Революційним шляхом

(Із записної книжки)

Місто мовчало, наче мертве. Стоячи на розі двох пустельних вулиць з карабіном в руках, дивився на зоряне осіннє небо і шептав:

— Мерзотники... то ж не так давно самі кричали, що смертної кари не повинно бути!..

І згадувалося, що вони сказали:

— Ви, товаришу, сентиментальний тип, а революція таких не знає...

Стрижена товаришка в сірій гайдамацькій шапці, запихаючи в рот "реквізованого" цукерка, презирливо пирхнула:

— Такої м'якосердечності від вас ніяк не сподівалася...

Я мовчки взяв карабіна і разом з нашими подався на варту, хоч моя душа поривалася до темного льоху, що під будинком "Тимчасового комітету охорони Революції", де сидів якийсь заляканий і звичайний юнак, якого "засуджено" до розстрілу. Чи варто згадувати те, що він був самий звичайний собі і що тільки через це я став в його обороні?.. — Гадаю, що не варто було, бо моя "оборона" викликала серед моїх товаришів лише самозадоволений регіт і більш нічого.

Думаючи про них на самоті, бачив перед собою їх сліпо захоплені лиця і чув їх "програмову" мову, завдяки якій вони зуміли на якийсь час стати тими казковими каліфами, які, жартуючи, нищили нерозвинене і карали на смерть ненароджене... І якось дивно, надзвичайно чудно було відчувати те, що я з ними уявляю якусь цілість і що нас в'яже одна мета, ради якої взяв у руки за— іржавленого карабіна і став з ними на безлюднім розпутті...

Хвилинами десь усередині грудей з'являлося незрозуміле прикре почуття, яке буває після безсонно-п'яної ночі або після якоїсь наглої страти... і відчував, що дійсно втратив... Так, утратив віру в тих, кого досі вважав відданими справі боротьби за право гноблених і хто досі здавався мені покликаним самою революцією. І тепер, після цього випадку з отим звичайним юнаком, відчув, як у мені щось обірвалося і впало на серце, давлячи його до нестерпного болю, який заставляв мене напружувати всю силу своєї волі, аби стриматися від якогось мені самому ще невідомого, непевного кроку...

— Гидотники...—майже несвідомо складалося огидне слово лайки і я поспішно зводив до неба свої очі й намагався думати оте старе, як світ, давно пережите, Кантове: "Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені..."

Дивився і думав, а душа несвідомо тужила, серце чогось стискалося, мозок ворушився від настирливої думки:

— Звідки у них така певненість?..

* * *

...Все, що творилося й твориться, являється низкою кінематографічних малюнків, лише з тією різницею, що ми всі являємся співучасниками цього величезного сценарію, що називається сучасне життя, і якраз цього життя я не в силі зрозуміти, і дарма тільки вишукую логіки явищ... Захоплений, як і всі інші, з'яви— щами боротьби, я здатний був робити те все, що робили мої товариші, і переконано дивився в майбутнє, яке пророкували всі "бувші"...

І коли надвечір "чужі" залишили місто, "наші" створили "Тимчасовий комітет охорони Революції", який забрав до своїх рук усю владу і охорону громадського спокою, заки не прийдуть "свої". Після того, як оголосили наказ і відозву до населення, з ініціативи товариша "Комітету", який вважався одним з найвизначніших членів нашої партії, взялися до "очищування" міста від ворожого нам елементу...

Довго і сумно блукали по вулицях наші тіні, дивно і чудно лунали стримані голоси, які чулися між магазинами дрібного краму, де переважно провадилися труси, але ще дивніше і чудніше було те, що ніхто з нас ніде не міг знайти навіть натяку підозрілого, і скрізь, як один чоловік, усі ждали "своїх"...

Навантажені предметами спекуляції, консервами та цукерками, невеличкими гуртками вертали назад. Дехто був незадоволе— ний і говорили між собою:

— Це ж чортзна-що таке!.. Щоб "Комітет охорони" і не міг виявити ніякої діяльності!..

— А що то нам ще "свої" скажуть?!.

— Є чого турбуватися!..—казав я по своїй "несвідомості". — Чим спокійніше, тим і ліпше!..

— Хе, — відповідали в'їдливим тоном. — Чи ви, товаришу, уявляєте собі, що таке даний момент і Революція взагалі?..

— Цілком! — змагався я. — І, як мені здається, чим більше спокою тепер, тим більше ладу потім...

Згідливо плескали по плечу і сміялися:

— Ви, наївна людина!.. Ми вас на варту вишлемо, бо з вас добрий вартовий буде!..

* * *

Зраділи, та ще й невимовно... Хтось з товаришів привів "злочинця", отого самого звичайного юнака... Затримали його на вулиці, коли він чогось біг бігом, і зараз же обшукали. Знайшли за пазухою претовстючого зшитка з гімназіальними віршами, присвяченими якійсь "звЬздочкЬ НаташЬ", і щоденника, де інтимні переживання юнацької душі були рясно забарвлені політичними сентенціями на такі теми, як "Хто винен" і "Хто ліпший"?.. Було чимало прикрого і про нашу партію, яку юнак називав "кучкой шарлатановъ и узурпаторові"".

—О, це фрукт небезпечний!—важно промовив товариш голова, розгортаючи зшиток.

Всі глянули на звичайну постать юнака, який був одягнутий у драну гімназіальну шинелю і стоптані старенькі чоботи. Очі його ніяково моргали, бліді губи злякано ворушилися, наче хотіли щось сказати.

Товариш голова, дивлячись пильно йому в лице, спитався:

— Скажіть нам, будь ласка, куди ви йшли з цією прокламацією?

