Він був у великих містах, від нього пахне парфумами… Ні-ні! Та хіба він може покохати мене?" Вона вийшла до вітальні. Вікна були розчинені. Місяць світив просто на етажерку з Еленчиними статуетками. Вона так любила ці статуетки! Щоранку витирала їх, розмовляла з ними. І зараз вона пішла була до них, але її зупинила світляна цятка на стіні. Що це? Вона розглянулась довкола. Почула якийсь шум у сусідній кімнаті — конторі. Там світилося. Світло крізь замкову шпарку падало на стіну. Хто там може бути? Батько о цій порі в місті. Треба подивитися крізь замкову шпарку. Еленка навшпиньки підійшла до дверей.
"Сидить там. Це він, наш помічник. Підпер голову рукою. Нічого не видно, тільки кінчик його носа. Піду попрошу в нього паперу… але ні, трохи згодом. Коли б я зараз увійшла, він зрозумів би, що я стояла під дверима. Візьму свічку й тоді увійду. Ніби не знаю, що він там". Вона відійшла від дверей. Але не могла заспокоїтися. Хотілося їй учинити щось таке, аби він звернув на неї увагу, аби знав, що й вона існує цієї миті. Вона підійшла до рояля, торкнулася клавішів спершу одним пальцем, потім двома. Взяла акорд і, обсмикнувши сукенку, сіла. У вітальні залунало:
Тужу я за тобою,
Як рибка за водою.
А ти за мною так,
Яко за лісом птах.
Еленка відчувала ту тугу. Туга сповнювала її душу. Серце Еленчине мліло, а її тендітні пальчики видобували звуки, що бриніли тією ж тугою, тим же болісно-солодким почуттям. Це почуття поглинуло її. Вона не чула ні музики, ні гарної пісеньки. Забула, що в сусідній кімнатці сидить помічник, забула, що хотіла спитати в нього паперу. Двічі глянула вона мимохіть на світляну цятку на стіні, чи там вона. Цятка була там, і Еленка грала далі, нібито цій світляній цяточці грала. Місячне сяйво непомітно випливло з кімнати, і тільки на шибках лишився його відблиск…
Дві троянди, одна по одній, упали простісінько до рук Еленці. Вона підхопила їх, і серце її затріпотіло від переляку. Але вона побачила гарну жовту троянду і збагнула, що то кинув хтось знадвору. Глянула на стіну. Світляної цятки там не було. У конторі темно, помічника немає. Вона підвелася й підійшла до вікна, але на подвір'ї не було нікого. Місяць стояв простісінько над садом. Довга тінь від комина зникла, і сяйво широким потоком заливало околицю, сповнену пахощів бузини. Дерева в нерухомому повітрі стояли, ніби витесані з чорного мармуру, і вдалині зливалися начебто в чорну масу скелля. І тільки де-не-де тополі, наче гострі високі гранітні шпилі, здіймалися поміж ними, та попелясте листя олив виблискувало сріблом. У полі ніби щось куріло, імла пливла звідти й сповивала далекі шпилі гір прозорим серпанком. Повсюди тиша.
"Троянди кидає, троянди кидає", — шептала Еленка, і на душі їй було весело. Солодке, таємниче почуття заполонило серце, і усмішка осяяла молоде обличчя.
Практикант сидів у голубій кімнаті над книжкою і теж усміхався. При солодких звуках рояля він подумав: "Так розтануть і розбіжаться геть усі думки, що є в голові. Де ж пак тут піде в голову наука?"
Допомогли троянди. Еленка затихла… Бідолашна!
Примітки
[1] Ваянський — Светозар Мілослав Гурбан (1847–1916) — словацький письменник і журналіст. Улюбленими творами молодих дівчат і дам вищого світу були його оповідання, новели та романи.
[2] "Проти течії" — двотомний роман словацької письменниці Елени Шолтесової (1855–1939), написаний під великим впливом Ваянського.
[3] "Суха парость" — роман С. Г. Ваянського про шляхту, яка є "сухою паростю" на дереві народу.