Поліський примітив.
Стара проводить Ганну до перелазу. Вона скидає очима по білій, місяшній доріжці між тинами й говорить:
— "Йдеш таки, дочко."
— "Йду, мамо."
Ганна спиняється за ворітьми. Її тінь перегинається через вориння й лягає на крихкому снігу подвіря.
Стара підходить до воріт.
— "Ночувалаб, дочко. Пізно. Ліс."
Ганна одказує по хвилі:
— "Нічого. Недалеко. Руднянські ободники йтимуть, стрінуться. Піду."
Вона обгортує дитину хусткою. Підсовує до грудей і прислухається. Стара слідить мовчки за її рухами. Потім питає тихо:
— "Спить?"
Ганна киває головою. Вона постоює ще хвилю, потім вклоняється матері в двір і одходить здовж тину.
За тином лежать високі, напухлі од снігу материні грядки. Місяшне світло спливає по їх опуклостях і збігається в мягких борознах. Зрідка чорніють по снігу стовбурі забутих з осені соняшників. На одному з їх біля тину сидить спізнена птиця й теребить остатки насіння. Вона держиться ніжками змерзлих листків і бє клювом у зернята. Її стукіт розходиться далеко по білих городах.
Як Ганна зближається, птиця збиває крильми й одлітає в сторону ліса. Ганна проводить її очима, доки вона не щезає в темному вітті. Тоді вона прибавляв кроку. Ліс її тягне.
Так вона доходить до кінця грядок. Тут пристає на хвилину й оглядається до двору. Знаходить у йому матір.
Вона стоїть на порозі хатини. Нависла стріха загортає її густою тінню. Голова матери схилена нерухомо вперед. Наче вона розглядає що напружено в глибині ліса.
Нічого. Ганна киває їй здалека й одходить од тину. Ліс її тягне.
Він вибігає до грядок двома стяжками молодої соснини. Схоплює ними доріжку як протягнутими губами. Вона сковзає між їми мягкою струєю і вбігає в чорнолісся. Йде в йому просто, ясно й глибоко, як лісове зітхання.
Її далекий просвіт піднімається вгору і вплітається в дубове верхівя. Йти по ній легко.
З обіду йшов погідний, тихий сніг. Він зліг позорим пухом унизу між пнями і вгорі на вітті. Тепер він пахтить проти місяця мягким маревом. Верхи дерев тремтять у йому як великі, срібні одуванці.
Дмухнеш — облетять.
Нікому дмухнути.
В низу, під віттям стоїть глибока, снігова тиша. Вона легка як легіть і оксамитно мягка. Вона спинається по пнях і крізь срібні верхи парує в небо.
Йти в тиші легко. Це од неї доріжка — як лісове зітхання.
Над доріжкою зводиться вгору склепіння верхівя. Од його звисає додолу блакитна сітка тіней. Вона здрігається за Ганиною ходою. Вона сковзає по спині і стелеться вслід на снігу. Її неправильно оплетені очка обведені стяжками пухкого, жовтого сяйва.
Всі тіни обведені стяжками пухкого, жовтого сяйва. Вони світяться. Здовж по рівній доріжці світяться тіни.
Теж саме в глибокому лісі. Вони там розвішені синьою тканкою од дерева до дерева. В їх складках лежать тихі, блідожовті світлячки.
Вони ворушаться, як на їх дивитися йдучи. їх пухкі спинки видовжуються й повзуть довкола пнів. Сині тіни оживають од цього. Глибина ліса сповняється примарно тихим рухом.
Ганна одводить од неї очі. Вона зітхає і хилиться над дитиною. Пробігає по її тільці вільною рукою і пригортає голівку.
Дитина зрушується., Вона пружить сповиті ніжки і повертає голівку в обі сторони. З глибини хустки йде її тихе сплакування.
Воно вихоплюється звідтіля блискучими ниточками і тремтить у повітрі. Снується по лісі. Вплітається павутицею в снігове гілля.
