Як досягається сповідально-поетична стильова тональність кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна"?

"Зачарована Десна" О. Довженка — твір автобіографічний. Письменник пригадує веселі й сумні, сонячні й похмурі, приємні й неприємні сторінки свого далекого дитинства, осяяні світлом родинного вогнища, першими враженнями від спілкування з природою, односельцями, бажанням пізнати світ і себе в ньому. На початку твору втор намагається розгадати природу спогадів, які з плином часу все частіше й частіше тривожать душу: "Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона".

Саме спогади, в яких "перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих", визначають сповідально-ліричну тональність кіноповісті. Адже людина, яка пригадує минуле, як правило, вибирає з нього найяскравіші епізоди, найвражаючі штрихи й деталі, що збереглися в пам'яті. Вони постають в особливому освітленні — піднесеному, романтичному. Такий феномен спогадів про дитинство. О. Довженко, як надзвичайно вдумливий і спостережливий митець, майстер художнього слова, поетизує дитячі роки. І навіть про гіркі спогади розповідає проникливо, трепетно.

Іншим визначальним моментом у створенні сповідальної тональності "Зачарованої Десни" є образ оповідача — маленького хлопчика Сашка. Це дало авторові змогу передати найщиріші почуття, сумніви, вагання, захоплення, страхи дитини, яка так безпосередньо реагує на все, що її оточує. Дід Семен бачиться хлопцеві Богом "в старих срібнофольгових шатах", а річки й озера Сашкового дитинства видаються йому найкращими в світі. Буйна фантазія хлопця малює навіть лева на берегах Десни. У нього, як майже в кожної дитини, особливе ставлення до тварин, вони для Сашка — вірні друзі, свідки його зростання і перших гріхів. Тож не дивно, що й коні, і собака, і качки в уяві хлопчика розмовляють, як люди.

Найбезпосередніше дитяча душа розкривається в таких одкровеннях: "Мати ненавиділа діда і вважала його чорнокнижником. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява". Тут письменник майстерно використовує гру слів, коли дитина, не розуміючи справжнього змісту поняття, в даному разі — "чорнокнижник", по-своєму, буквально трактує його первинне, пряме значення. О. Довженко демонструє і знання дитячої психології, і тонкий гумор, і своєрідну оповідну манеру, коли голос автора та голос оповідача переплітаються, доповнюють один одного. Завдяки цьому дитинство постає ніби в подвійному фокусі: очима дитини й зрілої людини, яка своїми творчими здобутками, життєвою мудрістю і досвідом завдячує далекій порі перших уроків моральності.

Ії носіями були, на перший погляд, непримітні, звичайні люди, а по суті, справжні лицарі духовності. В оцінці цих людей теж помітні ліризм, інколи м'який гумор, але завжди поєднаний з теплим авторським ставленням до героїв. Це батько — талановита людина, невтомний трудівник. З щемливою синівською любов'ю О. Довженко так згадує батька: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, лучне слово. Такт розумів і шанобливість". Поєднуючи зовнішні й внутрішні характеристики, письменник творить образ красивої людини з "високою культурою думок і почуттів", народного самородка, який виріс, незважаючи на "тяжкі кайдани неписьменності і свободи". Так само лірично, з великою повагою, любов'ю змальовано образ діда Семена, мудрого й доброго чоловіка. В його оцінці перехрещуються голоси оповідача та автора, і це створює особливий ліричний колорит. Захист діда-чорнокнижника — це, безперечно, голос малого Сашка. Та голоси автора й оповідача зливаються, коли йдеться про діда як людину "письменну по-церковному", залюблену в гарне слово, у світ природи, "казкові нетри старовини". Письменник дуже цікаво малює портрет діда: "Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла". Класичний зоровий образ доповнюється штрихом: "І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ". Ця фраза наштовхує читача на здогад про нелегкі роки життя діда. І, нарешті, остання деталь: "Пахнув дід теплою землею і трохи млином". За своїм змістом вона надзвичайно.містка, бо вказує на нерозривний зв'язок героя з рідним краєм, на його селянське коріння, лагідну вдачу (недаремно ж земля "тепла"), а також на ставлення малого Сашка до діда як свого першого навчителя, вихователя, порадника й розрадника. Секрет педагогічних здібностей цього чоловіка (чи ж не під його впливом зріс всесвітньо відомий митець О. Довженко!) розкривається в такому епізоді: "Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:

— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров'я,— зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.

— А хто вона, діду, людина ота, звідки вона?

— А Бог її знає, хіба я знаю..."

З такої мудрої народної філософії вчинків і почувань діда виростають і світоглядні принципи майбутнього письменника: бажання творити добрі діла, бачити зорі "навіть у калюжах на життєвих шляхах".

Колоритні постаті батька, діда, а ще прабаби, матері, дядька Самійла-косаря, Тихона Бобиря-мисливця освітлюють "святість босоногого дитинства", яке вже ніколи не вернеться, так само, як і краса рідного краю. З трепетною закоханістю змальовує О. Довженко у своїх спогадах нічне зоряне небо, повінь, сіножать, зачаровану Десну, буяння городу.

Таким постає казково-хвилюючий світ дитинства, поетична душа дитини. Спогади про давноминуле інколи навівають сумні нотки: "Повечорів мій день, туман поле ясне укриває, і я дивлюсь, хвилюючись, навколо,— треба мені поспішати". Поспішати творити добрі діла?! Мотиви ностальгії, щирість найсокровенніших думок автора, переданих у формі ліричних відступів, збагачують сповідальну інтонацію твору. Сприяє цьому й майстерне володіння О. Довженком скарбами народної мови, її ритмомелодикою. Речитативом звучать слова прадіда Тараса: "Цить, Сашко, не плач, ...не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші" і навіть прокльони прабаби Марусини нагадують довершену пісенну мелодію: "Мати Божа, Царице небесна, ... голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором. Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки..." Іншу — пафосну, піднесену інтонацію — має кінцівка твору: звернення автора до благословенної незайманої дівиці-Десни як символу нескінченності життя, його гуманістичних основ: добра, гармонійності у стосунках людини з природою, працелюбності, творчості. Такі уроки дитинства засвоює малий Сашко, а зрілий майстер розповідає про них схвильовано, поетично. Бо "сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму".