тому й не дивно, що тонуть.
Спершу їх забирає лід, а потому,
всю зиму, їхні вовняні шарфики
осідають за ними униз, до дна,
доки нарешті не вляжуться.
Став їх гойдає безліччю темних рук.
Та смерть, певно, приходить до них інакше,
коли кінець такий близький до початку.
Так, наче вони завжди були сліпими,
завжди невагомими. Тому
все решта – це тільки сон: лампа,
стіл накритий чистою білою тканиною,
їхні тіла.
А все ж, вони чують свої колишні ймення,
розсипані, як приманка, понад ставом:
Чого ж ви чекаєте, ходіть-но додому,
ходіть додому, у водах заблукані,
ходіть, блакитні й завждишні.
Переклад Ірини Шувалової