З далекої глибини ліса одзивається йому слабе, самітне скигління.
Ганна підводить голову і прислухається.
— Це мовби плакала дитина.
Буває іноді так...
— Це мовби плакала згублена в лісі дитина.
— Вона сидить притулена до пня старого дуба.
На голівці в неї сніговії шапка. І плечики в снігу. На зведених колінках сині пястучки.
Її повіки зморені довгим ожиданням. Вона піднімає їх в останнє:
Потім вії дитини склеюються. Вона засипляє.
Перед дубом темніє густий кущавик. Його берег сколихується і розходиться у дві сторони...
Ганна стримує віддих.
У лісі тихо. Лежать спокійно тіни. В лісі тихо.
Ганна схлипує і нагинається низько до хустки. Вигортає з пазухи грудь і подає дитині. Мягкі губки схоплюють набренілу молоком бородавку. Язичок підсовується жолобком і сковзає ритмічно.
Ганні з тим трудно. Вона ніяк не звикає. В ногах сіпаються жили і тягнуться в сторону грудей. З голови збігає вся кров. Під чашкою стає млісна пустка.
Ганна змикає очі і стоїть без руху.
По хвилі будить її тихий шелест. Ганна здрігається. Підносить повіки..
На жовтих місяшних пружках бачить перед собою білий димок. Він стікає тонкою струйкою зпід верхівя і розпливається внизу прозорим віяльцем. На гладкій колійці доріжки лежить під їм клапок спалого снігу.
Ганна обходить його півколом і йде дальше.
Під колінами в неї тугі пружинки. Це од дитини. Теж саме — пустка під чашкою. В ній тепер снується білий димок на жовтих пружках.
Ганна прибавлює кроку. Встромляє нерухомі очі в блискучий просвіт доріжки. Йде дальше.
Високі стіни дерев загортаються тихо за спину. Підсвідомо слідить крізь них Ганна за глибиною ліса.
От видно:
Глибоко праворуч під гіллякою зворушуються тіни. Вони здрігаються нерівними товчками і потягаються скісно через ліс. З їх неспокійного берега одривається довгастий шматок і пробігши між крайні пні вистрибує впереді на доріжку.
Це зайчик.
Ганна спиняється.
Зайчик піднімається між колійками на задні лапки і зводить вгору уші. Він коливає їми в оба кінці доріжки, як високими метілками. Крізь їх мохнаті мушлі просвічує місяць.
Потім зайчик опускається додолу. Робить три легкі скоки вниз доріжки. Зпід його черевця кидається на сніг місяшна стежка слідів.
Зайчик повертає ліворуч і довгим, дугастим плижком пробиває край ліса.
На стрічу йому стріпуються рвучко тіни. Вони обхоплюють його синіми плахтами і тихо злягають на землю.
В мягкій тиші ліса твориться од цього хвилева пустка. Ганна сповняє її слабим зітханням. Вона поправляє грудь в устах дитини і йде дальше.
Рядом із нею йдуть по доріжці сліди зайчика. Вони повтикані в сніг як білі чашечки, налиті жерельною водою. Вони постудювані з собою парами як близнята, їх круглі вінця обведені пухким жовтком місяця. Під кожним вінцем червоніє в чашечці темний обручик.
Ганна спиняється на одному.
Обручик висковзає з чашечки і тремтить на снігу червоним кільцем.
Ганна схиляється до його.
Обручик з крові.
Всі обручики з крові.
Вони лежать тихо під вінцями білих чашечок. Як Ганна торкає їх очима, вони висковзають із них і тремтять на снігу червоними кільцями. Під ними біжить місяшна стежка.
Ганна випростовується. Вона повертає обличча в ту сторону, звідки прибіг зайчик.
Ліс там порожній. В далині змикається його долішнє віття з землею. Аж дотіль ліс порожній.
Потім густішають тіни. Вони звисають до землі густими плахтами. Злягають на себе важкими складками. На їх затримується погляд Ганни.
