Марія (фрагмент)

Події з життя наймичок розказані просто

Було за північ, як забрала їх поліція, що прийшла з Вєжбовою. Місто вже спало. На крівлях лежало зимне шкливо місяця. Сині плахти тіней висіли поперек вулиць.

Грузли в них мовчки, йдучи серединою дороги. Наперед Магда, чорна, гарячо понура. За нею Марія з Леною. В кінці Лейка простоволоса, з відкинутою на плечі гривою. Чули себе плечима. Віддихи їх зливались парою над головами й спадали за ними одним пасмом.

Йшли тісно біля себе, вступаючи у живі сліди втиснуті в білу землю.

За річкою, на горбі лежав шпилястий замок з одною лямпою під крівлею, як звір одноокий.

Хвіртка в мурі була глибока, вузька, проходили її гусаком, одна при одній. Хтось із сторожі відділив Лену від Марії. Вона крикнула коротко й гостро, наче фльоретом пхнула. Відскочив набік, гаркнувши погрозливо:

— Zamilkniesz, kurwo

Поклала ззаду руки на плечі Марії й так війшли на подвіря.

Йшли довго заснулими в холодній сирості коридорами. Плісні лямпки блимали в високому склепінні. З темних , заглиблень чорніли мовчки двері. Було їх багато, могли їх поділити й ковтнути шматками. Минали їх збитою купкою, стримуючи віддих. І тільки як спинились при останній келії в кінці коридора, зітхнули разом, а Магда сказала голосно:

— То десята. Надвірня, зимна.

Ключниця брязнула замком, Магда питала:

— Порожня?

— Буде за вами порожня? Лежить там льокаторка. Заходи!

Війшли й станули біля порога. Камера була довга, вузька, пошматована чорними тінями. В далекому кутку темніла на лігві самітня постать закутана в сіре. Лежала на боці з підогнутими ногами. Не було видно її обличча за густою тінню в кутку. Проте чули на собі з темної віддалі нерухомий, важкуватий погляд.

Магда пройшла помалу на середину камери й підняла голову. Було в келії тихо. Потім спитало з кутка низьким, припухлим з мовчанки голосом:

— Ти Магдо?

Магда повернула обличча на голос і послухала. Пригадувала хвилю. Тоді повернулась усією постаттю до дівчат і сказала облегчено:

— То Лая — комуністка.

Була таки Лая.

Вона підвелася з лігва й сіла просто, підобравши ноги. Пустила руки здовж боків і склала долонями на колінах. Мовчала хвилю, потім сказала:

— Йдіть сюди, до купи, — тут зимно.

Провела пальцем по стіні, набрала на пучку инею й стрясла на землю.

Наперед підійшла Магда й сіла з кінця тапчана. Потім Лена з Ленкою. Потім Марія, для неї лишили місце біля Лаї.

Магда спитала:

— Ти знову тут, Лає.

— Була й знову. А то так, тільки, дурниця. День-два потримають і пустять.

Помовчала, дивлячись кутками очей на Марію. Спитала:

— Ви всі — разом?

Магда кивнула.

— Чого?

Магда стряхнула головою й замкнула на хвилю очі. Була ще в тумані, що висів довкола неї гарячою плахтою. Потім повернулась усім тілом до Лаї й розказала живо, що могла розказати. Дійшла до вдару по Вєжбовій, голос у неї хитнувся й обірвався в грудях. Вона ковтнула сухо і відвернула голову на камеру. Мовчала.

Тоді розказувала Лєнка. Підняла брови на лоб, усміхалася оповідаючи. Слова її поймалися тим усміхом, як мягким матовим поСВІТоМ. Були по діточому легкі й потеплень Були теж безладні й спішні. Як брязнула в них кинута Леною ваза з печивом, вони сипнулись гарячими шматками й обірвалися на половині слова. Лєнка здвигнула плечима й глянула ніяково на Лєну.

Та сказала байдуже:

— I wszystko. Pobiliśmy togo troche — i tyle.

