Червоне марево

...Широкі груди землі зітхнули весняним зітханням, і в повітрі зазвучали голоси відродження... Ті голоси виходили десь із низин невідомих, і до них у надійнім чеканні прислухалися безлисті дерева сільських садів, які ще не встигли прокинутись із мертвих снів зими і тривожно марили сонцем... Вияснене сонце співчуваюче всміхалося до них і своїм огнистим промінням гралося з ніжними бруньками і викликало на герць зелений шум піль, який настирливо бринів струнами серцевих почувань і будив на селах затаєний гомін...

Села гомоніли зовсім по-новому... Як весняна повідь, зростали і ширились думки про землю і волю, а хвилюючі слова викликали в темних закутках душі зловісні тривоги. І недаремно ж, як тільки згасало сонце, тисячі цікавих селянських очей напружено вдивлялися в далекі небосхили, де в рижім мареві бунтарних пожеж тріпотались велетенські крила червоних півнів, які, здавалося, намагалися змести зорі з неба.

Люди дивились. Зітхали. Говорили:

— Прийшов кінець панським гніздам!..

Божевільна радість світилась в очах. Як зачаровані, дивились у далечінь і з дня на день чекали того часу, коли й над ними заметушаться червоні півні. Чекали, щоб хтось прийшов до них і розповів їм, що робити мають. Із гострим болем у серці і тугою в душі з усіх коловоротів виглядали "горателя" з міста, але, коли він через щось довго не з'являвся до них, то вони самі розпочинали своє свято.

З того часу, як на землю направились із неба сонячні мечі, люди стали призвичаюватись до близького гарматного грюкоту і захоплюватись його могутністю. В шумі визвольної весни чулася нова пісня—се голосіння білоруких панянок, що за веселими столами в старих панських палацах прислуговували дітям чорної ріллі. А хто ж нужденний і стражденний, покривджений і зневажений, жадаючий і чекаючий міг зректися такого великого щастя, як участь на святі рівних з рівними?.. То нічого, що білорукі панянки плачуть, то нічого, що горять панські палаци, то нічого, що небо криється маревом пожеж, бо то все переходове і тимчасове. Се знав кожний гречкосій, і п'яна радість охоплювала їх чулі серця, і вже в старих піснях ніхто не міг знайти ні одного такого слова, яким можна було б виявити свої почування. Мало— помалу, випадково якось, творилися нові пісні, які викликали ентузіазм бенкетуючих, коли при світлі гігантських огнищ панських маєтків стрункими рядами проходили захоплені пари танцюючих гречкосіїв і їх важкі закаблуки одбивали звучний ритм могутнього визвольного руху. Голосні вигуки сполучалися з клубами червоно-рижого диму і здіймалися високо до неба і там снувалися безконечними смугами...

Безпечанські селяни з дня на день чекали "горателя" з міста і не могли його дочекатися. Ще не так давно, коли вони мусили ховатися по нетрях та болотах від своїх ворогів,—почували себе далеко певнішими в своїх силах, але тепер, коли воля сміялася до них, — були якісь самі не свої. Дивно було якось почувати себе вільними і безвладними. Один до другого казали: "І як же це так, що ми тепер вільні і сидимо тихо..." Коли знаходився такий, що радив заспокоїтись і "поки що сидіти тихо", так враз його заглушали голоси нетерпеливого обурення, і він, соромлячись за свої слова, старався сховатись за чиї-небудь рішучо уперті плечі і там чекати того, чого чекали всі безпечанці.

* * *

Смеркалося...

Микола Дашкевич помірною ходою тяжко стомленої людини знайомою дорогою наближався до свого рідного села і думав думи.

Іноді він зупинявся і озирався навколо себе. Пригадував щось давно минуле, і тоді коло його вуст з'являлася лагідна, як у малої дитини, усмішка.

Ліворуч дороги, якою він ішов, весняними голосами розмовляли гілчасті дерева березового гаю, а праворуч розляглися чорні поля, які, здавалося, чогось важко зітхали. Над його головою розгорнулося широке темно-синє небо, вкрите закучерявленими хмарками, крізь які несміло визирав щербатий кружок срібного місяця.

З долини висувалося село. Два старі вітряки вели перед. Дашкевич помалу здійняв капелюха і побожно промовив: "Боже, яке щастя кохати рідну країну!.."

Дивився на малесенькі вогники, що підсліпувато блимали з долини, а серце в грудях билося в такт словам його вуст: "Я йду до тебе, моя Безпечно рідна!.."

Схвильовано зупинився. Схилився серед дороги на коліна і милувався своїм селом. Перед ним старі вітряки вимахували крильми, наче застерігали: "Не йди сюди!.. Не йди сюди!.."

Йдучи через коловорот, він думав про те, якто втішаться його земляки, коли побачать його перед собою. Легко сказати, а трудно було пережити йому десять літ митарств між чужими людьми. Ось вже одинадцятий рік минає, як жорстокі адміністратори вигнали його з Безпечної, але тепер він сам вертається до неї. Маленька дерев'яна церковця в свою чергу будила в його душі далекі спомини минулого. Коло самої церковці стоїть те попівство, де він колись вродився і виріс, звідки його вивезли до семінарії і куди він повернувся тоді, як його вигнали з неї. Якийсь час жив коло старого батька і багато самотужки вчився; в інші школи йому було заборонено вступати. Насилу зробився народним вчителем і залишився у свому селі, щоб своїх людей вчити. Довго голодував та бідував у старій обшарпаній холодній школі, але зате тішився, що з його безпечанців колись люде будуть... Пригадав, як важко було добитися дозволу на відкриття звичайнісінької "споживачки", з читальнею та бібліотекою при ній. Пригадав, як завзято виступали проти його місцеві пани та підпанки і як писав доноси новий піп, що засів на місці його батька. Пригадав також, що коли б так не старий Янко, управитель графського палацу в Безпечній, так, напевне, сам нічого й не зробив би. Але прийшов кінець його праці. Скрізь, всюди і всім надоїв до живих печінок, заки не добився дозволу будувати нову школу. І вже тоді, коли школа була збудована, його перевели в іншу школу, де все було чуже і серцю немиле. Тоді він зрікся своєї улюбленої шкільної праці і пішов шляхами міських митарств. Тяжкою працею другорядного газетяра здобував собі кусок насущного і частими листами до свого приятеля Янка тримав зв'язок з своїм селом, до якого надіявся вернутися колись, бо вірив, що його не забули...

