Молошне божевілля

ЛІ

ТУТ Лі — Лі — Лі — Лі –

тут — там, тут — там Лі, як в орбіті!

Яке залізне божевілля вимірює твій шлях, Лі ?!

Проходить девята й велике, біле крило сонця злітає понад крівлі й паде на наші вікна.

Лі скрикує сріблисто. Лі сплигує на землю й піднявши прапорцями ручки кидається просто на його.

О, Лі, там глибінь !

Ната стигне з протягнутими долонями.

Михайло чуть торкає голову (-він лід !-), а в густі складки його лоба втискається строга теплінь.

Лі скаче на лутку й осліпло зорить горючого птаха, що виходить важко на крівлю.

Крівля просто, високо й униз від неї довгі, сині тіни стін, з чорними зіньками вікон. Хтось там на їх гойдає квітчастим килимом, хтось червоно киває головою й кличе дзвінко — молодо понад глибоку темінь подвіря:

— Лі, ти тут ?

Лі осліпло зорить горючого білого птаха, що виходить на крівлю. Лі чує клич над подвірям, вона здрігає солодко всім тільцем і регоче заливчо:

— Так, Лі тут!

Лі прийшла вчора.

Прийшла ! Наче не приніс її сонну на грудях Янко з Зеленої, Янко Довгий, що в його груди транспаренти. Груди — високі, тверді транспаренти, пощерблені хижо вітрами, — й яка божевільна сила змяла з їх мягку постіль для Лі, для несповна трьохлітньої Лі, що зорить горючого птаха!

Лі прийшла вчора (— Логвинів узяли вчора —), і може піде завтра (— Нату візьмуть завтра —), піде на грудях Янка, Довгого Янка, — тут — там, тут — там, як в орбіті.

Яке залізне божевілля !

Послухайте повість про це.

НАРО-

ДЖЕННЯ

ЛІ

Красна столиця Південної Славії Београд !

Краща королева Београду Марія !

Вчора сповістили новини: родила — красна королева Београду Марія.

Ніхто не сповіщає про Марій, що родять у тюрмах.

Лі побачить світ у слідчій частині н-ської тюрми, келія Nr. 1.

Побачить світ ! Сказатьби — тьму, колиб не те, що Лі розкриє очі й над нею буде обличчя Міри, а Міра це мати, а мати це світ.

Сьогодня сьоме вересня, двадцятьпятий рік, дванадцята, південь.

Сьогодня ясний день, гарячо жовтий і прозоро порожній. Марія це чує, такий прозоро порожній.

Марія Крайс проситься в слідчу.

Вона проходить темні коридори й стає на камяному порозі.

Стоїть золотий день на глибокому тюремному подвір'ї. Мягкий, зіпрілий вітер спинається грудьми на стіни й спльовує сюди теплим, жовтим листям. Вітер з волі й листя звідти, він несе його в вохкому волоссі, його чути сонцем, полями й теплою пиллю доріг. Доріг прозоро порожніх, Марія це чує, таких прозоро порожніх.

Марія Крайс стає на порозі й дивиться в день на повітрі.

Марія Крайс — майбутня мати Лі.

Майбутня !

Яблуко вже геть обтяжило молоду, вгнуту гильку. Млісна осінь втискається в брунатну чашку привялого держачка. Вже мліють звязки. Яблінці мариться легкий тріск, шелест у листі й солодкий стук об землю в траві.

Вчора Міра післала записку:

"То вже надходить, Даньку. Воно повертається так нагло, ти вичувби рукою, якби я була там. Таке сильне, недобре. Будь десь близько, Даньку, будь десь тут."

Марія сходить помалу з порога, вона йде по камяній доріжці й обходить пильно нерівні, випуклі плити. Їх так багато між тюрмою й відділом слідчого, Марія їх вивчила за літо, вони тут положені вмисне, щоб вона впала й родила нечасно.

Марія їх знає одну до одної, вона моглаб їх минати з замкнутими очима, вона дивиться пильно під ноги й обходить кожну довкола. Не впаде.

Марія Крайс іде поволі по камяній доріжці, вона ставляє дрібні, ласкаві кроки, її крихкі плечі хитаються плавко вправо й уліво.

Два вязні відгортають листя з подвіря, вони спиняються довго на сонці, їх рухи повільні й гнітуче байдужі. Як Міра проходить, вони підводяться разом і стоять так на сонці й ведуть її очима аж у той бік, до широких ступнів і дверей з залізною павутицею.

Марія підноситься помалу по ступнях, вона минає сіни одні й другі і входить у відділ і стає перед слідчим.

Вона говорить просто:

— Прошуся в лічницю.

Слідчий відкладає роботу й повертається до неї. Він зводить високо блискучу, жовту голову, в його розслаблені обі повіки, вони спадають до половини зіниць, він зводить голову високо й так дивиться на Марію.

Він говорить:

— В лічницю, так, так, в лічницю... На днях заходив знову ваш батько, пан Юда Крайс, як не помиляюсь, візник по професії... Візники нарід сильний, недобре дивитися, як плаче сильна людина...

Слідчий ще відкидає голову й зводить очі на стелю.

— Проте я його розумію, положення дійсно не зовсім звичайне... Я його розумію й мені дивно, що ви, його дочка, не хочете зрозуміти...

Це правда, Марія не розуміє. Вона дивиться пильно в обличчя слідчого, її очі глибоко підкружені й дрібку трівожні, вона дивиться їми пильно й майже невидюче й говорить просто:

— Прошуся в лічницю.

Слідчий зводить плечима.

— Це ясне, треба в лічницю й треба негайно... Теж саме думає пан Білий, товариш Білий..., якого ви називаєте своїм чоловіком... Не входжу в це блище, то ваше діло,... так вам кажуть ваші комуністичні переконання... Так — так, був тут перед хвилиною — пан Білий, — стояв саме там, де пані, ...може навіть дихаєте ще одним віддихом... Говорить кавція.... добре, кажу, кавція, все можливе. — Бо все можливе, пані Крайс, все в ваших руках. — Два слова, не більше — Два-три слова за здоровля, — може навіть за життя вашої майбутньої дитини, — вашого синка, — сподіюся — то буде син. —

Так він говорить, і в його голосі глибокі, теплі тіни. Він майже не дивиться на Марію, йому майже не видно, як у неї раптом торкаються губи. Й оце він нагло згинається вперед і стріляє в Марію шпильками двох протягнутих пальців.

— Два слова, пані Крайс: ваше відношення до Підгірської Спілки лісних робітників !...

...То буде син...

Марія трохи подається на рух його руки й дивиться в його з трівожною ласкою... Вона стягає міцно брови, їх вершки втискаються тепло в терпяскі складки лоба... Марія думає напружено — це просте — то буде син...

Вона вдивляється в слідчого трівожно — ласкаво й торкає безмовно губами... Щось треба сказати...

Й тут обривається думка... Обличчя слідчого схитується перед нею й заходить білою млою. Наче велику шкляну тафлю опушено між неї і його. Марія подається вперед, вона дихає бистро, її віддих осідає густою, білою млою на тафлі... Марія похиляється більше, — обличчя слідчого відпливає далеко, безшумно, воно повисає вгорі як маленька фіґурка на нитці — й гойдається мовчки вверх і вниз, вверх і вниз...

Марія подається хитко вперед і ловиться руками за гладке дерево. Вона згинається туго в поясниці. Нерухоміє заслухано.

В животі повертається вязкий клубок і опускається боляче вниз на стінки. Він злягає тут міцно, напружено. Змовкає.

Марія стоїть так перегнута, з тремтючими скронями й вгортає ніздрями повітря бистро — бистро.

Маленька фіґурка спиняється високо й викрикує крізь тафлю три приглушені згуки. Їх перекликають спішно внизу й від того сколихуються десь далеко одні й другі двері.

