Теж про те, як у судьбі Ліди Танської стрінулись дві троянди
І.
Андрій узяв нову папіроску, сперся на бильце крісла і розказував дальше:
— Після проголошення засуду, яким призначувано Логвину пять літ тюрми, а Ліду звільнювано од вини й кари, Ліда стрепенулась уся й кинулась різко до баріери.
Рух її був так неожиданий і нагальний, що тюремщик, який сидів поруч із нею, метнувся вслід і схопив її ззаду за руки. Але вона випрямила праве рамя й протягнувши його в сторону трибуналу крикнула сильним, тремтючим голосом:
— "Прошу вислухати!"
Саля, яка було захвилювалась після засуду, стишилась знову й усі лиця повернулись у сторону суду. Предсідник, що взявся саме складати великі, в золото оправлені окуляри, спинився в русі і зпід високо знятих брів глянув на підсудну. Він нахилився над столом і одчинив уста до якоїсь уваги.
Тоді Ліда одсунула зовсім од себе тюремщика, підойшла до самої барієри і сказала:
— Прошу трибунал вислухати мене. Голос її був тепер спокійний, рівний і майже тихий. Це був добре нам відомий голос нашої Ліди. Він мав дивні фонічні прикмети. Ми говорили жартуючи, що це душевні, а не фонічні його прикмети.
Було все так, що при першому її слові повставала довкола неї глибока, прозора тиша, якої нутро набірало дивної звучности і в якій найслабше Лідине слово чулося з однаковою чіткістю біля неї і в найдальшому кутку великої салі.
Між собою називали ми цю тишу Лідиною атмосферою. І напів жартома говорили ми собі, що голос Ліди це найкращий наш здобуток за останнє трьохліття. Розділені на дві групки між публикою на галерії ждали ми зі стриманим віддихом того, що хотіла сказати Ліда.
Мала один недостаток, чужий нашому середовищу, який поборювала в собі з великим трудом: була сентиментальна.
І саме тепер, коли звільнено її й засуджено Логвина, боялись ми вибуху її чутливости.
Бо справді, що ще осталось сказати Ліді тепер?
Вона стояла при барієрці з легко похиленою головою і здавалось, що дві тисячі сердець спинились на салі в ту хвилю, щоб почути, чим бється тепер Лідине серце.
Але тільки що Ліда звела голову, щоб сказати перше слово, як з передніх рядів галерії впало коротко і твердо: — "Лідо, не треба!"
Стукнуло це в напружену тишу салі як камінь, пущений в пустку. Кинув це Кох.
В одну мить повернулись усі голови в сторону галерії і стали щупати очима по наших лицях. Предсідник переломився через стіл і говорив щось живо з комісаром.
Одна Ліда стояла нерухомо при барієрці і нам здавалось, що крізь простір, який ділив нас од неї, доходить до нас пружке тремтіння її спиненої в розгоні істоти.
Ліда вагалась. Вагання було на її обличчі й тоді, як вона повернулась до нас і кинула нам зпід вій фіялки своїх зіниць. І саме тоді, як нам здавалось, що вона рішилась підчинитись наказові, сталося те, що нас найбільше схвилювало за весь процес.
В горішніх рядах галерії стріпнулась чиясь рука і вслід за тим пролетіла в повітрі широким луком червона троянда й упала до Лідиних ніг.
Не було в цім нічого злого. Зле тільки мало прийти.
Спершу Ліда стояла без руху, наче не завважила нічого. Її очі тільки поширились незвичайно й лице понялось страшною блідістю.
Потім вона схилилась і піднявши з долівки троянду притиснула її корчем до грудей. Її тіло хитнулось при цьому безсило й закружлявши в повітрі з мягким стукотом упало додолу.
На салі знялись чиїсь білі руки й наче кинутий ними в гору розтяв повітря дикий крик:
— "Ліда, ой Ліда!"