6 Вибрані твори

* * *

В сутінках весняного вечора він ішов серединою вулиці, і стрічні не взнавали його. Ті, що зустрічалися з ним, зупинялися і мовчки звертали йому з дороги. Одним один раз він почув коло себе "добривечір!" і поспішився відповісти. Той, що привітався, стояв на одному місці і, здавалося, пригадував щось. Далі махнув рукою і сам до себе промовив: "Здається мені, що то він!.. А, врешті, хто його знає... Тепер багато шляється всяких лікта— торів..."

Дашкевич йшов просто до школи, де надіявся переночувати і розізнати про сучасне життя своєї Безпечної. Але яке ж було його здивування, коли на дверях школи він побачив аж два величезні замки, які заставили його задуматись над своїм становищем. Тяжкі думи про свою безпритульність обтяжили його сиву голову і в серці щось тенькнуло, як трудно натягнута струна. Стояв і думав: "Виріс тут, жив тут, здоров'я своє поклав тут, а тепер голови ніде прихилити!.."

Постоявши ще трохи, він зітхнув і пішов від школи. Мав собі на думці старого Янка, давнього свого приятеля, який мешкає в палаці, де охороняє зібрану графом старовинну бібліотеку. До палацу було недалеченько. Треба було тільки перейти греблю, а там зараз же був графський парк, а серед парку стояв графський палац, в якому знаходилась бібліотека і в якому мешкав Янко.

Переходячи греблю, Дашкевич побоювався, що, може, Янка вже й на світі немає, бо давненько вже писав до нього і давно не мав ніяких звісток про його життя, але як тільки вийшов на головну алею парку, як побачив в нижчім палацовім поверсі троє ясно освітлених вікон, серце його радісно захвилювалося. Старі, темно— сині, пелехаті сосни стояли навколо палацу і урочисто гомоніли між собою про минулі спокійні весни, коли тут вільно гомоніли весняні вітри і розповідали казки про чаруючу красу квітчастих клумб. Дашкевич зо хвилину постояв з піднесеною до вікна рукою, жадібно прислухаючись до весняного шуму, не знав, що робити —стукати чи ні?..

Постукав. Світло в однім вікні враз згасло. Дашкевич постукав ще раз і став прислухатися. Довго не було чутно й звуку, а потім за дверима почулися чиїсь шкрябаючі кроки і дрижучий голос Янка спитався:

— Хто там?

—Я! Микола Дашкевич!

— Хто, хто? — почулося вдруге з дверей.

— Що ж ви, друже Янку, вже й не взнаєте мене?.. Насилу до села дотягся, а ви ще й балакаєте!..

— Господь святий з нами! Невже Микола?!.

Двері відчинилися, і на ґанок вибіг Янко:

— Прошу! Прошу до хати! О, як я радий!..

На самісінькім порозі обнялися і розцілувалися сердечно. Разом увійшли в хату і пильно глянули собі у вічі.

— Гей, та й змінилися ж ви, друже Янку! — вимовив нарешті Дашкевич. — Схудли, зблідли, лисиною світите...

— Ну й з вас теж тільки спомин лишився,—відповів Янко. — Зігнулися, зморщилися, чуприна снігом наче запорошилась...

—Тяжке життя, друже Янку!..

—Сумне життя, друже Миколо!..

Оба зітхнули. Мовчки спинилися поглядом на світлі воскової свічки, яка горіла замість лампи. Заговорив Янко:

— Роздягайтеся! Умитися можете й тут. Я зараз подам води та дещо на вечерю приладжу.

— Не турбуйтеся! — сказав Дашкевич і став роздягатися. Умившись, він сів коло столу і закурив свою міську цигарку. Сидів і з приємністю прислухався, як десь на кухні на всі голоси заводив самовар, а за вікном колисково шуміли сосни.

Прийшов Янко.

— Ну, тепер можемо й повечеряти! Люблю спокійно посидіти та погомоніти, як є з ким. Остогидло вже панькатись з усіми...

—Якто так? — спитався Дашкевич. — 3 ким же ви так панькаетесь тепер?..

—Та ні з ким іншим, як з безпечанцями. Хочуть все за червоним півнем пустити...

— Гм...

* * *

Після вечері розбалакались по-давньому, по-дружньому. Чим далі висловлювали свої думки, тим більше відчували, що вони зовсім не ті стали, які колись були. Щирість, з якою вони стали були говорити, змінилася стриманою зацікавленістю. Того, що зв'язувало їх тоді, як вони спільно складали статути безпечан— ської"споживачки", не було й згадки...

Говорили про всезростаючу анархію на селах, в якій досить значну роль відігравало наше селянство.

—Коли вони сходяться на сход, то лякаються взаємного страшного розумового мовчання.