Позаду нас, на тому боці вулиці, озвалися кроки. У темряві ми уздріли огрядну низьку постать у короткому пальті, з підборіддям, задертим угору, з руками в кишенях і паличкою під пахвою. Постать підходила ближче. Похитування головою і сягнистий важкий крок були мені знайомі. Забіліло обличчя, зблиснули окуляри, з'явилися обвислі вуса. Та це ж адвокат Франьо!
— Агов! Куди це ти, Франьо? — гукнув я.
Франьо зупинився.
— Хто ви? — відгукнувся.
— Спраглі.
— Ну, то гайда!
Ми перейшли на інший бік. Я відрекомендував Таравого.
— А ви теж п'єте?
— Аякже, — відповів Таравий.
— Люди щоразу перед іншими роблять застереження про якісь особливі принципи. Я, проте, людина досить нормальна, отож і сам вип'ю.
Було видно по ньому, що він уже випив, але крокував упевнено й поволі.
— Вип'ю. Залюбки вип'ю. Вино — моя єдина втіха в житті. Я його люблю і любові своєї не приховую. А це старим бабам не до вподоби. Я щиро кажу, що п'ю, бо люблю пити. Я плачу за свою втіху, але вона не покине мене й не зрадить. Прийде, коли захочу, прожену її від себе, коли вона мені набридне. Жінка вас покине, дівчина плакатиме, коли ви її покинете. Клопіт, докори сумління. З Альп можете впасти, і поки падатимете — мучитиметесь. Кінь може понести, візок — розбитися вщент; граючи в карти, можете з глузду зсунутися, а от вино, панове, кажу вам, не зрадить. То ви йдете до Явора? Не зрадить. Воно завжди ясно-золоте, завжди хвилює, завжди, скуштувавши його, забудете, що люди — злі й мерзенні, що життя — погане, нікчемне, дурне. Забудете, що є заздрощі на світі й що ви загрузли в боргах. Ходімо швидше, панове, коли ваша ласка… То бас гуде… Саме таке і життя — ніби чути здалеку бас, і нічого більше. Ду-ду-ду… Свиня риє в сажі, думаєте ви. Але вип'єте вина, і життя заграє вам бездоганним, повним оркестром. Сама гармонія…
Ми наддали ходи. Крім гудіння баса, почули ми ще й свист кларнета, потім контрабас — без першої скрипки, потім знову кларнет — соло, потім цимбали — соло, потім усі інструменти разом.
Гей, під костьолом музики грають,
гай, а дівчата танок ведуть… —
заспівав Франьо і закрутив палицею.
— То наші, — повідомив він і так хряпнув у двері, аж вони розчинилися навстіж.
Молодики сиділи навкруги стола, заставленого пляшками. Всі вони були червоні, збуджені, веселі. Один з них, огрядний, рябий, з маленькими очицями, кричав, розчепіривши руки:
— Я лечу в небо, я лечу в небо!
Другий тримав перед ним пляшку й горлав:
— Випий, тоді полетиш!
Рудуватий молодик з обрідним чубом і голубими очима стояв біля грубки, тримаючи за руку білячого хлопця з буйною чуприною і тонким обличчям.
— Одземок! Одземок![1] — гукав рідковолосий Циганові.
Вони стали один проти одного, випросталися, взялися в боки і пустилися витанцьовувати одземок. Якийсь тілистий чорнявий молодик з карими, маленькими, глибоко посадженими очицями, підскочив від столу до контрабаса й, приклавши вухо до інструмента, слухав, як той бринить. Старий, голомозий, сивий, але моторний парубок теж підхопився, скинув з себе піджак і, заклавши одну руку за голову, вереснув і заходився перебирати ногами.
— Ех, мав я капітана! — кричав хтось. — То втіха була з ним служити… Йшли ми якось…
— Я лечу в небо! Ловіть! — горлав рябий. Він сміявся, а з очей йому текли сльози.
У такт мелодії хтось засвистів на італійський манір, а тоді хтось загукав: "У-ю-ю-ю! У-ю-ю-ю!" — і одразу ж троє молодиків, що тихо стояли біля вікна, заходилися плескати в долоні.
