Людина й собака

І

Колись Левко Лимарчук був дужий, міцний, навіть гарний.

Служив собі в економії, як служив його батько, що вже давно склепив свої очі, але з того часу, як з'явилися "оті болячки" на тілі, — сам не свій став.

Хто його знає, що за хвороба така, що ніяк не минала, хоч уже десять літ лікувався від неї.

Спочатку знахарка Килина якимсь терпким зіллям його напувала, потім старий пастух Кожушко якусь таку масть із овечого лою робив, а ще потім хтось такий радив йому самогон пити, щоб "краще всередині вигрівалося", але все те було цілком зайве.

Болячки на тілі переходили в рани, що аж йому страшно робилося, коли дивився на них.

Одначе, міг би проте якось навіть і це терпіти, якби так не ніс, що отак собі, "ні з цього, ні з того", повільно став провалюватися.

Саме тоді війна була. На селі перестали вже й плакати, виряджаючи коли не "запасних", то "новобранців", але його, як "апальченця", не турбували. Отже був невимовно радий, коли, нарешті, дійшла черга й до нього і він, разом з іншими "апальченцями", мусив іти до Житомира на "збірний пункт". Але там — "хоч мох і болото брали" — його "забракували" й послали в шпиталь лікуватися.

Шпитальні лікарі були немилосердні люди. Мало того, що натирали його живим сріблом та іншими такими ліками, а ще й насміхалися, дорікали:

— Ну й дурень!.. Ну й гевал!.. То ж три роки тому треба було лікуватися, а він, сукин син, самогон собі дудлив!..

Левко, зціпивши зуби, мовчав і мріяв — коли його випустять.

Нарешті випустили, але такого, що як глянув у дзеркало, так і завмер.

Лице — не лице, а якийсь рудий струп, на якому болюче жеврілися одні лише дивні карі очі. Глянув ще й на все своє тіло й зітхнув. Було таке огидне своїми запліснявілими ранами та синіми плямами, що годину цілу думав про те, щоб смерть собі заподіяти.

Одначе, не зробив цього, бо саме в той час почув про якусь революцію, а так як догадувався, що то мусить бути щось дуже цікаве й нове, то за всяку ціну захотів ще хоч раз подивитися на "свою" економію, звідкіля постало все його нещастя. Йдучи дорогою, думав:

— Тепер уже мені ані оженитися, ані доробитися, ані так жити...

Коли проходив через село, то люди одверталися, а ті, що знали його раніш, наче лікарі, казали:

— Ну й догулявся!..

Того ж дня, вечором, він прийшов до пана і той, дивлячись кудись понад його головою, сказав:

— Гм... Я тепер господар, як ти робітник... Одначе, як хочеш бути за вартового, то будь... потім, може, зміниться...

Глянув на мить на його лице, повернувся й пішов собі, а Левко став за вартового цілої садиби й вартував її доти, доки вона не стала за оселю сільської комуни "Світанок"...

II

... Вартуючи, мало вже й журився, коли тут раптом стали пальці гнити. Що не палець, так і гнилячок, аж кістки вилізають. Деякі з них просто "перешкоджали" йому і він відрубував їх сокирою.

З першим пальцем справився, що ніхто й не зауважив, але другого, "як на збитки",[*] відрубував так, щоб усі бачили й знали.

Сталося це звичайного травневого ранку, коли повітря пахтіло розквітлими кущами жасмину, а сад дзвонив соловейковими піснями.

Левко, як завжди, відпочивши після нічної варти, взяв сокиру й пішов рубати дрова. Проходячи повз лавочку, що стояла під кущами жасмину, саме проти вікон комунальної пекарні, зупинився. Подивився спочатку на свою ліву руку, потім глянув на сріблясте лезо сокири, що тримав у правій руці, й підійшов до лавочки.

