"Замість казки"

(Із випадкових заміток)

В таборі спать лягали завчасу, але сон приходив пізно. Кожна таборова ніч проходила в думках та мріях про волю, і тільки під ранок мозок кождого таборовця стомлювався настільки, що тратив свідомість дійсного і починав снити майбутнім, яке раз у раз було звичайним минулим і давно прожитим, і ця ніч, що так швидко стелилася срібним мороком, мала бути ще більш безсонною, бо недарма вона не така, як усі інші зимові ночі...

Стоячи коло півзамерзлого віконця своєї маленької кімнатки, що знаходилася в будиночку таборової команди, бачив на дворі одне й те саме, сто раз знайоме до найменших дрібниць і остогидле до гострої нудоти: три сірих бараки в один ряд з маленькими та вузенькими віконцями під самісінькою кришею, два ряди дротяних загород навколо них, а там далі—безмежно-сумні простори засніжених мазурських полів...

Дивився і не хотілось вірити, що за якусь годину настане Святвечір, або, як на моїй Волині кажуть — "Вілія"... Стривожений мозок снував настирливі думи про те, що нічого особливого в цій ночі немає і що мазурські поля нічим не різняться від Волинських, або Полтавських, але душа, як міцно натягнута струна, несвідомо якось ловила кожний звук і приймала його всім своїм єством, так, що я чув навіть тихі шелестя лазурово-синіх тіней, що стелилися по кучугурах снігу вздовж дротяних загород...

Чекав товариша та свою кутю. Умовилися провести цей вечір за чаркою "starki", яка обійшлася мені не так-то вже й дорого: всього лише одна пара стоптаних чобіт за літрову пляшку... Товариш Семенчак був моїм давнім приятелем, і нас зв'язували спомини далекого минулого, коли ми разом тинялися по Васильєвському Острові і, не раз було, замість обіду смакували кусок "сит— наго" з гнилою ковбасою, яку давав нам "за кредит" добрячий господар "угла" Влас Осіпов. Обидва ми вчилися малярства, обидва марили бути "визначними", обидва терпеливо голодували і, збігом обставин, обидва опинилися за цими дротами, де вже не було ніяких мрій та надій, але за те була спільність в спогадах минулого і з нею нам було добре. До того ж моє становище яко "редактора" таборового часопису, а його яко "директора" таборового театру давало нам змогу використовувати наше минуле в своїй маленькій творчості, завдяки чому в таборі нас називали "визначними мистцями"... Можливо, що не за дротами нас могли б назвати цілком інакше, але тут ми досягни того, про що мріяли...

Правда, часами на нас "щось находило" і тоді ми енергійно готувалися до втечі на Вкраїну, але кожний раз знаходилась якась причина, що заставляла нас забути за свої наміри і зоставатися тут далі. І так минали за днями дні, тижні, місяці і, навіть, цілий рік уже... Годинами, коли особливо часто починала відчуватися нудьга, я добував пляшку "starki", а Семенчак гітару і так віддавалися "грустному веселію",—як казав він про цей засіб розваги.

— Гм... грустному веселію... — виринало в голові в той час, як вухо ловило те, що говорилося десь надворі.

—А кутя буде сама найстояща, казав начальник постачання, — бренів дзвінкий молодий тенорок.

— Де вже там бути їй такою, — безнадійно прошепотів у відповідь старечий голос.—Другий рік уже тут... Знаю...

Серце боляче стислося і "грустное веселіє" уступило місце другому:

—Другий рік уже... другий рік...

І стало перед очима рідне волинське село, хати в снігу, дерева в сивім інею, гурт хлопчиків із звіздою. Щось здавило за горло й потемніло в очах, а в тій пітьмі заблимали маленькі вогники...

—Так каганці світяться... каганці...—з'явилася пояснююча думка.

—Але чим вони світять тепер?.. То ж, кажуть, нафти немає... — з'явилась слідом за цею друга думка.

—Аж, він марить! — почувся чийсь голос від порога.

Я здригнувся й повернувся. В сутіні присмерку побачив знайому постать товариша і ще когось.

— Бодай тебе! — сказав я до нього, засвічуючи свічку. — Я не сподівався так скоро...

— Ти, певне, не сподівався ще й цього! — сказав він весело і вийняв з кишені три останні числа "Волі" і величезне кільце свіжої ковбаси.—Це твій земляк привіз...

— Земляк?.. Який земляк?.. — спитався я.

— Оцей самий, що стоїть перед вами! — промовив незнайомий, простягаючи мені руку. — Хорунжий Сосновський із Житомира!

— Як же ви тут опинилися? — спитався я його.

— Трошки інакше від вас! — всміхнувся він. — Перейшов з повстанцями за Збруч і опинився тут...

— Ах, так ви недавно сюди попали?!

— Як бачите! — хитнув він головою. — Попав недавно, але за те дуже радий...

— Раді, кажете?

— Звичайно... — всміхнувся він. — Тут так затишно і спокійно, а там... — махнув рукою і знов усміхнувся.

— Що ж таке там?—цікавився я.

— Кепсько там! — Дуже кепсько!.. А тут добре, що хоч вас бачу...

— Мене?!

— Еге ж! — сказав він поважно. — Я ж вас давно знаю... Ще з того часу, як ми разом на Тетеревські скелі ходили...

Я пильно подивився на його, але маленька й щупленька постать земляка, з голеним ніжним лицем, сірими й лагідними очима і майже сивим волоссям на голові, рішучо була незнайома.

— Щось не пригадую,—сказав я, беручись за останнє число "Волі".

