Великого бажайте!..

(Із записної книжки)

Коли бачу гарно видану книжку, то зразу ж пригадую його. Колись він був моїм другом і я любив його. Молодий, гарний, завжди захоплений якоюсь "новою" ідеєю, над усе любив мистецтво і завжди планував:

—Знаєш, ми зберемо свої матеріали і видамо чудовий альманах!..

Його ніжне, як у дівчини, гарне лице палало живим рум'янцем, а очі так і світилися. Похапцем брав аркушик "александрійського" паперу і накидав шкіц обгортки проектуємого альманаху.

—Знаєш, ми видамо його так, щоби він був цілком відмінний від усіх інших... Більше враження буде...

Слухаючи його, я радів, бо був певний з того, що він це зможе колись зробити. Не дарма ж на нього покладали свої надії всі "молоді" мистці, а втім, і сам директор "Художньої школи", в якій мій друг вважався одним з найталановитіших учнів.

Що найхарактерніше було в його натурі, то це вміння з'єднувати в спільну гармонію свої захоплення різноманітними течіями в мистецтві, що йшли до нас зі сходу й заходу, з традиційним демократизмом тодішнього українства в нашому Великому Місті. Був самостійним і говорив про це тоді, як "відомі громадяни" не наважувалися навіть і думати про це. Не раз було, покінчивши справу з альманахом, несподівано говорив:

—Як ти думаєш, чи доб'ємось ми коли своєї самостійності?..

Я, будучи переконаним революціонером, відповідав:

—Коли Москва розпочне революцію, то цілком можливо, що...

—А я думаю,—гаряче перебивав він мене,—що ніяка революція нічого доброго не зможе нам дати!.. На мій погляд, оту Росію треба з гармат розстріляти...

— Тихо, Миколко! — зупиняв я його, помітивши за вікном "городового". — Он городовик суне...

Миколка неохоче зціплював зуби і з невимовною зненавистю дивився через вікно на "городового", як той з господарським виглядом проходжувався по вулиці, озираючись на всі боки — "всьо лі в порядке?..."

Кімнатка, яку ми наймали за 8 карбованців місячно в молодої і хитрої кравчихи, мала всього одне вікно, яке виходило на вулицю і було так низько над тротуаром, що майже кожний прохожий зазирав у нього. Зрозуміло, що "розходитися" з якимись особливими розмовами було не дуже-то зручно, але, одначе, Миколка мав з цього іншу "вигоду". Майже щовечора він одягався у вишиту сорочку із жовто-блакитною застіжкою в ковнірі і мандрував до клубу "Родина", де до самої півночі слухав балачок "відомих громадян" і, вертаючись додому, влізав у кімнату через вікно, щоби не турбувати "чудової чарівниці", як називав він господарку.

Коли на його наївно-дитячій верхній губі з'явився злотний пушок, він старанно зачав його голити, кажучи:

—Така окраса до лиця тільки одним жандармам...

—Але ж українці вуси також носять... — зауважував я.

—Так, носять!—запально відповідав він.—Але то все старі хлопомани, а не люди нових формацій...

Одначе, вишиваної сорочки і жовто-блакитної застіжки не кидав. Часами одягав її навіть тоді, коли йшов до школи, за що його шкільні чорносотенці прозвали "мазепою".

Жив з того, що заробляв "випалюванням", яке спродував за мідні гроші "відомим громадянам", бо тих грошей, які присилав йому його батько, сільський фельдшер, ледве вистачало на плату за навчання. Часто було так, що ні в мене, ні в нього не було "коп'я" в кишені, тоді він "будив мене" музикою... Брав гітару і казав:

— Музика завжди ошляхетнює людину... Заграю трохи...

І починав безтурботно грати всі, які тільки знав, російські вальси та романси і доводив мене до того, що вже на яких-небудь "сопкахъ Манджуріи" я схоплювався і йшов до найближчої паштетної "запозичатися" ковбасою, білим хлібом та цукром, що, взяте разом, творило чудову вечерю. Правда, це не так-то легко вдавалося мені робити, бо після кожної такої вечері мені на якийсь час приходилося розставатися зі своїми новесенькими діагоналевими штанами, які я віддавав у "застанову"...

Але зате які милі вечори були в нас! Миколка, "виконавши завдання природи", як казав він про вимоги свого голодного шлунка, зразу ж вертався до своєї улюбленої мрії:

—Знаєш, ми зберемо свої матеріали і видамо чудовий альманах!..

Я охоче згоджувався на його плани щодо альманаху, тоді він з усією енергією починав проектувати видання літературного тижневика "для всіх".

—Знаєш, ми згуртуємо коло себе всіх молодиків і розпочнемо видання такого літературного тижневика, без якого не міг би обійтися ні один грамотний українець... От як оцей...

Кидався до стола, витягав з пачки газет та журналів останні числа петербурзьких тижневиків "Огонекъ" та "Солнце Россіи" і проектував:

— Знаєш, щоб так отут новела зі спеціальними малюнками, тут поезія з графічним портретом автора, потім дві-три репродукції картин сучасних малярів, далі рисунки "наші письменники в себе вдома", "наші артисти за кордоном" і, цілком зрозуміло, що мусить бути відділ театрально-музичний, бібліографія і, нарешті, всяка всячина з малюнками якої-небудь мавпи з людським голосом або теляти з двома головами... Знаєш, такий часопис матиме шалений успіх...

— Так-то так! — казав я. — Але де ми на те все грошей візьмемо?..