Юнак, почувши слово "прокламація", затремтів весь і хриплим, ледве чутним голосом, відповів:

—Я хатєл к Сєрьожє...

— А що то за Серьожа такий?

— Ето мой товаріщ... Ми вмєстє учімся...

— І ви йшли до нього на таємну нараду?

Юнак витяг з ковніра свою біляву голову і, заїкаючись, сказав:

—Я не знаю, что ви говоріте...

—Що то значить?—здивовано підняв голова брови.

—Я не знаю українскаго язика...

— Як то так?! — майже крикнув голова. — А український хлібець їсте, га?..

—Я не знаю...

Голова обвів нас усіх таким хитрим поглядом і, підморгуючи до стриженої товаришки, яка байдуже їла цукерки, сказав:

— Перед вами, товариші, цікавий примірник "білого" агітатора! Зараз ви самі побачите, що це правда!..

Розгорнув зшитка і прочитав:

"Бедная моя Родіна! Етот Глупий русскій народ настоящій скот! Подлеци жіди і мошенніки украінци, — (что значіть: украсть!) — обмакивают его, а он і не думает о том, чтоби безжалостно расправіться с етой ґадіной і возвратіться к билому вєлічію По— мазніка..."

—Ач, який мудрий!—почувся з кутка голос бувшого "ніжня— го чіна" старої армії, який тепер відігравав одну з першорядних ролей в "Цека" нашої партії. — В "расход" його, зволоч таку!..

— Мені здається, що його треба судити... — покашлюючи, промовив хтось від порога.

—А хіба не можна просто "революційним шляхом"?—стиснула плечима стрижена товаришка.

Юнак так і присів.

—Я нічево нє знаю... Я нічево нє делал... Я только для себя... Із какой-то газети спісал... — залементував він.

—Гм... ловко притворяється хлопак!..—зареготався бувший "ніжній чін" і, разом з ним, зареготалися й інші.

Голова зробив знак рукою тому, що стояв коло порога, і той підійшов до столу.

—Зачиніть його і поставте вартового!—показав рукою в бік юнака.

Той підійшов до юнака, взяв його за рукав і сказав:

—Ходім, голубчику, куди тобі належиться!..

— Товариші! — озвався я. — Мені здається, що цей юнак нічого страшного собою не являє і що його було б найкраще пустити до його Серьожі... Мало чого хто не напише в своїх записниках і щоб так кожного стали ми тягати...

Але мої товариші зробили такі здивовані лиця, так дивно видивилися на мене, що я замовк. Голова многозначно кашлянув і сказав:

— Чи не збираєтеся ви його боронити?..

— Цілком! — відповів я. — Хіба ж можна судити людину за те, що вона інакше думає?..

—Але як думає, га?!—скрикнув "ніжній чін".—Чому ви, товаришу, не звертаєте уваги на зміст його затаєних думок?..

—Я думаю, що кожна людина має право по-свойому думати! Крім того, людина ця ще настільки молода, що невідомо, який вона зможе витворити світогляд в майбутньому,—сказав я, але "ніжній чін" зіритовано схопився з місця й загаласував:

—Товаришу голово! Я не розумію, де наша партійна дисципліна?.. Хіба ж це можливо, щоб товариш міг себе так тримати?..

Голова схвильовано закашлявся і я затих. Мовчав, коли юнака вивели до льоху, що під будинком, мовчав також на протязі години "суду". Мовчав тому, що бачив даремними всякі змагання з ними, коли їх очі світилися якоюсь незрозумілою радістю і коли кожний думав про те, що ось то він не так собі звичайний обиватель, який залякано сидить десь у закутку, а творець подій, який може багато і який навіть має власть судити людину, та ще й суворо... Особливо ясно бачив я це в очах стриженої товаришки, лице якої аж палало від таємної радості, що вона також учасниця "суду", суду хоробливої пристрасті дрібних душ, де, однаково, їй було добре і приємно... Дивився на них і дивувався — як я досі міг бути з ними?..

* * *

.. .Читали уривки зі щоденника і на тій підставі судили автора. Говорили багато, але ні слова не сказали про те, що судять випадкового хлопчика і невідомо, з яких причин. Про це сказав я і сказав просто:

— Смішно, товариші, судити дитину, будучність якої ще впе— реді!.. Я розумію, коли судять агітатора, але не розумію, як можна судити дитину за її школярські зшитки?..

— А ви думаєте, що як він виросте, то до нашої партії вступить? — засміявся "ніжній чін".—Не турбуйтеся, товаришу, не турбуйтеся!..

Товариші зареготалися, а голова суворо насупив брови і сказав: —Замість того, щоб сперечатися, ліпше проголосуємо! Хто за те, щоб випустити його на волю, прошу піднести руки!

В повітрі була самотня рука і та рука належала мені. Всі інші сиділи і затаєно всміхалися. Голова по-фаховому озирнувся навколо себе і сказав:

—Хто зате, щоб...

—Я обидві!—заглушаючи останнє слово голови, крикнула стрижена товаришка і, разом з нею, піднесли вгору руки всі інші.

—Коли ви по-свойому, то я по-свойому...—блиснула в моїй голові несподівана думка і, в той же час, до страшної нудоти зненавидів їх і відчув потребу бути самим собою, щоб міг вільно думати...

І коли голова оголосив засідання "суду" зачиненим і, звертаючись до товаришів, запропонував розійтися на варту, я перший узяв карабіна і сказав:

— Охоче!..

Стрижена товаришка глузливо оглянула мене з ніг до голови і процідила крізь зуби:

—Я так і знала... Сентиментальна личність...

* * *

...Зорі великі і яскраві, яких не буває влітку... Небо, як прірва, але, одначе, привабливе і закликаюче...