закінчувалося дверима.
Вислухай мене: бо те,
що ви звете смертю, я пам'ятаю.
Були шéлести, хилитке гілля сосен наді мною.
Потому – ніщо. Мерехтіння
тьмавого сонця на висхлому ґрунті.
Як страшно
лежати притомно
у темній могилі землі.
Та все скінчилось: той ваш одвічний жах,
коли душа живе, але німує,
раптово обірвався, тверда земля
напнулась горбочком. Щось порснуло
в низький підлісок – може, птахи.
Ти, що не пам'ятаєш
вертання з того світу, кажу тобі:
мова моя знов мені надалася; все, що
вертається нізвідки, приходить,
аби заговорити:
з мого живого осердя забив
превеликий фонтан – темно-сині
тіні на лазурових водах.
Переклад Ірини Шувалової