я зараз помираю; знаю,
що більше не промовлятиму, що не переживу
землі, не постану з неї знову – ще не квіткою,
хребтом, стебельцем, по ребра
в сирому багні, я волаю до тебе,
батьку і пане мій: куди не глянь,
сестри мої хиріють, певні,
що тобі невтямки. Звідки ж
знати їм, що ти все бачиш,
якщо не рятуєш нас?
У сутінках літа, чи досить ти близько,
аби почути
своє нажахане дитя? Бо ж хіба
не ти мій батько,
той, хто зростив мене?
Переклад Ірини Шувалової