.
Як же тихо
тепер, коли життя перемогло. Грубі
стовпи яворів
підтримують нерухомі
полички листя,
галявина внизу
пишна, мерехтлива —
А посеред неба —
зухвалий бог.
Речі існують, каже він. Існують, не змінюються;
відповідь не змінюється.
Яке все стримане, і сцена ця,
і публіка; і дихання
здається вторгненням.
Напевно, він дуже близько,
траві бракує тіней.
Як же спокійно, як же тихо,
мов надвечір'я в Помпеях.
4
Беатріче повела дітей до парку в Сідаргерсті.
Світило сонце. Літаки
снували туди-сюди над головою, мирні, бо скінчилась війна.
Це був світ її уяви:
істинне та хибне не мало значення.
Щойно відполірований і блискучий—
таким був світ. Пил
ще не вивергнувся на поверхню речей.
Літаки снували туди-сюди, прямували
в Рим та Париж — ви не змогли б туди дістатися,
якби не пролетіли над парком. Все
має проминути, ніщо не спиниться —
Діти трималися за руки, нахиляючись,
щоб понюхати троянди.
Їм було п'ять і сім.
Нескінченний, нескінченний — так
вона відчувала час.
Сіла на лавку, приховану під дубами.
Десь далеко прибув і відправився страх;
від залізничного вокзалу долинали його звуки.
Небо стало рожевим і помаранчевим, старшим, бо день скінчився.
Вітру не було. Літній день
кидав дубоподібні тіні на зелену траву.
Переклад Лесика Панасюка і Дарини Гладун