Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка "Зачарована Десна" (4 варіант)

"Краса врятує світ". Якби ця думка потребувала доведень, то найпереконливішим з них була би кіноповість Олександра Довженка "Зачарована Десна". Бо все у цьому творі дихає неперевершеною красою. Спогади дитинства, які лягли в основу кіноповісті, створюють дивовижний світ людей, народжених для праці і любові. Образи їх, опоетизовані і піднесені, гармоніюють з образом прекрасної землі, на якій вони живуть.

Кожна постать описана з дитячою безпосередністю і м'яким добрим гумором. Тут тобі і дід, що в уяві маленького Сашка скидався на Бога чи Святого Миколая, і батько — гарний і мудрий велетень, і мати, вмілі та роботящі руки якої плекали розкішний город біля хати, і ще багато-багато неповторних цікавих людей, що населяли великий і незбагненний світ маленького доброго язичника.

Усі вони не позбавлені якихось вад, але пробачає їм добродушне дитяче світосприймання. І тому, наприклад, бабині прокльони письменник дотепно називає "творчістю її палкої, темної, перестарілої душі". І тому дідової "божественності" не псує ні надривний кашель, ні набута важкою працею грижа. І тому батьковій величі не шкодять походи до шинку. Бо ми чудово розуміємо, що все це — наслідок недолі, нестатків. Це просто сірі будні плямували час від часу чисті душі Сашкових краян.

Симпатичний у дитячих спогадах образ мисливця Тихона, який, ретельно прицілившись у яку-небудь качку, в останній момент перед пострілом раптом згадував про забутий вдома курок.

Справжнє замилування викликає кожний з виведених у творі персонажів. Так глибоко могли розуміти світ навколо себе тільки дуже талановиті люди. Вічний брак гармонії у людських стосунках щезав відразу, як тільки вони опинялися наодинці з природою. Тут панували інші закони та інші цінності.

Тут мала владу і стара ворона-метеоролог, химерні витівки якої набирали чинності поважного прогнозу, і фарби, і пахощі, що полонили своєю різноманітністю. Тут царювала гармонія. Трави, дерева, зорі, Десна — все було олюднене, все мало свою втіху і смуток. Тут вдавалося почути притишену розмову коней і зрозуміти монологи старого собаки Пірата, і досхочу накупатися в ароматі скошеного сіна, в музиці клепання коси і гудіння бджіл. Тут небувала повінь, що затопила село аж під стріхи, здається лише неймовірно веселою пригодою.

Справжнім втіленням уявлень про красу людини є у творі картина сінокосу. Повне злиття з природою відчуває маленький Сашко. По дорозі на сінокіс вони вже так добре розуміються, що незримі сили вгадують і виконують кожне бажання хлопчика. "Дивлюсь у воду— місяць у воді сміється. "Скинься, рибо", — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: "Зірко, покотися", — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави", — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: "Явися на березі лев", — появляється лев".

Неважливим є той збіг обставин, що напередодні трапилася залізнична катастрофа і в метушні втік лев із клітки мандрівного звіринцю. Він недовго розкошував на волі. Його не могли спіймати і вбили, "бо він був лев". Дитяча свідомість не приймала такої розв'язки, і в Сашковій уяві той лев ще довго мандрував понад Десною. Бо він був не просто живим експонатом — він був мрією. Лев з'явився, бо про нього подумали. Він був подарунком природи, яка послухалася Сашка.

Не має влади над дитячою любов'ю до життя смерть баби Марусини. Сашкові герої вищі за смерть. Смерть сприймається як фантастичний перехід з одного буття в інше, незбагненне для людей. Тому не можна вбити лева.

Талановите перо майстра благословило чарівну Десну за те, що дарувала свою красу і ласку, навчила бачити і чути світ довкола себе. Довженко з великою любов'ю оспівав красу та велич людей у своїй кіноповісті, показав їхню внутрішню єдність, яку здатне вловити тільки дитяче око. У світі дорослих цю красу бачать тільки справжні митці, яким буденність не затьмарює поетичної казки, котрі відчувають найголовніше у світі та в людях.