Начерки олівцем

І. Мазурська нічка

В маленькій кімнаті, що на горищі мазурської хати, було чудно. Сотник і полковник сиділи коло стола і чаркувалися. Підсліпувате світло саморобного каганця хвилювалося й гонило по їх лицях сумні тіні. Я сидів коло вікна на якійсь поламаній канапі і дивився в пітьму чужої ночі. В бурянім гомоні розгнузданого вітру вчувалася весна.

— Дай, Боже, щастя! — промовив сотник з мужицьким захопленням, вихиляючи чергову чарку.

—А нашій Україні—долі! — зітхнув на те полковник, вибиваючи пальцями по столу старорежимну "зорю"

Сотник поставив чарку на стіл, а сам так і скипів:

— Що ви ото тарабаните там, чорт би вас узяв! Ви ж знаєте, що в мене нерви!..

— І дим атєчества нам сладок і пріятєн...—спокійно озвався полковник.—Згадую свій кадетський корпус і само собою тарабаниться...

Сотник презирливо чмихнув і повернувся до мене:

— Чи не здається вам, земляче, що все це вигадка одна?..

— Що саме? — спитався я його.

— Ну, як то що?—здвигнув він плечима. — Я, ви, полковник оцей і все те, що ми робили раніш і робимо досі!..

— Чому ви так думаєте?

— А ви, ліпше, придивіться у вікно та самі над цим подумайте! Хіба ж такою має бути дійсна ніч?!.

Встав від стола і підійшов до мене. Полковник стежив за ним понурим поглядом і журно хитав головою:

— Зариваєтеся, чоловічина, зариваєтеся!..

Сотник притис чоло до шиби маленького віконця і закам'янів наче. Дивився на таборові вогники за дротами і, хвилинами, його плечі нервово здригалися, а з уст виривався придушений шепіт:

— Вигадка... звичайно, вигадка, бо де ж таки видано, щоб я з Полтави та сидів у Ланцуті?.. Страшна вигадка!..

— Ніякої вигадки! — голосно сказав полковник. — Звичайнісінька гірка дійсність... Просто були собі й були, служили всім і служили, а як взялися самі за господарювання, так... Словом сказать, виявилися нездібними до того, щоб без усякого терпіння...

— Нездібні?!—скрикнув сотник.—Нездібні, га?! Так за що ж ми тоді поневіряємся тут, за цими дротами?.. Я вас питаюся, за що?..

— За те саме, що нездібні... — всміхнувся полковник, але в той же час на його лице важко впала розгарячена долоня сотника.

— Ось тобі, старорежимна гидото! — прохрипів майже. — Тепер знатимеш, як стоїка собою являти!

—Моя честь!..—простогнав полковник і, якось дивно, спочатку присів додолу, а потім підвівся великим і хижим звіром.

— Задушу! — заскреготав зубами.

Я став між ними:

— Тихо! Не робіть шуму, а то завтра знову будете там!

Показав їм рукою за таборові вогники й відступився до порога.

Полковник мовчки опустив руки, а сотник упав перед ним на коліна.

—Пане полковнику! Пане полковнику!—кликав крізьсльози. — Ви вдарте мене і мені легше стане... Ви вдарте, бо я не хотів... Я не винен... То мені з цеї ночі сталося так...

—Все одно вже... Все одно честі в нас немає...—шептав зворушено полковник, тримаючись за ліву щоку.—Я розумію... Все розумію. .. Бити вас не треба... Давайте ліпше ще по одній!..

Встали. Налили собі й мені по самі вінця, а потім підійшли обоє до вікна і промовили разом:

— За твою погибель, мазурська нічко!

Раптом випустили з рук чарки, впали друг другу на груди і разом тяжко заридали.

Я все ще стояв коло порога і, крізь їх ридання, чув за стіною могутній гомін першого вітру чужої весни...

1921 р., березень

II. Блакитні сни

Як тільки сходило сонце і його перші промені спалахували на хресті містечкового костьолу в таборі інтернованих, що знаходився майже коло самого містечка, зачинали пити каву. Це була безсмачна, брудна й смердюча юшка, але трохи тепла, а тому й приємна. В цей час по бараках починав ходити малий хлопчина в "австріяцькій" шинелі і продавав папіроси: старшинам штука по дві марки, а козакам — по марці...

Ніхто гаразд не знав, звідки він, як його імення і чого він тут, але всі любили й берегли його, бо був дуже бідний і напрочуд слухняний та ніжний. Раз почав було оповідати про смерть свого батька, але не закінчив і розплакався...

—Так, значиться, ти помститись хочеш?—питали його старі вояки, довідавшись про трагічну смерть батька від руки ворога.

— Ні! Я хочу за всіх боротися!.. — відповідав хлопчина.

—Диви, який малий, а що каже!—дивувалися вголос старі і, потай, навіть пишалися цим.

Продаючи папіроси, соромливо всміхався чогось і ніколи не перелічував тих засмальцьованих марок, які йому давали за його "крам", будучи певним в тому, що ніхто не схоче його обманути...