Лавочка була вкрита ніжними пелюстками жасминового цвіту, що нападали з кущів, а це його наче вразило. Хвилину стояв так, щось думаючи, потім нахилився, здмухнув ті ніжні пелюстки цвіту й поклав на краєчок лавки те, що було колись пальцем, і враз — сокирою.

— Що він рубає там? — гукнув хтось у пекарні.

Дівчина Оришка, що звичайно куховарці допомагала, визирнула у вікно і, пополотнівши, сказала:

— Пальця собі відрубав...

— Ну й людина! — гукнув той самий голос, і Левко пізнав у нім голос голови комуни, товариша Суницького.

Потім почулися швидкі кроки й на ґанку з'явилася товаришка Олена, що за секретаря комуни, а слідом за нею Оришка з кусником якогось полотна в руках.

— Що ви робите, чоловіче?—крикнула Оришка.

Він шпурнув на лавку скривавлену сокиру й голосно зареготався:

— Га-га-га!.. Коли я тобі чоловік, то йди до мене спати... Га-га-га!..

Жінки ніяково зупинилися, а він сплюнув набік і раптом повільно-повільно:

— Нащо мені співчувати?.. Нащо серце шарпати, рвати?.. Ви краще далі від мене, далі!..

Сказав і пішов собі на дровітню.

Справді, що ж таке міг він сказати, коли скрізь і всюди одне лише чув:

— Пранцюватий!..

Отже, чи міг його хтось зрозуміти, як він, опинившися на дровітні, вперше вилаяв Бога?..

Отак просто собі звів очі до неба і лаяв:

— Ти...ти... дерево, а не Бог, он що!..

Витягнув угору праву руку й заворушив пальцями, ніби дулю хотів скласти, але пальці ледве рухалися. Тоді бовкнув:

— Нема!..

Озирнувся навколо і ще раз бовкнув:

— Нічогісінько!..

Потім стомлено сів на дерев'яному обрубку й, дивлячися на зруйновані стіни дровітні, думав про те, як далеко тепер став той світ, де живуть ці люди.

Думав і страшно було, що навіть у цій дровітні, де завжди так тихо, нема йому спокою...

ІІІ

... Та все ж таки дровітня було єдине місце, де він міг собі навіть серед білого дня бувати. Незважаючи на те, що її старі цегляні стіни розсипалися, а вкритий зеленим мохом низький дах ледве тримався — любив її. Любив її за те, що, крім усього, вона стояла аж поза садом, де було досить сонячного сяйва, квіток і пташок, а це ж уже неабищо. Кожний дивиться доти, доки хтось не засипле піском йому очі. Отже так само дивився й Левко, радіючи, що хоч на якусь мить може відчувати своє існування.

Звичайно було так, що відчував його за якою-небудь "шпаркою" роботою. Переважно тоді, коли рубав дрова, коли над його головою срібною блискавкою пролітала сокира й коли навколо нього гучно тріщали рівні соснові поліна, що плакали золотими сльозами липкої живиці.

Скінчивши роботу, сідав і думав про те, який-то добрий обід був сьогодні і як старий Кожушко багато з'їдає.

— Хай собі їсть... — говорив сам до себе. — Хай хоч тепер наїсться, коли раніш був голодний.

Кажучи так, жалкував, що сам не може так їсти, а то дідька лисого дав би старому, а не борщу...

— Н-ну, та хай собі...

І от одного разу, коли так думав, почувся якийсь тихий шелест. Озирнувся, аж то маленький попелястий цуцик із рудими плямами. Цуцик зупинився й цікаво витріщився на нього своїми темними, як червневі скороздри, круглими оченятами.

— Пошов вон!—махнув Левко рукою, але тим часом цуцик, обнюхавши нарубані дрова, підбіг до Левка й дзявкнув.

— Ач, який!—промовив Левко вражено і, схопивши його за карк, високо підняв угору.

Цуцик широко роззявив вогку пащу й показав два разки гострих зубів, між якими видно було блідо-рожеве піднебіння з чорними плямами.