Коли двері розчинилися і з'явилася могутня симпатична Франьова постать, усі закричали в один голос:
— А-а-а! Слава! Докторе! Сюди, панове! До нас…
Кинь у вогонь пороху, як бурхне! Веселощі ще дужче розпалилися.
— Туш! Туш! — почулося звідусюди.
Циган заграв туш, а тоді одразу ж:
Елено, Елено, ти мене кохала!
Франьова пісня.
Присадкуватий, кремезний паруб'яга з великою остриженою головою хряпнув п'ястуком об столик і товстим басом завів пісню. Другий вторував йому, решта підтягували. Ті, що танцювали, зупинилися й дмухали один одному в обличчя. Чорнявий молодик і досі ще прислухався до контрабаса…
…що ти мене кинула! —
затягнув старий голомозий парубок без піджака. Рябий сів, поклав голову на долоні, нібито йому було до плачу. Ще раз почав рефрен:
Хай тебе бог покарає,
що ти мене кинула!
Франьо дивився й посміхався. Таравий шепнув мені: — Якби то моя жінка довідалась…
— Ет, що там жінки! — вигукнув Франьо. — Заграй вербунок[2].
Циган заграв гарну вогнисту мелодію. Кімнатою немовби перебіг електричний струм і сповнив собою кожен атом повітря, просякнув у кров… Усе навкруги раптом заходилося підстрибувати… Над столом перелетіла пляшка. Франьо підкинув капелюха під стелю. Злетіла друга пляшка, третя, келихи — і стіл залишився чистий. Двоє хлопців метнулися на стіл і вдарили в закаблуки. Старий парубок їздив по всій кімнаті на ослінчику.
— Скидайте піджаки! Вербунок!.. — пролунала команда.
Дехто з молодиків поскидали піджаки, стали кружка й заходилися один перед одним витанцьовувати. Найкращі танцюристи витинали гопки посеред кола. Навіть Таравий не витримав. Він ухопив мене за рамено, потім обіруч за плечі й пустився в танок.
За хвилину на столі були вже троє, потім четверо. Усе крутилося, гопцювало, кричало й верещало. А циган грав, грав, немовби йому сотенні ліпили на чоло.
Таравий незабаром уже з усіма був на "ти". З кожним потанцював, з кожним обійнявся й поцілувався. Кожен освідчився йому в коханні, і він кожному освідчився. Циган нахилився до його вуха, щоб теж сказати про свою приязнь. Таравий кивав головою і махав руками. Адвокат Франьо філософував:
— Божевільним добре! Що? Ні? Так, божевільним! Що ти маєш з розуму? Залежно від його ваги. Саме стільки і не більше. Більше — то проти правила. Шкода. Користь. Убиває душу, дух, серце. Геть розум, панове! Розлучимося з ним! Серце, панове! Серце непогамоване, як Ніагара. Який чудовий світ! Ручай здається тобі Дунаєм, болітце — Балатоном. І ти той Дунай переступиш, Балатон перескочиш. Люди гарні, веселі, добрі! Мозок тремтить! Ти не тільки вино ллєш у себе, а разом з ним і золото кохання, віри, сподівання. Не кохаєш? То ти не пив. Як вип'єш — то кохаєш, віриш, сподіваєшся. Пиймо!
І він підніс угору келих.
— Пиймо! Пиймо! — відгукнулися присутні.
— Кохаймося!
— Кохаймося!
Він підвівся з місця й високо підніс келих. Інші теж підвелися, цокнулися й поцілували один одного. Циган заграв:
Не біймося, не піддамося,
сини єдиної родини…
І ми всі заспівали.
