Літературна бабуся

(Мої спогади про Ганну Барвінок)

Це так, наче дивний сон мого далекого дитинства. Того важкого бідняцького дитинства, що може зрозуміти лише той, хто сам був беззахисною мужицькою дитиною-сиротою.

Скорбна мати моя билась, як риба об лід, щоб так-сяк прохарчувати п'ятеро малих дітей, і мені, як старшенькому, не було коли "байдики бити". Не було коли, де і як вчитися. Отже, мавши 17 літ, самотужки "гриз граніт науки", самотньо марив далекими великими містами і потай писав свої вірші:

Моя доля, як билинка в полі,

Моє серце — брунька молода.

Як же, мамо, не бажати волі,

Коли в душу в "їлася біда?

Так же, потай, читав свої вірші попівні Наташі, коли за 20 коп. денно ходив чистити доріжки в саду попа. Треба сказати правду, що піп Микола Гловинський не завжди був такий скупий й іноді давав ще трохи сухарів або навіть цілу паляницю. Тоді в нашій бідолашній хаті було щось подібне до свята, і мати вже не тільки що не забороняла мені палити каганця до самих третіх півнів, але й навіть сама слухала, як я читав Гоголевого "Тараса Бульбу", що попівна дала прочитати.

Восени 1908 року, коли вже на городах вирубали навіть капусту й повикопували буряки, піп був настільки ласкавий, що дозволив мені зібрати сухе картоплиння на його городі, але з умовою—не гаятися. Чи треба згадувати про те, як я заливався потом, двигаючи на своїх кволих плечах тяжкі в'язки картоплиння, яким можна було не тільки що обкласти на зиму цілу хату, але й навіть цілиїї місяць палити! Отже, двигаючи це картоплиння, забувся за все на світі й не звертав ніякої уваги на довгі нитки бабиного літа, що дивним мереживом снувалося навколо.

Раптом переді мною стала Наташа. Примхливо стягаючи з плеча білу нитку бабиного літа, сказала:

—А там у волості,— казав папа,— вам якісь листи є.

Сказала і пішла собі, а я так і завмер.

"Знову біда",— подумав про себе, зразу згадавши минулий 1907 рік, коли не відомий мені приятель умістив у газеті "Волинь" одного вірша і заклик до читачів "подать руку помощи" мені. Заклик цей знайшов був теплий відгук не тільки серед одних читачів "Волині", але й київської "Громадської думки", полтавського "Рідного краю" й петербурзького "Украинского вестника", які щедро почали мене обдаровувати книгами.

Пригадую, що серед цих моїх доброчинців були якісь лубенські студенти брати Ковалевські, Борис Грінченко, проф. Володимир Науменко, голова петербурзької Громади д-р Юхим Гребенюк (автор забутої тепер книжки "Татові казочки як бабуся розказувала"), відомий російський письменник-популяризатор Ніколай Рубакін, Єронім Ясинський і, навіть, якась графиня Ольга Ігнатьєва. Остання прислала мені збірки творів А. Толстого і Л. Толстого, які були в розкішній перкалевій оправі, тисненій золотом, та ще й з лагідними надписами: "Талантливому сыну крестьянина" і т. п. Оці, власне, книжки причинилися до того, що мене в першу чергу зненавидів волосний старшина Дем'ян Мар— чишин, а потім всі інші місцеві глитаї.

Нарешті посипалися доноси до поліції, і коли тільки про це довідався піп, то зараз же порадив матері ті всі книжки спалити, що вона й зробила. Це було найважче в моєму житті видовище, коли я, заляканий усіма, крізь сльози дивився в розпалену—"як на хліб" — піч, де повільно згорали дорогі дарунки не відомих мені доброчинців.

Крім книг, були ще й листи, але їх забирав собі волосний старшина або писар, а я міг тільки радіти, коли мене не чіпали...

— Ну, тепер уже не піддамся! — голосно сказав сам до себе і, завдавши на плечі в'язку картоплиння, швидко подався додому. Кинувши в'язку коло хати й не кажучи матері ні одного слова, хутко побіг до волості.

Коло стола, де звичайно розбирали привезену з Янушполя (найближчої поштової філії) кореспонденцію, товкся гурток місцевої (краснопільськоі) інтелігенції і голосно реготався чогось.

— Співи крізь сльози! Ха-ха-ха!— гукав писар, тримаючи в руках якусь книжку.

Побачивши мене, yd ніяково замовкли, лише один "монопольщик" все ще не вгавав і сміявся, аж заходився: "Ха-ха-ха! Співи! Ха-ха-ха!"

Аж ось писар метнувся. Швидко засунув книжку в пакунок інших книжок, схопив ще пару листів і, подаючи те все мені, вирік:

— Ну, поблагодарите отца Николая, что отдаю Вам вот эту дрянь.

Я мовчки схопив таємничий пакунок і тільки аж вдома розгорнув його. Це було дві бандеролі й два листи. Одна бандероля і лист були від відомого вже мені д-ра Ю. Гребенюка, а друга бандероля і лист—від невідомого Ілька Петровича Лубенського з міста Борзни.

Моя добра (але пригноблена злиднями) мати, побачивши у мене пакунок книжок, злякалася. "Невже знов понасилали отого лиха?" — спиталася. "Ні, це так собі",— збентежено озвавсь я, боячись, щоб вона не вжила якихось заходів, як це вже було раз. Заховавши листа в кишеню "спінжака", швидко переглянув надіслані книги.

Годі згадати тепер, що там було, але серед інших книжок, що їх прислав тоді мені Ілько Дуб'янський, особливу увагу звернули на себе "Восени—літо" Ганни Барвінок та "Співи крізь сльози" Віктора Забіли.

