Чудрак потис їй руку й пішов.
Тоді вона поклала собі, що не буде рабинею. Не вийде заміж. Чекатиме. Хай рік, півтора року — і Чудрак прийде. Дивна річ. Образ Чудрака від того вечора переслідував її повсюди, але вона не могла з ним зустрітися. Чудракове вузьке бліде обличчя, з бакенбардами й великим носом, з синіми проникливими очима зринало перед нею, і їй несила було відвернутися від нього. Вона часто виходила з дому, сподіваючись зустріти його. Ходила тротуаром і дивилася. Самі чужі обличчя. А вдома, коли приходив жених, як палко вона бажала, аби це був той, інший. Той ніколи не сказав би: "Голубонько моя, серденько моє". І не вклонився б так. Той просто пригорнув би її до себе, і вона відчула б його тепло, як тоді. Його руку гарячу, його мову схвильовану. А цей! Неначе лялька дерев'яна рухається. І завжди — сама тобі запобігливість. Треба однести пакуночок — він тут як уродився. Впаде хусточка — він ладен лоба собі розтрощити, аби тільки ту хусточку підхопити. А не побачить, що вона ненавидить його, ненавидить, хоч і не може про це сказати…
Якось вона виходила з театру разом з батьками та женихом. У фойє юрмилися люди. Усміхнені, веселі. На вустах — мелодія почутої оперетки. Дами— у світлих туалетах, шубках і шалях. Тут же чекали кучери, і швейцар у високих червоних чоботях, шинелі та волохатій смушковій шапці вигукував імена кучерів та номери екіпажів… Елена розглянулася довкола і одразу ж побачила знайомі сині проникливі очі. Очі сміялися. Висміювали. Елені сплутались у голові всі думки. Вона хотіла довести, що її висміюють даремно. То неправда, ніби її поневолено. Хай буде, що буде. Елена вивільнила свою руку з руки жениха і, всміхаючися, подала її Чудракові.
— Друже, куди ж це ви зникли? Вас ніде не видно.
— Справ багато…
— Та й у залі я вас не бачила.
— Зате я вас бачив, — засміявся він. — У першому акті ви нудилися, у другому спочатку шушукалися з матусею, а потім розглядали того багатого дипломата в першій ложі. Коли на кін вийшов Чинжит, ви дуже, дуже сміялися. Хіба не правда?
— Свята правда. А я вас не бачила.
— Навіщо вам я? Ви маєте на кого дивитися.
— Неправда. Я вас… — Вона осіклася й швидко стиха запитала: — Де я можу вас побачити? А що, як завтра у парку о десятій ранку? З богом! — І подала йому руку.
Потім ще раз озирнулася. Коли сідала в екіпаж — ще раз. Чудрак стояв при виході й дивився услід екіпажеві.
"Шкода дівчини. Вона для мене втрачена", — подумав він і сягнистим кроком пішов у тому напрямку, в якому помчав екіпаж.
Другого дня йшов дощ. Елена не могла прийти в парк. Чудрак це знав. Він навіть не пішов пересвідчитися.
Незабаром постало питання огласу. Жених квапився. Елена вчинила опір.
— Ні-ні, ще ні. Часу досить.
— То чого ж ти хочеш? — запитав батько.
— Я ще не хочу. Я не хочу, — сказала Елена майже гнівно і зашарілася. — Чому ви так квапитеся? Сподіваюся, ви, добродію, не заперечуватимете? — звернулася вона до жениха.
— Боронь боже! Як вам завгодно, — відповів той.
Одного разу, коли жених ішов від них, Елена не захотіла навіть проводити його. Залишилася біля накритого столу. Коли батьки повернулися, то побачили, як вона сидить, скулена, затуливши очі долонею. Довго не хотіла Елена забрати руку з очей. Зрештою її примусили. Очі в неї були повні сліз. Сльози текли з-під вій, котилися по щоках, зблискуючи на світлі, на якусь мить затримувалися над вустами і текли далі.
— Що тобі, дівчинко?
— Що тобі, Еленко?
— Дайте мені спокій. Спокій! — скрикнула вона. — Я не вийду заміж, не вийду! Я ненавиджу його! Хай він більше не приходить.
— Та як же це? Адже ви заручені.
— Я поверну йому обручку. Я не хочу.
— Що це тобі наверзлося на думку!
— Я ще не вийду заміж. Зо два роки.
— Дурниці, — пробуркотів батько, — знову якась романтика. Йди спати. Виспишся й зрозумієш, що це має статися. Не будеш ти вік дівувати. Два роки! За цей час ти вже будеш старою дівкою. А тоді довго чекатимеш з отим посагом, що ти маєш, — і він хряпнув дверима.
— Еленко, чуєш, схаменися, — почала мати. — Він же цілком порядна людина. Становище, чин. Чого ти комизишся?
— Я не хочу, — протестувала дівчина, — я не вийду заміж.
Іншим разом на якійсь вечірці Елена весь час шукала очима Чудрака. Вона сіла поруч нього, і вони довго розмовляли. Потім Елена сказала йому, щоб він пішов до неосвітленого ванькира.
— Не можна, панночко, дивляться.
— Прошу вас! — благально глянула вона на нього.
— Гаразд. Але, мабуть, ви могли й тут сказати мені те, що хочете.
— Ні-ні. Я маю на думці скомпрометувати себе. Щоб він одступився. Щоб одступився. Щоб батьки не дошкуляли мені.