Вона відсунулась у глибину тапчана й узяла під себе ноги, як Лая. Затягнула суконку на колінка, вмостилась і сказала:

— Nasze to wszystko. My zarobiliśmy Голос у неї знизився, він пройшов по камері як глибока струя морозу.

Мовчали хвилю, потім завважила Лая:

— За те не спитають, хто заробив.

Магда крутнулась до неї:

— Ти думаєш, страшно? Ні трохи не страшно. Арешт? Нам усюди арешт. Чи тут, чи де...

— От тільки Марії, — її шкода, вона тут непотрібно. Чула, Лає, — вона одним пальцем нічого не рушила, то істина правда. Так якби її там не було.

Лєнка проказала за нею:

— То правда, так якби її там не було.

Теж сказала Лена.

Магда майже прошептала:

— А вагітна, — завважила, Лає?

І Лая кивнула головою. Вона сковзнула

ізнову кутками очей по Марії, її долоні сплелися і втиснулися між коліна. Вона повернулась до Лєнки й спитала:

— Хто бував там, у вас, — у Вєжбової? Лєнка закліпала очима й проговорила живо:

— Різні бували, — військові, цивілі. Цьоця когобудь не приймала.

Лєна здрігнулась і спинила її різко:

— Не мели.

Вона звернулась до Лаї:

— Тобі кого?

Лая глянула на неї й спитала згодом:

— З суду хто був?

— Ходили два радники, два рази в тиждень. Платили місячно, абонементом. Иноді заходив начальник з повітового, — то всі.

— З поліції?

— Комісар, теж місячно, часом комендант постерунку.

— Більше?

— Ще ми ходили на дім, раз у тиждень: я до одного з магістрату, Лєнка на плєбанію.

— Всі?

— Всі. Решта — дрібниця. Вежбова перевіряла.

Лая сказала по хвилі:

— Вас пустять. Потримають трохи й пустять.

Магда заворушилась:

— Правда, Лає?

— Правда. Треба тільки в зізнаннях — просто: був бордель, ходили такі й такі, — перечислити по черзі, від найстаршого; теж про поліцію й попів. Хто, коли, скільки платив. Коли був останній раз. Все, просто, одна й друга. Про Магду й Марію, що заманювала до себе. Марію змовляла до аборту, а перед там — так віддаватися.

Все без сорому. Нехай стидаються ті, що призводять до того.

— Є в них закон там, паршивий, але є: забороняє ті доми. Побояться, припинять. Пустять.

Лая змовкла й обтяжіла знову мягко. Рамена злягли важкувато здовж тіла, руки звисли довгастими долонями поза коліна.

Лєнка зітхнула крадьком і підсунулась до неї. Лена сиділа нерухомо, Магда нагнулась і обдала Лаю теплим поглядом. Говорила шепотом.

— Ти розумієш, Лає, нам байдуже, нам що. Подержать довше, коротше, пустять, — все одно. А Марія ж невинна ні о стільки. Чого їй сидіти? Пустилиби зразу, хиба не видно? Тай вагітна, ти бачиш, Лає?

Так. Лая бачила. Вона глянула знову половинками скошених зіниць. Її долоні торкнулись з місця й лягли мягко на себе.

Марія сиділа неприсутно задавлена в місяшну вікнину. Слухала чогось дуже далекого. Віконна грата відбилася чітко в її широких зіницях. Внутрішнє світло заломлювалося на чорних прутах і розсипалося лучками в глибині очей. Марія слухала чогось дуже ближчого.

Мовчали. Під вікнами проскрипіли кроки. Лая спустила ноги додолу й сказала:

— Ляжемо.

Зробили спільне лігво на нарах. Склали одно покривало з хусток і Лаїного коца. Марію поклали в середину. По боках лягли Лая з Леною. За ними Магда й Ленка.