Остання зацікавила мене, очевидно, тому, що з неї так сміялися наші "інтелігенти". Одначе прочитавши декілька сторінок, я зразу ж зрозумів, що це зовсім не смішна книга; а така поезія, як "Не щебечи, соловейку", витиснула з моїх очей цілком несподівану сльозу, і я ще тоді збагнув, чому саме вона стала народною піснею.

—Ну, ну... читай уже,—лагідно промовила мати, побачивши на очах моїх сльози.

— Тут ще й листи є...— сказав я, беручись за кишеню.

Листи були такі, що заховати їх зміст від матері ніяк не міг. Буйна радість, що охопила мене з самого початку Гребенюкового листа, вимагала того, щоб я конче поділився нею з кимсь таким близьким, дорогим, хто зрозумів би мене й радів би разом зі мною. Гребенюк, як голова петербурзької Громади, пропонував мені, що коли я хочу вчитися, то можу негайно їхати до Петербурга, причому повідомляв, що одночасно з листом надсилає мені "на дорогу" 15 крб. грошей.

Нарешті мої мрії вчитися малярства, до якого я прагнув, могли здійснитися. Нарешті я вже не буду малювати для містечкових крамниць барвистих вивісок із срібними оселедцями та золотою таранею, чим я заробляв собі стільки, скільки й чищенням доріжок у попівськім саду. Нарешті я зможу вчитися й вивчитись на великого (обов'язково!) артиста-маляра й зможу дати життя всім тим казкам та переказам, що чув їх від матері своєї, зможу змалювати й цілому світу показати нашу тяжку біду селянську, наше життя злиденне, біду й горе всієї України... Пригадую, що саме тоді я був під величезним враженням польського художника Гротієра, особливо його циклу картин "Polonia".

Марив щось подібне створити про Україну й намагався його творити ще в перших своїх літературних спробах. Образ матері мав стати (він і став) центральною постаттю в усій праці.

Невідомий Ілько Дуб'янський писав, що надсилає мені з дорученням Олександри Михайлівни Куліш (Ганни Барвінок) декілька книжок "для першого знайомства", і пропонував мені приїхати до нього в Борзну, де він сам поможе мені вчитися малювати.

Так, вислухавши листи, мати потурбувалася одначе:

—Як же це ти собі думаєш? Справді покинеш нас тут і підеш у світ за очі?

—Піду, мамо... Піду дечого навчуся, а тоді й вам краще буде.

Мої думи й мрії, що я їх уперше голосно висловив того вечора, захопили й матір. Утираючи на виснаженому обличчі сльози, мати всміхалася радісною усмішкою й лагідно вмовляла:

—А може б ти, Климе, зробив так, як батюшка якось радив? Пішов би ти краще в Почаєвську лавру. Побув би там рік-два, та й дяком став би... А так... хто його знає, що може бути?

— Ні, мамо,— сміявся вже я. — Ні дяком, ні попом я не буду, а буду чимось зовсім іншим... цілком іншим.

—Хай уже!..—зітхнула мати, беручись за кужеля.

Я ж прилаштувався біля каганця й почав читати "Восени — літо". Читаючи, уявляв собі автора—який він. Правда, я вже до того часу знав про Ганну Барвінок з передмови Бориса Грінчен— ка до її книги "Оповідання з народних уст", але це було перше моє знайомство з нею. Вона цікавилась мною, і цього було досить. Ні, тепер уже я не дозволю спалити своїх книг, як мені спалили їх,—думав я про себе, і ця думка, спільно з думкою про те, що я вирвуся з глухого Краснополя*, окрилювала мене великими надіями на майбутнє. На жаль великий, ці надії завели мене тоді так, як не раз заводили пізніше, але все ж таки я вирвався з обіймів Краснополя.

Широкий був цей мій перший лет у світ, і хоч петербурзька Громада в особі д-ра Ю. Гребенюка вітала мене, та не давала спокою глитаям рідного села, які навіть у Петербурзі допікали мене своїми доносами поліції про те, що я "соціаліст".

Так уже з перших кроків мого прямування до світла за мною усталено назву "неблагонадійного", "мазепинця" і "сепаратиста", із якою я пройшов до революції і яка запровадила мене тепер до глухих нетрів Пермщини...

...Улітку 1909 року, листуючись з Ільком Дуб'янським, я знав уже не тільки всі твори Ганни Барвінок, але й ціле її життя з Пантелеймоном Кулішем, тим самим Кулішем, без якого важко було б уявити собі цілу добу нашого національного відродження. Гострі зміни в поведінці Куліша, що багатьох так дивують тепер, були б мені зовсім не зрозумілі, якби я не чув з вуст його шляхетної дружини прекрасної поеми про його життя й працю.

Тоді ж я прочитав у львівському журналі "Будуччина", який виходив за близької участі покійного Миколи Євшана, спогади Ганни Барвінок під назвою "Знайомство П. О. Куліша з домом Білозерських". Це ще більш привабило мене до його творів. Мріяв особисто побачитися з його дружиною, щоб почути те, що так тривожило мою юну душу.

На початку липня (того ж року) моя мрія здійснилася.

Той же Ілько Дуб'янський запросив мене на літо до себе в Борзну, де в той час перебувало декілька галицьких гостей, які приїхали туди спеціально на поминки П. О. Куліша, що їх щорічно влаштовувала на його могилі на хуторі Мотронівка-Кулішівка Ганна Барвінок.

Сама ж вона зиму перебувала у своєї сестри Надії Михайлівни в селі Заріг, на Полтавщині, а протягом літа жила в Кинашівці,

Краснопіль на Волині, де я народився і прожив своє дитинство. — Авт. коло Борзни, де колись був її маєток, який вона продала за 12 000 крб., щоб видати повну збірку творів П.