Новела
Переклад: Ганна Пашко
Адвокат д-р Ян Чуріда сидів за своїм письмовим столом, на якому ще не було ніяких паперів, бо адвокат тільки недавно оселився в містечку. Була одинадцята година дня, і Чуріда розмірковував про те, що йому було б приємно. Приємно йому було б багато що. Приємно було б піти випити кухоль пива, але тим часом може нагодитися клієнт, нікого не знайти й піти собі. Ото й матимеш шкоду. Приємно було б писати скаргу, але скарги ще немає. Куди приємніше було б, якби хтось прийшов і попросив його прийняти тисячу крон як аванс за майбутню адвокатську працю. Але найприємніше було б, якби навпроти нього сиділа панночка Желмирка Сильницька, дочка директора Промислового банку акціонерного товариства, і він би їй міг диктувати:
"Вельмишановний окружний суде! Юрай Чечіна, мірошник. тутешній мешканець, винен мені позичку в сумі десять тисяч крон…" Отож була б і скарга, була б і жінка, і та жінка звалася б Желмирою Сильницькою. Вона — дочка директора банку. В банках є гроші. Тож напевно був би і якийсь аванс. Проте могло б тієї скарги й не бути, аби тільки зараз Одчинилися б двері й прийшла б кликати його обідати пані Желмира Чурідова, уроджена Сильницька. Його, Чуріду, свого чоловіка. Вона, Желмира, його дружина. І вони вдвох обідали б…
Отак розмірковував пан доктор, коли це двері справді відчинилися.
До контори ввійшов череватий, років шістдесяти чоловік, з червоним поголеним обличчям, волохатими бровами й великим м'ясистим носом. Убраний він був у зношене зимове пальто, кавового кольору, оторочене чорного тасьмою, з кишенею на правому боці. З тієї кишені стирчав довгий обгризений чубук з червоними китичками. На череві погойдувалася на зеленій поворозці стара жовтава, подекуди облізла мисливська муфта, що правила за рукавички.
Грубелезного тернового кийка разом з пласким зеленавим капелюхом він поклав у куток і статечно підійшов до адвоката, подаючи руку.
— Андрій Шкерень, — назвав себе, — вчитель на відпочинку. Тутешній міщанин.
— Доктор Чуріда. Чим маю служити?
— Я прийшов у юридичній справі.
— Прошу.
— Я хочу розлучитися з дружиною.
— Чому?
— Дозвольте мені сісти. Я повинен вам розповісти про все. А на це потрібен час. Історія триває тридцять років.
"Розлучення, — подумав Чуріда, — цікаво".
— Будь ласка, сідайте ближче до мене. Слухаю вас, — мовив він уголос.
— Я прийшов, як на сповідь. Хочу розповісти геть усе — від "а" до "я". Отже, перепрошую, пане докторе, як я вже сказав, я — Шкерень, і одружився я тридцять років тому. На весільній вечері була, як годиться, смажена качка з майораном і каштанове пюре… Відтоді я купив собі будинок. Посадив сад. Овочі родять найвищого гатунку. Маю десять вуликів. Зажив собі доброї слави так званий шкереньовський мед. Купив я собі чотири квитки турецької лотереї. У скрині зберігаю сім ощадних книжок. І, нарешті, пишаюся двадцятип'ятирічною донькою. Гарна дівчина. Але не буду хвалитися. Словом, я маю все. Я ж бо…
Шкерень ударив себе в груди.
— Маємо всього доволі… А втім, пане докторе, від тої весільної вечері не бачив я на своєму столі ані смаженої качки, ані каштанового пюре. Я марю ними. Здається, коли б я їх мав, то почував би себе молодим. Але я не можу їх дочекатися… Чому?.. Тому що моїй дружині бракує часу. Бракує часу. їй стає часу хіба що на демікат[1], на каву з молоком, а подеколи (за допомогою сусідів) на галушки з картоплею та шкварками. Демікат змагається з кавою, як дві негоді. Раз — демікат, раз — на голову вища кава… Мене відчай бере. На обід — демікат, на вечерю — демікат. Зверніть, будь ласка, на це увагу. Якийсь приятель кепкував з мене. Мовляв, тобі не личить нарікати на дорожнечу!