— Грошей?!—здивовано схоплювався він і раптом замислювався. — Гм... грошей... От, якби так нам Самостійна Україна!..

І вже лежачи в ліжку, крізь сон ще говорив:

— Знаєш, я надіюся на будучу виставу своїх картин...

* * *

...Жили собі, читали "Огонекъ" та "Солнце Россіи" і марили майбутнім. Діждалися "вистави", але це вистачало на те, щоб оплатити борги та поїхати на могилу Шевченка... Потім довга низка сумних днів з мріями про альманах... І так цілих два роки...

За цей час Миколка встиг уже змінити дещо в своїх поглядах. Викинув вишивану сорочку із жовто-блакитною застіжкою. Перестав малювати "село" і взявся за "місто". Висміював "відомих громадян" і лаяв своїх професорів, але мрії про мистецький альманах і Самостійну Україну ні на одну хвилину не покидали його...

— Знаєш, нам треба якось показати себе! — казав до мене.

І ми разом починали збирати матеріали, бігали від одного видавця до другого, пропонуючи їм "записати своє імення на сторінках рідного мистецтва", але так з того всього й не вийшло нічого. Один видавець запевнив нас, що він би "з великою ласкою", так боїться "критики", а другий урочисто заявив, що йому зараз не до цього, бо почав друкувати "капітальну працю" одної досвідченої куховарки під назвою "Які бувають страви та напитки на Україні?"...

Нагла мобілізація захопила мене й закрутила по всій широкій "Матушке Расеюшке", що й спричинилося до того, що ми на протязі двох літ війни не чули й не знали нічого один про одного...

Скільки не писав, скільки не шукав, але все дарма. Тільки на третій рік війни, коли вибухла революція, до моїх рук попало число якоїсь фронтової газети, редактором якої був ніхто інший, як Миколка. Написав до нього і через якийсь час мав від нього ціле "посланіє". Марив альманахом, говорив про Самостійність, лаяв соціалістів і хвалився, що пробуває в ранзі поручика. В другім листі дивувався з мене, чому я зостався "сірим вольнопьором" і звідки в мене взялися "большевицькі думки"... Після якогось десятка листів наша переписка припинилася якось сама собою, завдяки тому, що між нашими поглядами виявилася величезна різниця, яка згладжувалася хіба лише тим, що обох нас в'язала одна думка про мистецький альманах та Самостійну Україну.

І ось цілком несподівано стрінувся з ним на хорах нашого молодого тимчасового "парламенту". Він сидів у перших рядах і захоплено аплодував самостійницькому промовцеві правої течії.

— Славно, Міконош, славно! — кричав він ворогові "моєї" партії.

Я підійшов до нього і плеснув його по плечу:

—Як ся маєш, Миколко?—сказав я до нього.

Спочатку він не впізнав мене, а потім радісно кинувся в мої обійми.

— От, випадок! — скрикнув він. — Тепер ми вже, напевне, порозуміємося!..

—Я гадав, що нам про це й говорити не доведеться!—сказав я. — Адже ж у нас є своя мета...

— А, так! — схопився він. — Знаєш, тепер ми зберемо свої матеріали і видамо мистецький альманах!.. На обгортці дамо футуристичного козака зі шликом, як от у Полуботківськім полку...

— Так! — озвався я. — Але чи не годилося б це до якого-небудь плакату із закликом "до зброї"!..

Він якось чудно всміхнувся і несподівано сказав:

— Як бачу, ти зовсім не розумієш сучасного моменту! Для боротьби за самостійність мусимо віддати все, що тільки маємо... Мусимо своєю працею полегшити роботу наших політиків...

—А що тоді буде, як кожний політик посвойому смаку зажадає від нас нашої праці і заставить нас пропагувати в мистецтві свої програмові істини?.. Як тобі здається, чи не буде це профанацією того мистецтва, яке для нас таке дороге!..

— Нічого подібного! — заперечив він. — Мистецтво скрізь може бути таким, якщо воно справжнє!..

— Згоджуюсь! — сказав я. — Але для чого тоді оцей шликоносець?..

—Тому, що я самостійник і старшина Полуботківського полку! — енергійно вимовив він. — Козак зі шликом, це та слава минулого, яка встала з домовини до будування своєї держави!..

— Чому ж тоді не дати такої ж футуристичної постаті селянина з молотом в руках або косою?—запитався я. — Адже ж уся наша Україна є не що інше, як той селянин?..

Він здивовано глянув на мене і замислився, як колись, коли я нагадував йому про гроші під час планування видання тижневика. Потім неприємно зморщився і сказав:

— Знаєш, це ти кажеш так через те, що належиш до Село— спілки, але це не щиро... Це претенціозно, це тенденційно було б...

На цьому наша розмова припинилася, бо в той час до нас підійшов з приємною усмішкою той самий видавець, який колись боявся "критики", і став просити нас, аби ми дали йому "щось такого для друку".

— Книжки мого видання, як на вогні горять!..—хвалився.

Я пообіщав йому "Історію одного зукраїнізованого корпусу", а Миколка—"Альбом національних діячів одного зукраїнізованого фронту". Частина матеріалів знайшлася при нас, і ми зараз же пішли запивати могорич. Зайшли до давньої "Родини" і просиділи там до пізньої ночі. Вночі, йдучи пустельними вулицями, спиняли вартових міліцейських і провіряли їх знання української мови...

Спали на своїй давній кватирі, і господарка наша мала з цього чималий клопіт. Справа в тому, що Миколка вимагав від неї, щоб вона зверталася до нього по-українському, а вона не знала ні одного слова.