І вона торкнулася його руки. Рука її тремтіла од хвилювання, була холодна, як крига. Елена не могла сидіти далі. Серце їй стискав страх перед тим, що мало статися. Насправді вона ще не знала, як саме вчинить. Їй тільки хотілося бути на самоті з оцим бідним студентом, який, хоч і кохає ‘її, проте намагається триматися холодно й відчужено. Досі вона не мала змоги спонукати його перейти міру ввічливості й такту. А хіба йому важко схопити й потиснути їй пальці? Хіба важко нахилитися до її обличчя й шепнути щось гарне, жадане, ніжне, шепнути, що кохає її, що не покине її? Там, у тій темній кімнаті, він, може, зважиться й скаже. Погладить її коси. Візьме її руку до своєї.
Схвильована Елена підвелася й попростувала до ванькира. Чудрак пішов за нею не відразу.
"Просто неможливо, — міркував він, — яка ця Елена! Вона справді встругне щось таке, що кине на неї тінь. А я не можу вплутуватися, аби допомогти їй розв'язатися з женихом. Вона бореться проти рабства так, як мало хто бореться.
Тільки навіщо їй боротися, коли можна просто сказати: "Я ненавиджу тебе. Іди геть!" Через батьків? Ті побідкалися б трохи. Нарікали б на неї якийсь тиждень. Та й край. Через отой дурний перстень? Через обіцянку? Порушити обіцянку менший гріх, аніж брехати заради обіцянки. Ні-ні. Вона робить це заради батьків. Рабовласників. Які дивні люди є на світі…"
Отак поміркувавши, Чудрак пішов за Еленою. Від самісіньких дверей повернувся.
"Не піду. Навіщо це? Що я можу їй запропонувати? Чекати на мене півтора року? Та коли б то я тоді вже щось мав, але ж я й за півтора року буду такий самий злидар, як і зараз. Я дивитимуся на життя жадібними очима, готовий працювати. А як не буде роботи? Залишиться мені комірчина з єдиним віконцем та нефарбованим столом. На шо я сподіваюся? На що сподівається вона? І вона майже така ж бідна, як і я. А тоді буде ще бідніша…"
— Рабство! Рабство! — мовив він собі майже вголос. — Я дорікаю їй, що вона рабиня, а сам — раб. Не такий, як Елена, а проте раб. Раб іще мерзенніший. Раб страху перед життям, раб власного безвілля, раб грошей. Тьху!
Чудрак знову повернувся й поволі пішов до Елени.
Та чекала на нього нетерпляче.
— Чому так забарилися?— спитала Елена й подала йому руку. Рука була вже тепла, але тремтіла в його пальцях. Він підніс її руку до вуст. Вона дозволила.
— Елено, — почав він, — навіщо ви це робите? Поверніться.
— Я повернуся, але спершу хочу вам дещо… Сідайте, прошу вас. Осюди, в крісло. Ось у це.
В кімнаті була напівтемрява. Крізь прочинені двері падав на килим промінь світла і трошки освітлював кімнату. Знадвору, крізь вікно, мляво блимали два ліхтарі, що висіли над стайнею, десь далеко на подвір'ї. У вітальні грали на роялі старовинний німецький вальс: "Du, du, du nur allein"[1]. Хтось наспівував. І ще було чути, ніби хтось танцював, навмисно голосно шаркаючи ногами. Подеколи долинав дзенькіт келихів із сусідньої кімнати, де пили й курили.
— Там уже танцюють, — машинально завважила Елена.
— Так.
Вони замовкли, але за хвилину Елена знову взяла його за руку.
— Прошу вас, — мовила вона м'яко, — ви кохаєте мене?
— Я казав вам. Адже ви знаєте.
— А чи одружилися б ви зі мною? — швидко заговорила вона. — Я вас кохала б. Я була б доброю дружиною. Завжди і в усьому слухняною, тихою, люблячою. Завжди і в усьому…
Сльози не дали їй говорити.
Чудрак не міг опанувати себе. Він обійняв її голову. Незграбно, грубо притулився обличчям до її палаючих щік і, гладячи рукою її коси, шептав у безтямі:
— Тільки вас… тільки вас єдину, панночко Елено… Хіба можна не кохати вас?.. Завжди… Довіку… Не плачте… Тільки вас…
І серце йому завмирало від радості, досі ще не знаної. Очі заплющувалися. Голос слабшав. Уся сила прилинула до рук. Схопити б оцю нещасну дівчину в обійми, й ніколи не відпускати, й тримати вічно — природною, великою силою кохання…
На вулиці стало темно. Ліхтарі опущено й згашено. Золотий ланцюг вогнів зник. Гомін на перехресті ущух, і тільки коли-не-коли з гуркотом проїздили поодинокі екіпажі. Здалеку, десь ізнизу, долинало гудіння контрабаса і подеколи дзенькіт трамвая. Іноді чулося якесь гримотіння, посвист і квапливі кроки. Елена дивилася у вікно, але нічого не бачила й не чула. Їй було тільки сумно. Сумно, що має обручку, що виходить заміж за ненависну людину. Той, кого вона кохає… Боже! Важко щось вигадати. Студент. Ще півтора року. Порушити обіцянку, розірвати заручини… Батьки… Товар… Рабство… Хіба вона може зруйнувати все? Хіба вона може мати власну волю? Чого хоче ця гарна річ у батьківському домі?.. Гай-гай, життя мерзенне, звичаї погані, а того, хто хоче бути добрим, зводять зі світу…
Так, Елена вийшла заміж. Не знаю, але кажуть, ніби вона навіть щаслива з чоловіком і що вони кохають одне одного.
Примітки:
[1] "Ти, ти, тільки лиш ти…" (Нім.)