Ліда лежала тиха в Логвина ногах. І заки спамяталась його сторожа, він зігнувся над нею й підоклавши під неї долоні зняв її з долівки.
Логвин велит. Ліда була в його раменах як дитина. Й коли її головка звисла безвладно понад його рамя, він ніжним рухом ліктя випрямив її й вона спокійно як у сні усунулась йому на груди.
Тоді він ногою торкнув хвіртку в барієрі й пройшов повз трибунал у сторону дверей до салі нарад. Ніхто його не спиняв по дорозі й це було таке просте. І тільки як він зблизився до дверей, по обох його боках зявилась сторожа, що вийшла разом із ним.
На салі знялась метушня. Публика з галерії кинулась до виходів. Ми пробоєм узяли для себе бічні двері й за хвилю були на коридорі.
— Ліда, Ліда, — що з тобою? —
Ми розсипались у товпі, шукаючи якої вістки.
Зі збитої на долішних сходах купки ситих панків вийшла чутка, що в Ліди розрив серця.
— "Брехня!" — прокричав хтось сердито, збігаючи вниз.
— "Оставте собі ту легку смерть!" — кричав з гори чорномазий робітник, потрясаючи над їми протовщеним кашкетом.
Він перегнувся понад поручча сходів й кинувши кашкет у гору, гукнув з цілої груди:
— "Хай живе Ліда!"
— "Хай живе Ліда!" одгукнула товпа, сколихуючи високе склепіння коридорів.
Клич цей хлинув униз по сходах і добігши до головного входу покотився широкою хвилею по вулиці.
— "Хай живе Ліда!"
Ліда жила.
В ту хвилину, як із темних дверей праворуч великого входу вбився клином у товпу відділ сторожі, одчинилися двері зі салі нарад і в них появилася Ліда.
Була сама. Пройшла кроків два по коридору, одвернулась і простягла руку в глибину дверей.
— "Приходь, Логвине!"
— За пять літ, —
— Хто сказав: за пять літ?
Хиба не за рік? Хиба не за місяць? Хиба не в Велике Завтра одімкнуться залізні двері й вийдуть з них бліді вязні на багряний день?
Як Ліда підойшла до широких сходів, ми натиснули товпою на сторожу й одсунувши її до стіни заняли головний вихід. Між нами склалася доріжка, якою мала пройти Ліда.
Дарма, що в неї на грудях таємна троянда.
І дарма, що стискається її рука, вплітаючи бліді пальці в червоні пелюстки. Попри нас —мала пройти Ліда.
Бліда ще на лиці після зімління, сковзала вона вже спокійним поглядом по товпі, шукаючи в ній знакомих облич. І за кожним разом, як її очі стрічалися з близькими собі очима, вицвітав у кутках її губ ледве замітний усміх, яким вона посилала дружній привіт.
Стаючи вже на останніх ступнях сходів завважала вона наш гурток по обох сторонах входу.
— Чого це, Ліда?
На хвилину спинилась вона в ході й усю її постать схопило хитке вагання. Рука, якою вона згортала листки троянди на грудях, заворушила неспокійно білими пальцями. Один мент здавалось нам, що вона одійме квітку од грудей і кине на землю.
Один мент — кажу. Бо вже в слідуючу хвилину вона зібралась у собі й пригорнувши тісніше троянду пройшла мимо нас по доріжці. Очі мала спущені й тільки дрібним рухом вій стріпнула нам по дорозі невидний для других привіт.
Винесла нас за нею товпа крізь широкі двері. Перед нами одкрилась вулиця залита вкрай сірою, клекітливою юрбою, що мов розбурхані води налягала на тами, зачеркнуті кордоном сторожі. Як тільки Ліда зявилась на горішній площадці тераси при вході, з юрби знялася вгору тисяча темних рук і мури камяниць стряслися од могутнього привіту, що бухнув, з нутра товпи.
Ліда пристанула на березі площадки. Її лице було спокійне, наче не про неї були оклики бурхливої юрби. Особливо ясний спокій лежав на її чолі, з якого вітер згорнув жмуток волосся, кольору стиглої пшениці.