Ганна слухає.
З далеких кутків виповзає на ліс сторожка мовчанка. Вона посувається вперед як імла й витискає через верхівя снігову тишу.
Верхівя склеплюється за нею. Тіни опускаються вниз і входять у сніг. Нутро ліса пучнявіє напруженим ожиданням.
Ганна переводить очі на доріжку перед собою. Пробігає ними бистро туди, де вона вплітається в дубове гілля. Вгризається в її далекий просвіт. Переступає стежку слідів і йде просто на його.
Згодом виплітається його глибокий оваль з верхівя й опускається додолу. Доріжка висковзає впереді зпомежи пнів і злягав мягко між поляною й низьким кущавником. Ганна прибавляє кроку й вихоплюється жадно на край ліса.
З поляни йде їй на стрічу повідь місяшного світла. Тремтючою хвилею спинається вона по стіні ліса й одбившись од гілля обкидує Ганну шматками пухкої піни.
Ганна жмуриться од неї. Вона одступає кроків два і злягав плечима на крайнього дуба. На неї находить хвиля раптовної втоми.
Ноги ниють млісно і тремтять у колінах. Дитина лежить на руках. Ганна чує на голому тілі її рівний, теплий віддих. Дитина спить не випускаючи груді.
Ганна стихає. Повіки в неї поникають на очі. Під китицями опущених вій переливається снігове плесо поляни.
Півколом одтиснула вона од доріжки високу греблю чорнолісся. Згори ллється на неї прямовісними потоками місяшне світло. Поляна вдихає його глибоко й ви-
дихає назад у повітря світляною млою. Вона тремтить у віддиху, як велика, розлита в лісі капля живого срібла.
Серед поляни стоять самітно пригорнуті до себе три молоді берізки. Вони тягнуться вгору тонкостебло, як висотані із землі місяцем срібні струни. їх вершки розсипаються вгорі русими гривками й отікають мягко додолу.
Щось жалісне, безрадно діточе вплетене в їх плакучі кісники. Ганна обнімає їх одним поглядом і на її устах висвітав слабо усмішка.
Тиха, безвільна усмішка.
Вона стікає водно з віями по білих стеблах додолу.
Обходить раз і другий довкола берізок по снігу.
Нерухоміє...
— Петличка.
По снігу вслід за нею довкола берізок петличка...
Ганна підносить повіки. Вище.
— Петличка — правда.
Вона йде двома ясними кільцями по снігу. Вгрібається в його вузькою канавкою. Заломлює на собі тіни берізок.
У ній два кінці. Один видовжується в глибину поляни й доходить до ліса. Другий перетинає біле плесо по цей бік берізок і вибігає жолобком на доріжку.
Ганна схоплює все те нерухомими очима. Насилу одтягує вона їх од берізок і обводить помалу здовж темної стіни ліса. Доходить до доріжки. По ній до жолобка.
Тут її очі поширюються неспокійно й кидаються прожогом по всій поляні.
Є така хвиля:
Сніг сколихується по поляні і збігається по всій площі одностайним плесом. Оба кінці петлички стягаються до берізок і входять у сніг. Поляна злягав тиха й гладка. З її ясної цілини тягнуться самітно вгору три срібні стебла.
Є така хвиля. Вона тягнеться одну мить. І як лиш Ганна стримує очі біля берізок, зі снігу виринають два кільця й кидають ясний жолобок здовж по поляні.
Ганна одтягується од дерева й підходить по доріжці до жолобка. Спиняється при йому.
— Він проведений по снігу, наче по йому пройшов маленький плужок. Його стінки одгортаються в сторони пухкими, жовтими скибками. В його плитке денце повтикані зрідка стіжечками ямки.
— Жолобок перекидається через доріжку і входить у кущавник. Сніг тут високий, мягко хвилястий. Жолобок вгрібається в його й проходить долинками поміж кущі.