"Купиш собі чотири грудки бринзи, нап'єшся води, станеш біля плити — і маєш вечерю".
Отак він сказав. І це щира правда.
Адвокат усміхнувся. Клієнт насупився.
— Це не смішки. Це плач, пане докторе, це плач. Люди могли б сказати, що це від скнарості. Ні. Це тільки тому, що моїй дружині бракує часу. І — послухайте лишень, — вона завжди метушиться, завжди крутиться, мов те веретено. Вона без угаву ходить, бігає, метушиться, крутиться, як та білка в колесі, а праці від неї не побачите. То вона на горищі, то в пивниці, то на подвір'ї, то тут, то там, а подивіться лишень на її господарювання. Ніде ладу немає. Ліжка цілими днями не застелені. Перини розкидані, як і рано-вранці. Дочку вона зачеше о дванадцятій, але самій зачесатися їй часу бракує. Поки пришиє мені ґудзика — півгодини спливе, бо вдома немає голки. Принесуть із міста голку, виявиться, що немає чорних ниток. Є вже голка, є чорні нитки — немає ґудзика. Отак-то з ґудзиком. А як із ґудзиком, так і зо всім. Зо всім, пане докторе, зо всім!
Він хвилю помовчав, шкрябаючи себе за вухом.
— За тридцять років ви тільки зараз це помітили, — завважив адвокат.
— Тепер це особливо впадає мені у вічі, коли моя дочка має виходити заміж. Але послухайте мене. Я ще не все розповів. Розповім вам, чому мені все це допекло аж тепер… Дозвольте закурити. Я курю люльку.
— Прошу.
Вчитель вийняв люльку з пальта, у другу руку взяв капшук з червоним шнурком, розв'язав його, поклав у середину люльку, набив її, закурив і повів далі:
— Кожному спливає час, але моя жінка наче з миски його вихлюпує. Був, а вже його нема. Зненацька над головою в неї годинник вибив полудень. Виходжу зі своєї кімнати до їдальні. Мушу показатися, аби вони знали, що вже час їсти. У їдальні, зрозуміло, стіл не накритий. Ніхто не з'являється. Ходжу, ходжу довкола столу. Сідаю до фортеп'яно. Беру акорди. Читаю газети. Знову ходжу, знову беру акорди. Йду, кінець кінцем, у кухню, мовляв, як то воно з обідом? Ставлять на плиту воду… Що готуєте? Демікат.
Ну, кажу, про це й питати не треба було, і повертаюся до їдальні… Знову ходжу, читаю, акорди беру й чекаю… І отак уже тридцять років… Звик я і гаразд… Це хрест. Але ж і Христос ніс хрест. На те мн й християни, щоб бути покірливими й терплячими… І я ніс би той свій хрест, покірливий і терплячий був би, як досі, коли б ішлося тільки про мій шлунок та про мою особу… Але ж тут ідеться про поважніших осіб і поважніші справи. Йдеться про Мальвинку та про її заміжжя. Усе було б гаразд. Коли б то… Коли б то моя жінка вміла як слід вечерю приготувати, усі клопоти вже минули б. Давно вже Мальвинка вийшла б заміж…
Доктор похитав головою. Не розумів неборака, що без вечері немає шлюбу.
— Не розумієте, — провадив далі батько, — щасливий юначе. Я поясню вам. Кожен жених хоче знати, яке то воно вдома те, що на вулиці, в театрі, на балу здається наймилішим і найкращим. Дівчата на вулиці будуть перед вами сяяти, блискотіти, наче ті метелики. Кожну хотілося б вам упіймати — такі вони гарні. Але жених — істота мудра й хоче поглянути в корінь. Іде він до гнізда, з якого вилетів метелик. Метелик, метелик. Кожен метелик був гусеницею й стає лялечкою. І гусениця, і лялечка — негарні. Хто ж би такому женихові заперечував? Хоче він знати, чи той гарний метелик не виявиться бридкою гусеницею. І ось він удома. Чим можна женихові догодити? Доброю вечерею. Хай знає, що принаймні куховарку матиме. А отака-то вечеря в мене неможлива. Неможлива!