Одного разу, як тільки стали пити каву, він прийшов без папірос і, не звертаючи ніякої уваги на загальне здивування, розповів таке:

— Снився мені сон. Десь вертаємо додому. Йдемо довгими рядами якимись заболоченими дорогами і, замість зброї, несемо коси. Йдемо з полудня, а проти нас буря з півночі. Важко нам і несила нам, бо та буря кидала в очі краплистим дощем та градом, який замерзав на нашому тілі і наше тіло робилося наче шкляним так, що в кожного з нас було видно серце, як воно б'ється. Деякі стомилися й приставали, не бажаючи йти далі, але більшість проте намагалася йти. Нарешті і я вибився з сили і хотів вернутися назад, але коли тільки обернувся, то побачив на небі дивне знамено. По небу, над самісінькими нашими головами, билися й котилися на північ, просто проти бурі, величезні клубки чорних хмар. А там, де ми вже пройшли, було чисте блакитне небо, по якому йшов з парою сивих волів у дерев'янім плузі велетенський мужик у свиті, а зараз же за ним ішло видимо й невидимо якогось чудного війська в залізній одежі. Коли стало на небі це видовисько, так повернулися й ті, що зупинилися, і так ми всі разом стали йти вперед. І чим далі ми йшли, тим більша ставала проти нас буря, тим більше очищувалося за нами небо, тим більше робились ми криштальними, такими, що вже майже в кожного було видно його серце... І час то був дивний: не то день, не то ніч, бо хоч небо за нами було блакитне і ясне, але сонця не було видно і все сяйво було від того дерев'яного плуга, що на небі. І при світлі того сяйва ми йшли по землі, а залізне військо по небу і так верталися додому...

Слухаючи малого, старі вояки чогось зітхали й дивувалися:

— Диви, який ще малий, а які сни йому сняться!..

На другий день, замість папірос, він знову розповів те саме. Слухали вже не так охоче і допитувалися за те, що найбільш цікавило:

— А чому ти, малий, папірос не приносиш?..

— Принесу, як перестане снитися небо блакитне... — відповідав їм.

Але блакитне небо і важка дорога снилася і на третій день, і на четвертий, і так на протязі цілого тижня. За цей час всі вже настільки призвичаїлися до цього, що ніхто вже більше не хотів йогой слухати.

На сьомий день хлопчина не з'являвся. Ждали його й дивувалися:

— Де ж це наш малий з блакитними снами?!.

Вечором того дня стало відомо, що він кудись зник з табору і ніхто ніде не міг його відшукати.

На другий день весь великий табір гомонів:

— Снився мені сон... Десь вертаємо додому... — починав один...

— Йдемо довгими рядами...—говорив другий.

— Важко нам і несила нам... — продовжував третій і, десь далеко в кутку, хтось закінчував:

— Ми йшли по землі, а залізне військо по небу і так верталися додому...

Після того довго були мовчазні й замислені і марили тим, що "десь вертаємо додому"...

...Весною, як танули сніги, в трьох верствах від табору на схід сонця, в придорожній канаві знайдено труп малого хлопчини. Мовчки, як яку таємницю, поховали його поруч тих, що померли з тифу, а як цілком розцвілося, то поодинці викрадалися за дротяну огорожу і, як зачаровані, нерухомо стояли серед чужого поля і марили блакитними снами.

"Все сяйво було від того дерев'яного плуга, що на небі..."

1921 р., 21 березня

III. Білі коні

— їдуть! Знову їдуть!.. — не своїм голосом закричав Стах, кидаючись в обійми Зосі.

Зося, тремтячи всім тілом, як у лихоманці, пригортала його до себе й говорила:

— Заспокійся, любий!.. Ніхто там не їде...

Сама ж напружено прислухалася до голосного гомону весняних вітрів за вікнами, як чудно вони гомоніли. Прислухаючись, чула в тім гомоні важкий гуркіт кованих коліс і стукіт кінських копит.

— Так є... — думала про себе. — І чого їм треба тут?..

Ще тісніше пригорнула його до себе й голосно сказала:

—Тобі спочити треба...

— Як же можна відпочивати, коли вони там?.. — кивнув головою на вікно, за яким гомонів вітер і чорніла ніч.

—їх немає там! — сказала вона і він полегшено зітхнув.

Через хвилину встали і, міцно тримаючись одне за одного, перейшли до другої кімнати, де вже спала їх трьохлітня донечка. Дівчатко було миле і славне, як ті воскові ляльки, що на виставах у магазинах дитячих забавок.

—Глянь, яке воно миле!—показала йому на сплячу дитину.

Він тільки всміхнувся, а сам усе ще прислухався до вітряного шуму і ловив одному йому чутні звуки.

—Та заспокійся вже нарешті!—повернулася вона до нього. — Хіба тільки ти один зробив так?..

— Знаю, що не один тільки я, та що мені з того?! — майже простогнав він. — Ти тільки зрозумій, що я не можу так далі!..

—Якось-то буде!—хотіла вона розважити його, але в той час він перестрашено видивився знову на вікно і скрикнув:

— Гаси світло!..

Загасила лампу і лягла на ліжко коло дитини. Він сів на якийсь стілець і так занімів у пітьмі. Сидів і, згадуючи минуле, намагався думати щось. Перед ним, як на екрані, картини його минулого. Дивився на них і починав розуміти жах свого сучасного. Оті привидні білі коні, які щоночі возять навколо станції важку гармату, оті сірі жовніри, що сидять на ній, — зраджена ним стрілецька батарея... І цеї ночі він це добре побачив, дарма навіть і те, що жінка не йме йому віри й старається запевнити його, що нічого такого в цьому з'явищу немає...

— Зоею! — озвався тихо. — Мені здається, що ми мусимо негайно виїхати звідси...

— Куди? — так же тихо спиталася Зося.

—Хоч би й навіть на село до батька... — прошептав він.

Зося здивовано підвелася в пітьмі:

— До батька?.. Та ж він вирікся тебе!..