Ні".
Він надяг пальто і вийшов на вулицю. Хотів зайти до найближчої корчми, але подався в інший бік — у бік її вулиці.
"Треба мені попрощатися, — думав Чурін. — Ще тільки раз, а тоді вже край".
І пішов. Північний вітер щипав Чурінові обличчя, аж сльози йому котилися. Він прикладав руки до вух. А під Елениним домом став, притримуючи полу пальта, що її смикав вітер, і позирав на вікна. Тільки в двох світилося. У її кімнаті темно. "Мабуть, вечеряють, — подумав Чурін. — І Зейм там. Дивиться на неї може, розмовляють про кохання, цілуються. Коли б то я міг бачити їх. Коли б зійшов нагору сходами. Міг підглянути у замкову шпарину".
Він поткнувся був на той бік, але посеред вулиці раптом збагнув, що так не годиться.
— Як же я піду? Мене помітять, — він аж трусився від холоду. — Треба йти додому. Захворію. Помру через неї.
Чурін подався вулицею вниз, додому. Дорогою шептав Елені найніжніші слова. Тихо гукав її. Переконував, що кохає її, а потім махнув рукою й наддав ходи. Прийшовши додому, сів у фотель і дивився крізь вікно на віти дерев, на світло, що падало з вулиці на килим у кімнаті.
— Кінець. Кінець. Довоювався я. Здобув перемогу, розтоптавши власне щастя.
Засвітив лампу, спустив завіси. Згадав про апеляцію.
"Завтра останній день. Треба її закінчити", — подумав Чурін і сів до письмового столу. Обмокнув перо й заходився викладати на папері давно обдумані доводи, не думаючи вже про Елену, — так йому здавалося.
Зненацька застиг перелякано. Хтось торгав клямку. Вся кров шугнула йому в обличчя. Його охопило передчуття, що то, напевно, Елена. То повинна бути Елена. Він підвівся, швидко підійшов до дверей і притьмом розчинив їх. Серце в нього калатало від страху… Справді. На порозі стояла висока, струнка жінка в темному вбранні, з довгим, теж темним боа, що сягало нижче колін, з чорною шапочкою на голові і густою вуаллю, Що огортала обличчя. В руках вона тримала тонку, згорнену парасольку і муфту. Якусь мить вона стояла в дверях, потім тихо запитала:
— Можна?
І, не чекаючи на відповідь, підійшла до найближчого фотеля й сіла.
— Дозволите? Я хочу передихнути.
Чурін не відповів. Він бачив її задихану, зморену. Причинив двері й лишився стояти. Йому наче приском сипнули й стусонули у груди. Він витяг носовичка й витер піт з чола і з шиї. Не дивився на неї. Боявся подивитися, але з її тихого, уривчастого голосу чув, яка вона схвильована… І він ще дужче розгубився б.
"Я не можу говорити. Ще не можу, — подумав він. — Зараз теж не можу, — подумав він за хвилину. — То невже ж вона може?" — пожалів він її.
— Ви простите мені? — почув він за мить запитання. — Я щойно бачила вас перед нашим домом. Ви дивилися, а я була внизу, біля брами. Простіть мені!
Він поглянув на неї, проте Елена не дивилася на нього. Похиливши голову, згорблена, тримаючи руки в муфті на колінах, вона сиділа у фотелі.
"Ті ж самісінькі чорні коси, — думав Чурін, дивлячись на неї. — М'який, округлий профіль. Замерзлі золоті краплинки у вухах. Бантик. Ще й досі бантик. То це вона. Еленка, дівчинка, запитує мене, чи я прощу їй? Я їй прощу. Я, власне, не маю чого їй прощати. Чим вона мене скривдила?"
А проте він не рухався, ніби вичікував, чи то не примара, чи не зникне вона з очей.
— Ви казали колись. Давно. Пам'ятаєте? Кохання має бути властивістю. Має врости в людину… Усупереч будь-якому сенсу… Ти мене зганьбив. Ненавидиш мене… А я тебе кохаю… Кохаю. І завжди тебе кохатиму. Ви, Чуріне, ви… Стривайте!.. Стривайте. Я не можу далі…
Вона глибоко зітхнула, але далі не говорила. Лише за хвилину, знову зітхнувши й позирнувши на Чуріна, мовила стиха і з жалем у голосі:
— Чому б не простити? Кохання прощає все. Простіть. — Простягла до нього руку. — Простіть!
Вона випросталась і сяючим ніжним поглядом подивилася на нього. Ніколи не бачив Чурін стільки ніжності й покори у дівочому погляді. "Вона ще кохає мене, — була його перша думка. — Прийшла сердешна, люба по словечко кохання. Хоче почути його так, як годину тому бачила перед брамою їхнього дому. Те словечко було в моїх очах, звернених угору, до вікна, і тому вона прийшла ще й почути його. Як я його не скажу, — думав Чурін, — вона вийде заміж, усупереч коханню до мене. Як я мовчатиму, вона піде й ніколи вже не прийде. А навіщо мовчати? Моє слово для неї найліпше й найдорожче від слів будь-кого іншого. Звабили її слова того дженджика, звабили її Зеймові слова, звабили мої слова, і Еленка, дівчинка, щось будувала на тих словах. Але мої слова їй дорожчі, я миліший їй за всіх інших. Тому вона й прийшла".
Він підступив до неї і вхопив простягнену руку.
— Тільки прощення?
— Ні. Ваше кохання.
— Як колись?
— Так.
Вони потисли одне одному руки…