Спочатку цуцик пручався й навіть намагався вкусити, але почувши, що це не така легка справа, жалібно заскавчав.

— Хіба взяти його та привчити вартувати... — замислився Левко. — Здається, що від мельникової суки, бо й шерсть таку саму має... Справжній кудлач...

Повернувся до цуцика і став кликати:

— Кудлач! Кудлач!

Але, як видно, той не дуже-то розумів, що він Кудлач, бо спокійно собі порався коло Левкового чобота, намагаючись його роздерти на дрібні шматочки.

— Х-хе, який завзятий! — всміхнувся Левко, дивлячись на цуцика, а потім узяв сокиру й став знову рубати дрова.

Цуцик вважав це за початок якоїсь цікавої гри й разів тричі підстрибував за сокирою, але скоро переконався, що це більш страшно, ніж цікаво і, сівши осторонь, кумедно заскімлив.

Тоді Левко засміявся. Шпурнув сокиру просто між дрова, схопив цуцика й ніжно запитався:

— Ну й чого ж це ти так?.. Чого, мій маленький?..

Голос його бринів такими ніжними й такими чулими тонами, що аж сам він здивувався.

Випустив з рук цуцика й гукнув:

— Гей!..

Голос прозвучав цілком так, як колись на вулиці, коли ще ходив на вечорниці.

Забувши за все на світі, схопив цуцика знову й захоплено притиснув його до своїх грудей.

— Гей!.. — голос був наче той самий.

Малий Кудлач стривожено нюхав повітря, крутився то сюди, то туди, а потім поклав голову на ту долоню, що була без двох пальців, зітхнув і став дрімати.

Левко підняв полу зашмарованої свитини, обережно загорнув його й поніс до свого самотнього житла...

IV

...Взагалі ж Левко не любив собак. Особливо тих, що на ланцюгах коло стайні. Не любив їх за те, що вони, як і люди, чогось одвертались від нього.

Іноді так навіть думав собі:

— А може, то й не собаки?..

Особливо дивувало його те, що коли вечором спускав їх із ланцюгів, то вони ні одної хвилини не хотіли затриматися коло нього.

З болючим почуттям своєї безпорадності розмірковував:

— Бридяться... Гірше стерва... Стерво жерли б, а це... це ні один навіть вкусити не хоче...

Потім довго прислухався, як вони завзято брехали на всі чотири сторони світу, і, зітхнувши, повільно плентався у млистий морок ночі.

Іноді, обходячи садибу комуни, стрівався з собаками. Вони, як з важкого обов'язку, обнюхували поли його свити і зразу ж бігли собі далі.

Левко розумів, що це було лише побіжне ствердження того факту, що собаки—не більш, не менш—тільки дозволяють йому ніч у ніч ходити, слухати й дивитися, як то й вони ходять, дивляться, слухають...

Але з того часу, як з'явився Кудлач, нібито веселіше стало. Особливо відчував це тоді, коли Кудлач лащився коло його ніг, лизав йому руки й сміливо дивився у вічі. Це, як гадав Левко, була певна ознака того, що Кудлач його безумовно любить, але ж це знову викликало думки про те, що він так само може колись розлюбити, а тоді... тоді дрижав цілим своїм тілом і почував себе страшно нещасним...

Несподівано для самого себе вирішив бути суворим і постановив собі взяти Кудлача на ланцюг, до буди. Як постановив, так і зробив, хоч потім сам жалкував, що так зробив.

Бідний Кудлач! Почувши на своїй шиї ланцюга, навіть тішився тим, навіть грався. Лише тоді, коли хотів бігти, але не міг бігти — злякався. Тоді з одчайдушним рухом кинувся до буди, закрутився навколо неї, вистрибнув на її дах і з розпачем загавкав. Так гавкав аж до самого полудня, а потім став сумно скиглити й вити, від чого, здавалося, засумували навіть дерева в саду, що вже починали жовкнути.

Одначе Левко вперто тримався свого.