— А Соню Вознесенську знаєте?—спитався він.

— Соню Вознесенську?!

Я пильно подивився на нього і впізнав колишнього ворога.

— Ви Михайло Кузник?!

— Той самий... — майже пошепки вимовив він. — Тільки я вже не той, що колись був... Я вже давно люблю вас і все думав про те, щоб побачитись з вами...

— Ну, як же ж там наш Житомир?—спитався я його так, аби не мовчати, але товариш схопив мене за руку і патетично вигукнув:

— Надворі хуга, надворі стужа, надворі дроти, та ще й з колючками, а в нас і кутя на покуті, і чарочка, і старочка, як в українського Зевса на хлопоманськім Олімпі!

Земляк сидів і тільки дивився.

— Надворі дроти, та ще й з колючками...—посміхався сам до себе. —Та ще й з колючками...

Я дивився на нього і щось давнє-давнє починало ворушити мій мозок і непокоїти душу.

* * *

Кутя, як кутя, але старка чудова... Чи варто згадувать про те, як діяла вона на наш хоробливо чуйний організм, в якому зібралося стільки непочатої енергії?.. Товариш Семенчак пив і грав на гітарі, а я й мій земляк Сосновський співали волинських колядок. Співали на весь голос, не стидаючись, наче вдома. До наших вікон хтось приходив, чогось стукався, щось кричав, але нас те не цікавило. Без найменшої уваги "грустно" розважалися, і тоді, коли настрій починав спадати, однодушно зверталися до пані "starki", і вона рятувала нас...

Те все, що накипіло в нас на душі, без усякого вагання було виложене на стіл і вже ніхто з нас не крився зі своїми таємними думами і вже ніхто з нас не боявся бути сентиментальним, коли згадував свою сільську хату в загаті і вистелений пахучим сіном святочний стіл... Все було рідне настільки, що здавалося нам, ми бачимо один в одного серце... і це був не п'яний чад, а щось цілком інше, що ми глибоко відчували і дорожили ним... Це був той незвичайний момент, який часами трапляється під час якоїсь сумної подорожі в потязі, коли несподівано стріваються дві людських душі і враз, отак собі, без усякої особливої мети, відкриваються одна одній...

—От, ми борці називаємся, а насправжки ми є ніщо... — говорив Семенчак, — і в дійсності ніхто з нас не вірить в нашу ідею, а коли й каже так, то лише для того, щоб одурити самого себе...

— Рація, товаришу!—згоджувався з усмішкою на устах мій земляк. — Вся наша акція є не більше, як скупчення цілої низки особистих випадків в життю окремих одиниць, що привело їх до утворення спеціального свого фронту, який для оправдання свого існування потребував якоїсь ідеї...

—Наприклад?—спитався я.

—Наприклад?!—здивовано повернувся він до мене. — Хіба ви не знаєте цього самі по собі?..

— Не розумію... — сказав я.

— Не розумію... — озвався й товариш Семенчак.

Мій земляк налив чарку, випив її за одним разом і твердо сказав:

—Ідею Самостійної Української Держави... В той час, як така держава вже існує, ми все ж таки не перестаємо її шукати і знаходимо своє місце за колючими дротами...

—Не розумію... — промовив гаряче товариш, звертаючись чомусь до мене. — Що це є?.. Чи не радянська, га?..

—То не так важно, як вона називається, а важно те, що є фактом! — спокійно, але так же твердо, заговорив земляк далі. — Те, що ми називаєм не справжнім і не дійовим, виявляється доконаним фактом в той час, як наше справжнє і дійсне є наскрізь фальшиве, звихнуте, вибите зі своєї життьової колії, яке не може знайти само себе, не то щоб...

— Почекайте! — перебив його товариш. — Ваша риторика не зовсім зрозуміла... Скажіть просто, що саме ви називаєте фальшивим, звихненим і хто саме не може знайти себе?.. Я, наприклад, являюся настільки переконаним у справедливості наших домагань, що ще ні разу й ні на одну хвилину не сумнився в цьому... Тим часом ви мені говорите такі речі, що, вибачайте, нагадують собою цілковитий абсурд...

— Можливо! — згідно хитнув головою мій земляк. — Я не сперечаюся! Про політику я також не говорю, але я говорю про психічний бік нашої справи, який майже в цілому залежить від чисто особистих примх і вимогів кождого окремого індивіда з цього табору. Поясніть мені, наприклад, таку постать! Тільки що прибув я до табору, аж підходить до мене якийсь чоловічина і питає: "Что ж, скоро поєдєм? Попав случайно, но єслі будет допомога да посада, то попрацую для ненькі України"... Що ж, скажіть, це прояв переконання в справедливості наших домагань?.. Хіба ж це не є тим самим абсурдом, про який ви мені лише тільки що згадували?..

—Так!—схопився товариш Семенчак. —Але ж це виїмки і...

— Почекайте! — зупинив його земляк. — Як я вже сказав, я зовсім не беруся говорити про досконалість, чи недосконалість політичної думки якогось кола, чи окремого індивіда, а говорю лише про ті причини, що змусили те коло і того індивіда зупинися на тому ґрунті, на якому опинився і на даний момент...

—Наприклад?—озвався товариш Семенчак. — Що саме ви називаєте такими причинами?..

— Все! — сказав земляк Сосновський — все, що вибиває людей з колії життя і водить їх манівцями, обминаючи ясні й прості шляхи... В одного родинна трагедія, в другого романтична пригода, в третього звичайний нещасливий випадок, а те все разом змотується в клубок, який котиться по всіх просторах під знаком якоїсь ідеї...