Вигукнув Шкерень і змахнув рукою. Очі в нього зволожилися. Він витяг велику жовту хустку з іржавими плямами й витер ніс.
— Вечеря неможлива. Жених неможливий… Уже двоє пішли шукати, де легше й де можуть вечерю приготувати… Оце і в моє лихо… Рік тому був один. Статечний. Заможний. Молодий і гарний. Була четверта пополудні, коли він прийшов. Я саме обідав. Випадком була кава з молоком. То я легко викрутився.
— Я вже полудную, — кажу.
— Так рано? — здивувався він.
— Так у нас заведено, — кажу я, а сам думаю: "Треба його запросити. Може, він голодний". Гадаєте, можна? Ні. Жінка, мабуть, як то кажуть, не впорається.
Дообідую я. Сидить той неборак, сидить і чекає.
Мальвинку, думаю, чекає, і йду покликати доньку. Але вже в передпокої чую: "Не скуби так". Це каже Мальвинка. "А де твої приколки? — запитує мати. — Треба послати Зузку купити тобі приколки. Завжди ти їх губиш". Тож маєте. Пів на четверту пополудні, а дочка ще не чесана. Має двадцять п'ять років, а мати її зачісує… Повертаюся до гостя… Сидить покірливо й чекає… О пів на п'яту приходить Мальвинка: "Матуся зараз прийде. Вона на кухні. Готує вечерю. Ви повинні в нас вечеряти…" Гість радіє. О сьомій вечора Мальвинка прощебетала: "Прошу до їдальні". Приходимо до їдальні… їдальня як їдальня. Велика кімната з підлогою, пофарбованою в жовте. Нові червоні килими з зеленими квітами. В кутку кімнати — чорне піаніно, на якому я беру акорди. Горіховий креденс зі скельцями. Плюшеві завіси. Білі філігранні фотелі з канапкою та кілька стільців, оббитих шкірою. В іншому кутку — паперова пальма на дерев'яному столику. Три ярмаркові картини на стіні. Усе гаразд, окрім того, що стіл не накритий, а в грубі не горить, хоч холоднеча просто таки сибірська… Мальвинка ставить свічку на столик і вибігає з кімнати, щоб звеліти в грубі затопить… Знову сидимо вдвох і чекаємо, поки затоплять, поки засвітять… Ніхто не приходить. Усі зникли… Свічка догоряє. Гніт схиляється на папір, що в нього свічка загорнена. спалахує… Добре нам світять. Я згоряю від сорому, пане докторе, і лютий, мов той пес, виходжу з кімнати. Ну, перепрошую, дружина з дочкою сперечаються, що подати до шинки, чи яйця, чи хрін. Дружина хоче хрін. Мальвинка — яйця, бо так краще. Зузка побігла купити шинки… Нової свічки, щоправда, немає… У лампі гасу немає… Забрав я лампу з кухні… Потемки не можна сидіти… Гість терпеливо сидить і чекає. Напевно, думає: "Як добре було б у корчмі. Варто лише сказати: "Шмат ковбаси!" І вже тобі подано. "Лампа не горить". І вже лампу запалено. "Пива!" І вже ти маєш пиво… Шляк би трафив усіх у такому гарному домі…" Гість терпеливий… Який би чудовий зять був, думаю я… Вибило восьму. Вибило дев'яту. Про вечерю й не чутно. О пів на десяту прийшла Мальвинка запитати, чи не хотіли б ми пряжені… О десятій запитала, чи пряженя має бути на маслі, а чи на салі… О пів на одинадцяту прийшла запитати, чи може пряженя бути на маслі, бо сала в домі немає… Об одинадцятій доповідає:
— Масла також немає.