Зісунулися близько й прилягли щільно до себе. Нагрівалися мовчки. Ленка зітхнула коротко й зразу заснула. Потім Магда. Марія лежала горілиць з замкнутими очима й дихала рівно. Лєна не спала. Звела до середини рівні стяжки брів і думала напружено. Марія повернулась крізь сон. Лєна протягла руку під хусткою й поправила на ній покривало. Була там уже рука Лаї. Сковзнули по собі й лягли поруч. Лєна замкнула очі й розгладила брови. Стояло над нею обличча Лаї, — дивилась на його.

По хвилі спитала:

— Spisz. Łajo?

— Nie śpię.

— — — — — — — — — — —

— Powiedz... to prawda, że biją was w aresztach?

— Prawda.

— Jesteś taka — strasznie spokojna.

— Taka już jestem.

— — — — — — — — — — —

Вранці визвали Лаю на допит. Накинула пальто на плечі й пішла в двері. Була майже дівча ще. Хід мала повільний, широкий, важкувато-безпечний. Ключниця відступила з порога й дала дорогу.

Вернулась згодом. Пускали її, як говорила вчора. Складала на краю нарів клунок і проказувала байдуже:

— Зізнавайте як було. Марію вигородіть зовсім, вона тут ні при чому. Може випустять зразу.

Повторяла ще раз свою адресу. Оставляла коц на руки Магди, принесе, як вийде. Прощалася по черзі за руку. Вийшла помалу в двері. Дивилися вслід за нею.

А ввечері відпустили Марію.

Сходила вниз від замку. В долині світилося місто. На костельній вежі пробила година, в далині озвалися один за одним чотирі тартаки. Прогуділо теж двічі за замком, була сьома.

Марія минула річку, дальше було місто. Вулиці налюднювались густо. Вертались робітники серединою дороги, виходили з домів міщани.

Марія пробіралася краєм хідника, вона приставала й питала про Подільне. Більше проходили мовчки, було ніколи. Вона йшла навгад перед себе, її трохи морозило.

Дійшла до перехрестя проти костела, пристанула знову. Минали спішно, трудно було спитати. Марія стояла. Ліворуч була низька, глибока брама, з неї висипалась молодь і опливла її довкола. Хтось затримався біля неї і заговорив знайомо. Марія повернулась — то була Лая. Вона мала на собі круглу сіру шапку І короткий до колін сірий плащик. Марія ледве її пізнала. Вони повернули на ліво й пішли по Поштовій. Лая йшла поруч неї. Вона підгинала на ході коліна. Її кроки були від цього пливкі й широкі. Йшли мовчки. Людей було менше. Марія заспокоїлась.

Вони минули плянти з криницею, пройшли повз казарми довгими, вузькими вулицями, потім доми відступили в дві сторони, внизу було Подільне. Просто, сірів шлях, що опоясував місто з цього боку, за ним збігав по склону великий пустар, у глибині його темнів бовдур недобудованої камяниці і вони повернули до його.

— Тут мешкаємо, — сказала байдуже Лая.

Вони пройшли місток над канавкою й пішли поруч, двома свіжо протертими колійками доріжки. Горішні поверхи камяниці дихали понуро пусткою крізь діри порожніх вікнин, внизу, в трьох вікнах сутерин жовтіло нафтяне світло й падало короткими смугами на сніг перед шибками. Побіч чорніла широка дощана брама, вона була відхилена дещо й бухала в щілину на двір клубками ядушливого кащлю.

— То батько, — сказала знову Лая.

Вона торкнула одну половину дверей і пропустила Марію в сіни. Було тут зовсім поночі. Сіни здавались безконечні вглиб і висоту. В далекому кутку ліворуч блимала віясто стінна ліхтарка. Її слабе рухливе світло падало зверху на широкий круглий хребет сірого коняки й на похилену спину господаря. Поклавши протягнуті руки на хребет сірого гупав він довго й хрипко, трясучи схованою між ліктями головою. Спльовував у передишках під кінські ноги й начинав знову.

Лая стояла мовчки при дверях і дивилась у його сторону. Як відкашлявся, помовчала ще, потім спитала рівно:

— Приїхав, батьку.

Він зняв одну руку з хребта коняки й повернувся на голос.