Радість пойняла наші серця. Яка то краса — люди очищені й піднесені почуттям! Серце, душа твої розкриваються, і ти линеш до людей своєю душею й своїм серцем. Такими ми мали б лишитися назавжди, такими ми мали б бути завжди. Всі — твої друзі. Ніхто й на думці не має обдурити тебе, взяти тебе на кпини. Цей тебе любить, і цей, і цей — усі, і ти любиш усіх. Усе здається тобі нікчемним, і тільки люди навколо — все для тебе і тільки пісня твоя — прекрасна. Все, що є лихе на землі, — зникає геть. Ти не пам'ятаєш гірких хвилин — тільки приємні спогади хвилюють твою думку. Зринуть у твоїй думці кохані жіночі очі, руки, будинок зі знайомими вікнами. Завтра ти ходитимеш під тими вікнами. Ти бачиш її… І серце твоє повниться радістю. Яка то радість — брати участь у забавах молоді! Тут ти знайдеш рівність, серце і піднесений дух. Оце-то і є правдешні добрі люди…
Вікна посивіли. Крізь напіврозтулені фіранки виднів при вранішньому світлі темний мур сусіднього будинку, чорний гребінь даху, бруківка подвір'я та вулиці.
— Четверта година, — завважив білявий пан з тонким обличчям.
— Іще пляшку! — звелів адвокат.
— Світає вже, — озвався рябий. — Узавтра буду як побитий.
— То треба було б дома сидіти! — гримнув на нього голомозий молодик.
Принесли пляшку, налили, випили. Потім принесли ще одну. Ту вже не подужали допити. Циган відпочивав. Франьо взяв у руки палицю, похилився на неї і задрімав. Ті трійко молодиків, що плескали в долоні, вже пішли. Зрештою, всі вже відчували, що час додому. Циган заграв марш, і ми один по одному підводились, одягали пальта, брали капелюхи та палиці й виходили через подвір'я на вулицю.
На вулиці було тихо. Місячну ніч заступив похмурий ранок. Небо запнула сива хмара. Будинки зі спущеними фіранками стояли німі, оповиті рештками нічної темряви, і тільки подекуди були відкриті невеличкі, підозрілі шиночки, що чекали на ранніх відвідувачів. Велике запорошене листя каштанів на вулиці тріпотіло й шуміло під вітром. На білій сухій бруківці було повно сміття, і вітер гнав по ній папірці, опале листя та хмари куряви.
Наші ідеали ніби зруйнувались у цьому похмурому вранішньому світлі. Розпалені голови остигали. Повертався розум, і всі відчули нудьгу правдешнього життя. Думками знову опанували знервовані начальники з їхніми повсякчасними наказами, довгі письмові столи, гросбухи з цифрами, прийоми відвідувачів, праця…
— Як добре, що немає дружини! — вигукнув Таравий і мало не затанцював посеред вулиці.
Франьо знову розумував про зірки:
— Падають зорі, ми теж упадемо, але діамант у грудях не зогниє…
Один по одному ми розійшлися по домівках.
Таравий кілька разів обертався, крокуючи по той бік вулиці, й вигукував:
— Тож об одинадцятій приходьте на пиво, панове!
— Прийдемо! — озвався Франьо.
— Прийдемо! — гукнув і я.
*
Таравий на пиво не прийшов. Послали ми по нього до готелю, де він мешкав, і дістали прикру звістку, що приїхала його дружина і що вони вдвох шукають собі помешкання. "Бог із ним, — подумали ми. — Прийде Іншим разом". Але Таравий більше не прийшов. Мабуть, не пускала його витончена дружина.
— Таравий, певно, забув про нас, — озвався якось Франьо.
— Я, мабуть, теж не ходитиму, — відповів на те адвокат Штурец. — 3 цього закладу геть усе набуває широкого розголосу. Вчора мені дружина доповіла, що позавчора від десятої до одинадцятої ранку я сидів тут і пив. Сьогодні знову ошелешила мене: вчора одразу ж по обіді я прийшов сюди випити вина і сидів тут до пів на четверту… Я не знаю, хто це вносить їй у вуха… Завтра вона розповість мені, що сьогодні я випив чотири келихи пива.
— Це й справді дивно! — заявив аптекар Чулек. — Учора я трохи розважився, а сьогодні моя сестра сказала мені, що я був тут, що тут сидів Франьо, ви, ви, ти і ти, — показав він на нас.