Це було дивне чоло, в якому лагідна дівочість зливалася в одно з непереможньою діловитістю. Зпід його тонкої опуклости обняла Ліда фіалковим поглядом юрбу по оба кінці вулиці й притакнула головою. А як з глибини вулиці знявся новий зрив окликів, в якому імя Ліди спліталося з іменем святої справи, по її устах сковзнув усміх, який можна було взяти за промінь, що пролетом торкнувся її нерухомих губ.
З площадки пробігла Ліда очима довгий ряд авт по ту сторону вулиці. Третьою з черги стояла машина Лотка. Лотко дрімав при кермі.
Чому йому не дрімати? Клекіт юрби був для нього колискою, до якої привик
із малку.
Шкуратяний кашкет зїхав йому на обличчя, а коротка шия блищала проти сонця дрібними кучерями. Проте, як тільки Ліда поклала долоню на дверцята авта, Лотко підняв голову, поправив кашкет й торкнувши пальцями дашка кинув через плече:
— "Куди?" —
"Вперед!" сказала Ліда.
II.
Ввечері були ми втрьох у Ліди: Кох, я І Логвинів брат. Успіла вже одпочити, спала непробудно до нашого приходу. Проте була бліда, — тією осібною, тюремною блідістю: наче падав їй на обличчя притьмарений рефлекс з невидної зеленої стіни.
Сиділа в кутку високоспинної канапи, підобравши під себе ноги.
— "Отак я просиділа третину вязниці в кінці моєї койки. Другу проспала. Третю проходила довкола келійки, як кіратна конячка.
Як оце коли встану й закружляю довкола вас мов планета, не водіть за мною очима і не спиняйте. Хочу мати волю в своїх тюремних привичках." Кох сидів на низькому дзиглику проти грубки й усміхався. Мав теж свої тюремні привички. Просидів отак, чотири роки на березовому обрізку, вправленому в вязничу долівку.
Пересунув свою невеличку камяну люльку в лівий куток губ і сказав:
— "До речі, Лідо."
— "До речі..."
Ліда піднесла руку до триніжка, що стояв біля неї, і повернула до себе троянду, вставлену в високу, блідозелену шийку.
— "Кох, скажу тобі, що я не радо беруся за це оповідання. Маю свої ілюзії, якими люблю затягатися, як ти своєю люлькою, і не хотілаб їх тратити.
Кох підняв на неї шпильки своїх сірих очей, але вона повернулась у мою сторону й спитала:
— "Як то сказано у Фройда, Андрію?"
— "При чому тут Фройд, Лідо?"
— "Ти одповідж, там побачиш." —
Я подумав хвилину і сказав:
— "Ну, що: механізм багатьох наших поступків, наших снів лежить у підсвідомости. Складаються на його переживання, які нирнули туди, незаспокоєні як слід."
— "Отож-то! А що діється з тим механізмом, коли його вийняти звідтіля й розглянути в подробицях?"
— "Тоді він тратить свою силу, Лідо."
— "Чуєш, Кох. Отож я боюся — за свій підсвідомий механізм..."
Кох дихнув голубим клубком диму
— "Чи він якось ізвязаний з тим, що ти нам маєш розказати?"
— "Ох, так. Цеж він — підкосив мене сьогодня там — у суді."
Ліда повела рукою по волоссі й пересілась на край канапи.
— "Треба вам знати... часом мені здається, що підсвідомо править моїми поступками і... моїми снами — розстреляний усміх."
Вона встала, поправила троянду і пройшла тричі довкола стола. Потім вернула на своє місце і сказала голосом, в якому тільки догасало зарево зворушення:
— "Оце вам моя ілюзія. Очевидно — ілюзія й тільки. Більш прозора й більш безтілесна, як той дим, що Кох ковтає.
Проте иноді вона мені на руку: затягнешся і йдеш...