Тоді фіґурка збігає плавно вниз і відкидається мягко плечима на високе бильце крісла. Вона говорить згодом:

— Бачите, Степюк, на що скривати правду?... Це недоцільне, — справа вияснюється вкінці — кінців, а ваше заперечення виходить вам тільки на шкоду... Адже ви знаєте паню Крайс ?

Десь збоку, — Марія це чує стоїть хвилю сторожка мовчанка, потім падає стримано:

— Так.

Марія тремтить дрібно всім тілом, їй трудно повернутися в ту сторону, вона тільки переведе туди зіниці й захопить самим окрайцем:

Довга, синя смуга канадійського, гірницького одягу. Оліяне обличчя з мягкою дужкою губ. Зіркаті, зелені очі — просто в суддю. Товариш Андрій.

А тут слідчий. Ломається бистро вперед і кидає спішно зі себе:

— Так — так, Степюк. Це признання вам тільки вийде на користь, і всі інші... Одно ще тільки питання, побічне, напів формальне питання: де й коли ви стрінулися вперше з Марією Крайс...

І знову довга хвиля мовчанки. Марія тремтить дрібно й гаряче, слідчий застигає зломано над зеленою тафлею стола. Потім падає знову стримано й дещо розтягло:

— То було — 12. лютого — цього року. — Думаєте: минулого року, Степюк.

— Ні, пане, думаю: цього року—в тюремній брамі.

Так !

Андрій !

Марія підхоплюється вверх і наглий клубок сміху вдаряє її в груди. Він рветься гарячо в горло й Марія його ковтає, насилу ковтає гарячий клубок сміху...

Так — так, Андрій, Смерека, — Андрій — оліяне обличчя — дитячо — ласкавий усміх, — ай — пахне... сильно пахне — дитячий усміх гаряча різана смерека — сильно пахне — так, тар — так — а — а — коло, коло, кру — тіж.

Ай!

Марія хватається край стола й він бризґає зпід рук пекучими жмутками іскор — Стій, не впаду! — Марія злягає на стіл й розпинає рамена широко рамена — хрестом – – –

— А-а-а-а — — — Є.

Крик, — звірячо простий крик як струна...

— А-а-а-а — — —

Крик— і від його все — жмутками іскор усе, — колами, колами рветься і мчить і паде, вихром паде в безодню... Й безконечна пустка довкола, чорна, бездонна і в ній, як на дні, Марія — одна — вся від пояса вниз по ногах і вверх і до кіс— вогнем, стріляє вгору вогнем і горить і нема і встає і встає і горить і нема і встає і тремтить і тремтить і трем-тить Марія — одна —

Крик

і

мовчок

Мовчок.

Марія хрестом край стола. Руки пружинами здовж. Головка на сукні, скронею тихо вниз. Ніздрі — струни й у ямках очей тремтючим сріблом роса.

Кап-кап — на зелене —

кап.

Просто — в кріслі — він.

Підняті легко плечі й на бильцях зимні руки. Зимні руки — вниз. Спокійно:

— Cela Nr. 13.

То й дальше:

Се — la — nu — mer —13-!

кап — — кап — —

на зелене — —

кап —

Мовчок.

І враз:

— А-а-а-а...

Крик. Простий, високий крик, як струна, як меч, — гарячим лезом блиск і вже — — Марії дві, — одна Марії дві, як сестри — разом — дві — — —

Й от коли перша:

біль — крик — вогонь —

то друга:

прижмурцем очі і вже ухом в неї на серці. Чуєш:

А ! А ! — Глибокий, дальній шум, — солодкий шум, — молошні ріки, — глибокі дальні ріки, — молошне божевілля — — —

А ! А!

Чуєш:

Короткі блискавки візій, блиски картин — — блискучі соняшні шпилі, зломи доріг, — а ! — зломи таємних доріг, — шуми смерек — важких від снігу смерек, — дими колиб — колиба — сон — Даньку ! ай — Дань — —

Це коли перша: крик.

Колиж перша:

мовчок, бездонний, темний мовчок — — і кров, лоскітно, тихо кров до колін.

Тоді друга (— ай, сестра, — розумна, вірна сестра —): вгору гаряче чоло й — широко — ясно очі.